Під час фестивалю Docudays UA в Києві відбулася презентація Асоціації неігрового кіно. Днями почався прийом заявок на вступ до обʼєднання.

Ці події не протокольні та не формальні. Подібні асоціації чи гільдії існують в інших країнах. Для України це питання вже давно назріле. Адже тільки після повномасштабного вторгнення вийшли десятки документальних фільмів, а загальна кількість таких робіт за останні 11 років, ще починаючи з Майдану, може складати кілька сотень.

Українські неігрові картини бʼють касові рекорди в прокаті, беруть призи на найпрестижніших світових фестивалях калібру Берлінале і «Санденса», «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримали «Оскар» і британську премію BAFTA. При цьому зашкарубла і корумпована система державного фінансування кінематографа просто не встигає за процесом. Тож, варто повторити — створення Асоціації давно на часі.

Ініціатори проєкту — режисери Володимир Тихий, Іван Сауткін, режисерка Єлизавета Сміт, продюсерка Ольга Брегман. Асоціація має працювати на засадах горизонтальної солідарності та самоорганізації. Рішення прийматимуться загальним голосуванням. Підтримка включатиме надання техніки й транспорту, необхідних для зйомок, сприяння в отриманні грантів, юридичні питання.

Ми попросили кінорежисера, засновника обʼєднання документалістів «Вавилон 13» Володимира Тихого більш детально розповісти про Асоціацію неігрового кіно.

— Зараз, під час війни, створення будь-яких творчих спілок — майже сенсація. Як виникла ця ідея?

— Усе почалося з того, що до Національної спілки кінематографістів прийшли нові режисери й продюсери з наміром робити там хороші й важливі речі. Але інструментарій можливостей виявився невеликий. Ти можеш там навіть здобути грант, але реалізувати його в сучасних умовах майже неможливо.

— Ну, чомусь мене це не дивує.

— Наприклад, за статутом грант вимагає окремого рахунку, а щоб його відкрити, треба провести з’їзд всієї Спілки. Розумієш? Ну і багато всякого різного. Тож, щоб якимось чином цю неоковирну систему обійти, ми зробили Асоціацію, яка займатиметься різними потрібними речами. Багато було можливостей, а інструменту з ними працювати не було. Ольга Брегман запропонувала спочатку об’єднання «Вавилону’13» і Спілки. Але дуже важливо, щоб усі ініціативи були максимально демократичними й зрозумілими. Бо знову може вийти, що там хтось домовився, і пилять бабло для себе, або щось подібне. І таким чином це діло переросло в те, що тепер ми зараз маємо.

— То які практичні дії зараз?

— Формуємо організацію. Треба набрати охочих вступити, провести стратегічну сесію. Тобто досить великий об’єм роботи, після якого можна буде сказати, що взагалі вийшло.

— Якою ти бачиш Асоціацію в майбутньому, коли вона вже зіпнеться на рівні ноги? Наскільки широкими мають бути її можливості?

— Сподіваюся, що це організація більш просунута, ніж наявні досі. Зараз робити фільми — неабиякий виклик. І медійна присутність дуже багато вирішує. Навіть бойові бригади вкладають ресурси в медійні служби. Тож і ми маємо грати згідно з правилами медіапростору, і в обʼєднанні це легше робити. А головне, звісно — виробництво крутого, класного кіно. Не віддавати важливі для нас ініціативи у руки Держкіно або інших подібних організацій, а самим впливати на цей процес.

— От власне про вплив. Чи у вас передбачаються потрібні ресурси? Приміром, приходить до вас перспективний початківець-документаліст і просить допомоги. І що ви йому зможете запропонувати?

— Це, напевно, третій етап. Перший етап ми зараз юридично робимо. Другий — збираємо членів, масштабуємо ідею Асоціації на конкретних кінематографістів, а далі вже шукаємо фінанси на конкретні задачі. Ми ж не дістаємо гроші з кишені. Це ми приходимо до умовного Сороса і кажемо: «Допоможімо формуванню обличчя українського кінематографа на найближчі п’ять років». Просимо проспонсорувати, наприклад, по три проєкти на рік, проводимо відкриті конкурси, переможці отримують бюджети й працюють.

