Традиційно у квітні я в Перуджі. Переважно працюю, але й трохи чіпляю весну.У цей час тут – International Journalism Festival.

Зізнаюсь: зазвичай тут я не ходжу активно на дискусії - цей івент для мене більше про воркейшн та нетворкінг. Проте цього року, готуючись до Donbas Media Forum цього жовтня, я хожу на дискусії і слухаю, слухаю, слухаю.

На дискусіях про "майбутнє журналістики" ловлю себе на думці, що багато з того, що тут називають новими викликами, для України – вже щоденна практика.

– Тут говорять про ШІ як про майбутню трансформацію професії.

– Про дезінформацію як нову глобальну індустрію.

– Про журналістику як інструмент збору доказів для міжнародних судів.

– Про транснаціональні репресії.

А ми в цьому живемо вже понад десять років.

Для мене головний висновок цих днів — журналістика більше не може бути лише про контент. Вона про інфраструктуру, про безпеку — від особистої до технологічної. Про здатність зберігати архіви, дані, докази. Про системну співпрацю замість конкуренції.

І ще — про відповідальність перед спільнотами, які ти представляєш.

Готуючись до ДМФ 2026, думаю про те, що нам важливо і формувати глобальні тренди, й випереджати їх. Бо українські медіа працюють у середовищі, де гібридна війна — не теорія, а контекст існування.

А ще нам треба більше говорити про наш досвід – як практику стійкості для всієї індустрії. Світ зараз дуже уважно дивиться на журналістику в кризі.

Україна – один із її найжорсткіших краш-тестів. І ми виконуємо цей тест на міцність щодня.

Джерело: фейсбук-сторінка Любові Раковиці