Протягом дня рідні, колеги, журналісти і всі, хто хотів попрощатися з журналісткою Вікторією Рощиною, прийшли вшанувати її до Михайлівського собору, потім на майдан Незалежності і врешті на Байковий цвинтар.

Вікторія кілька років працювала на hromadske, потім як фрилансерка дописувала на «Українську правду», співпрацювала з «Радіо Свобода» та іншими медіа. Їй було 27 років, коли вона померла 19 вересня 2024 року в російському полоні. 

Віка двічі потрапляла в полон: перший раз у Бердянську в березні 2022 року, потім у серпні 2023-го на окупованій частині Запорізької області. Зупинити її було неможливо, для неї це була місія, вона вважала, що цей обов’язок може виконати тільки вона — розповісти про те, що відбувається на окупованих територіях.

Востаннє Вікторія спілкувалася з родичами з 3 на 4 серпня 2023 року. Про її зникнення повідомив тато. Пів року рідні та колеги не знали, де вона. Потім російська сторона дозволила їй подзвонити батькам.

Колеги писали листи у всі можливі інстанції навіть до Папи Римського, робили заяви. Генпрокуратура  розпочала розслідування, велися переговори про обмін.

У вересні 2024 року її мали обміняти, всі чекали на її повернення. Але цього не сталося. Натомість батько у жовтні отримав лист від Міноборони, що вона померла. І тільки майже через пів року її тіло повернули в Україну.

Рідні Вікторії Рощиної

Ангеліна Карякіна, Наталія Гуменюк

Анна Бабінець

Ольга Руденко

Наталія Седлецька

Ольга Мусафірова

Оксана Романюк

Наталія Лигачова

Кристина Бердинських

Ірина Славінська

Сергій Андрушко

Власта Лазур

Ліна Кущ 

Кирило Лукеренко

Севгіль Мусаєва, Ірина Геращенко

Полін Мофре, RSF

Марина Безкоровайна, Роман Кіфлюк

Люди спускаються на Майдан, де продовжилася церемонія прощання

Сьогодні колеги згадували Вікторію, як сміливу, принципову журналістку, для якої важливі були проблеми людей. Вона мала загострене почуття справедливості, для неї не існувало поняття робочий час — у ней весь час був робочий. З нею важко було працювати, бо вона була дуже вимоглива, невгамовна та цілеспрямована; якщо запланувала, то обов’язково зробить.

У документальному фільмі «Слідства.Інфо» про Вікторію колеги довідалися, що вона хотіла знайти катівні на окупованих територіях і людей, які були там. Хотіла довідатися, куди зникають люди. Затримали її в Енергодарі, потім перевезли в Мелітополь. Вікторію посадили до тюрми в Таганрозі, не пред’явивши жодних звинувачень. Вона не приховувала, що журналістка. Її катували, використовували електрострум, били. Вона мала ножові поранення.

Ангеліна Карякіна

Журналістка Ангеліна Карякіна, яка кілька років працювала разом з Вікторією на hromadske, не тільки згадала, яка уважна до деталей у своїй роботі була Віка, а й чого вона хотіла б у неї навчитися. «Коли вона робила матеріал про моряків, то знала не тільки назви кораблів, а й імена всіх моряків, їхніх мам, дружин і дітей. І, напевне, була єдиною журналісткою, яка під час обміну в 2019 році, коли повернулося багато людей, всіх їх під час стриму називала на ім’я. За такою ж логікою будувалася її робота з окупованих територій. Друга річ, якої я хочу навчитися у Віки, це ніколи не жалітися. У мене це погано виходить. Я ніколи не чула, що вона голодна, що хоче спати, що втомилася. Вона ніколи не брала вихідних, відпусток, вона весь час працювала. Бо головне для неї — це була робота, журналістика була її покликанням. Єдине, на що вона могла поскаржитися, це на відмову в доступі до інформації. Вона могла кричати: “Я журналістка! Як ви можете мене не пускати!”. Віка в якийсь момент зрозуміла, що не хоче залежати від операторів, режисерів, і сама навчилася знімати фото, відео. В якийсь момент я помітила, що вона сидить і вивчає графічний дизайн. Я зрозуміла, що вона не хоче тепер і від дизайнерів залежати. Але вона все одно була частиною великого колективу, в якому ми тоді разом працювали. Немає жодної людини, яка б не згадувала її з усмішкою, бо її всі дуже любили», — сказала Ангеліна на майдані Незалежності.