Тобто структура робиться не для того, щоб виступити окремим гравцем, а саме заради допомоги певним групам, бажано якомога різноманітнішим за жанрами, віком. Ми говоримо про документальні речі, але, думаю, це має перейти ще в категорію незалежного ігрового кіно. Мусимо допомагати в комунікаціях, у горизонтальних зв’язках, бо це дуже важливо. Це має бути ще й майданчик для професійного спілкування, обміну досвідом, ідеями.

— Наскільки я розумію, 15 липня вже почався прийом заявок на вступ. То хто може бути членом Асоціації?

— Загалом — будь-хто. Там почалася була заруба з тим, що зараз до нас кинуться люди, які наробили поганого якогось телепродукту: «Беріть нас. Ми теж зняли фільм». А з другого боку ось є хороша людина, яка зробила два ігрових фільми, а доків немає — і що робити? Тобто є формальні речі — скажімо, пункт, у якому ти пишеш пояснення, що ти, наприклад, композитор, створив багато гарної музики й хочеш себе знайти в документальному кіно і готовий вступити в таку організацію. Чому б і ні, якщо ти талановита, класна людина?

Також необовʼязково вимагати рекомендаційного листа. Ти просто згадуєш людей, до яких можна звернутися, з’ясувати, наскільки надана тобою інформація відповідає дійсності. А друге — це твої соціальні мережі: як ти себе презентуєш публічно. З цього всього можна зробити висновок, чи справді з нашого погляду тобі варто витрачати себе на нашу Асоціацію.

— Загалом усе звучить поки що достатньо солідно.

— Ми так чи так перебуваємо у досить прагматичному, як на мене, хорошому стані, не придумуємо собі щось зайве. Все за останні 30 років помінялося. Оці всі гільдії, які існували завдяки тому, що тільки члени гільдії будуть працювати з «Парамаунтом», або історії, коли ти став членом Спілки кінематографістів і тобі дають можливість на місяць поїхати в Ворзель потворити — до цього, думаю, ніколи вже не повернемося.

— Наостанок питання більш загальне про нашу документалістику. Безумовно, вона, хоча і не від хорошого життя, дуже розквітла за час війни. Чи не станеться так, що документалістика стане єдиним нашим жанром?

— Так, боюся, що так може бути. Як воно відбувається? Документальне й ігрове кіно — дві сполучених посудини. Люди часто шукають якісь матеріали, стилістику, естетику в документальних проєктах для ігрового кіно, і навпаки. Це абсолютно природний процес, і він дозволяє формувати художній, культурний, кінематографічний контекст, причому в світовому масштабі теж. І якщо цього не відбувається, то по суті всі наші речі лишаються самі в собі.

Це досить непогано видно по ситуації з тим же ж Майданом. Там досить непогано було з документалістикою. Але ми так і не отримали жодної переконливої ігрової історії. І для більшості українців Майдан лишився новинами. Цей розстріл, а потім одразу російське вторгнення. Тобто багато людей сприймає революцію як травму з новинного простору. А це впливає на розвиток наступних кіноісторій. Тобто певні питання залишилися звідти, і якщо ми працюємо в тяглості процесів, то маємо відповідати на них. І не тільки по періоду Майдану. Тому, боюся, документалісти не витягнуть нашу історію власними силами.

Тож нам треба всіма правдами й неправдами робити ігрові фільми та робити їх не тільки про те, що робиться зараз. Дуже важливо, коли люди роблять конструкцію саме ігрову, яка вступає в діалог із тим, що тобі тут і зараз болить — і тоді воно цікаво. От оце та робоча модель, яка нам зараз важлива і треба до неї прямувати.