Вона запевнила, колеги Віки з’ясують, що з нею сталося, за яких обставин, де, і хто конкретно в цьому винен. Ці люди мають бути покарані. І найкращою пам’яттю про Вікторію було би продовжувати її справу — не полишати тему окупованих територій.

У головної редакторки «Української правди» Севгіль Мусаєвої Віка асоціюється зі словом «служіння». Служіння суспільству, читачам, аудиторії. «Це те, що вона робила з абсолютною відданістю і сміливістю. Найсміливіша людина, журналіст, якого я зустрічала у своєму житті», — сказала вона. Севгіль згадала дві історії про Вікторію. Восени 2022 року Рощиній вручили премію за мужність у журналістиці, і вона мала поїхати на церемонію в Нью-Йорк. «Коли наближалася церемонія, я запитала Віку, чи вона їде, сказала, що їй треба відпочити. Вона відповіла, що не встигла зробити візу. Замість цього вона вирушила у вересні 2022 року на окуповані території, щоб висвітлювати псевдореферендуми, які якраз там проводила Російська Федерація. Для неї це було важливіше. Історії людей на окупованих територіях вона поставила вище за власне визнання», — розповіла Севгіль Мусаєва на майдані Незалежності.

Севгіль Мусаєва

Друга історія — про розстріляних в окупованому Бердянську двох підлітків. Віку настільки вразила ця подія, що вона вимагала в окупаційної влади повернути їхні тіла батькам. Вона дзвонила щодня в поліцію Бердянська. Потім написала матеріал про цих підлітків. «Ми багато з нею говорили, що можна писати про окуповані території, не перебуваючи там, бо це наражає її на небезпеку. Але вона не хотіла цього чути, сказала, що вона єдина людина, яка може і буде це робити. Будь ласка, пам’ятайте цю сміливу дівчину. Найкраще, що ми можемо для неї зробити, це розповісти цю історію до кінця, що саме з нею сталося», — звернулася до присутніх на церемонії прощання головна редакторка «УП».

Голова парламентського комітету свободи слова Ярослав Юрчишин зазначив, що ми маємо встановити всіх відповідальних за катування цивільних в’язнів і притягнути їх до відповідальності. «Без участі держави це неможливо. Ми зробимо все, щоб ті, хто став винним у смерті Вікторії, понесли відповідальність. У мене немає відчуття, що ми втратили Вікторію. Так, фізично — можливо. Але вона з нами в нашій пам’яті», — сказав народний депутат.

Ярослав Юрчишин

На майдані Незалежності під час прощання з Рощиною виступила росіянка Вікторія Івлєва, яка її добре знала. «Ми познайомилися з Вікторією під час суду над українськими моряками, яких ми 9 місяців опікали у слідчому ізоляторі в Лєфортово (Росія. — Ред.). Віка приїжджала на суди кілька разів і зробила звідти якісний репортаж. Тоді я була вражена її непомітністю. Вона вміла робити свою справу непомітно, не пхала нікому мікрофон у ніс, не ставила неетичних запитань, типу, а що ви відчували, коли ваш син помер. Востаннє ми бачилися з нею влітку 2022 року в Лисичанську, де я займалася евакуацією. В одному підвалі був агресивний натовп. І там я побачила Вікторію, зраділа. Це були останні дні перед окупацією. Я запропонувала її забрати, а вона сказала: “Ні, я ще трохи побуду”. Ми з моїми російськими колегами, які ще не втратили совість, намагалися дізнатися щось про неї в Таганрозі, але, на жаль, нам це не вдалося. Мені дуже соромно, так соромно, що не хочеться жити. Я розумію, якщо я можу щось зробити для України, проживаючи тут, я намагаюсь це робити. І розумію, що в загибелі Вікторії винні 140 мільйонів людей, які живуть в Російські Федерації. І я одна з них. Я не знімаю з себе провини. Дуже сподіваюсь, що правда колись все одно переможе. Їй було дуже цікаво жити. Ганьба країні, яка це чудове життя забрала. І тільки з кінцем РФ це може припинитися. Я цього щиро бажаю. Слава Україні!» — сказала Вікторія Івлєва.

Вікторія Івлєва

Михайло Ткач

Світлана Остапа

Ганна Красноступ

Світлана Заліщук

Сергій Череватий

Христина Коціра, Настя Станко

Ігор Рокладай

Єфрем Лукацький

Стас Козлюк

Фото: Максим Поліщук