Цими днями «Українська правда» відзначає своє 25-річчя. Перший матеріал видання, як розповідала «Детектору медіа»  співзасновниця, власниця й колишня головна редакторка «Української правди» Олена Притула, вийшов 15 квітня 2000 року. Георгій Гонгадзе й Олена Притула заснували видання чверть століття тому у відповідь на цензуру, що панувала в медіапросторі пострадянської України. Це були перші роки інтернету, на сайт заходили не більш як 15—20 відвідувачів на добу, колектив медіа складався з кількох людей, а редакція чи не кожного місяця міняла адресу через постійні підвищення орендної плати.

Сьогодні команда «УП» виросла майже до 200 співробітників, видання має мільйонну аудиторію, а у перший день повномасштабної війни його сайт відвідали 7,4 мільйона читачів. За 25 років «Українська правда» перетворилася на цілу медіагрупу, до якої входить низка сайтів різної тематики — «Економічна правда», «Європейська правда», «Таблоїд», «Чемпіон», «Mezha», «Доступ до правди», «Історична правда», «Життя», «Київ». У «УП» тепер власний відділ розслідувань на чолі з Михайлом Ткачем, видання розвиває ютуб-проєкти, представлена на різних платформах і проводить по декілька івентів на рік.

Напередодні ювілею «Детектор медіа» поговорив із головною редакторкою «Української правди» Севгіль Мусаєвою про основні етапи розвитку видання, його нинішню бізнес-модель, виклики, з якими редакція зіштовхнулася під час великої війни, та плани на майбутнє.

— Севгіль, чим для вас особисто є «УП» зараз і якою була б ваша відповідь на це питання, якби вам поставили його, коли ви лише очолили видання?

— Я очолила редакцію «Української правди» у 2014 році. Ця історія почалася зі звичайного повідомлення у фейсбуці, яке я отримала від Олени Притули. До того я бачила засновницю і багаторічну редакторку «УП» раз у житті — у ліфті Громадського. І тут вона мені пише: «Севгіль, вітаю! Чи не хочете до нас головним редактором?». Як ви розумієте, не кожного дня доводиться отримувати такі повідомлення. Тож я дуже яскраво це пам’ятаю. Тим паче, що моє життя після тієї пропозиції кардинально змінилося.

Що собою являла «Українська правда» у 2014 році? Це було вже сформоване видання зі своєю чималою аудиторією. Так, воно тоді все ще було «редакцією однієї піци», як її називав Павло Шеремет (журналіст «УП», котрий загинув 20 липня 2016 року внаслідок вибуху автомобіля в центрі Києва — «ДМ»), маючи на увазі, що це невелика сімейна компанія. Але на той час в «УП» був принаймні нормальний офіс. На відміну від перших місяців існування медіа, яке на початку нульових створила невеличка команда мрійників, котрі тулилися у маленькій квартирі та ще й були змушені час від часу переїздити через постійне підвищення плати за оренду. Втім, цій команді вдалося перевернути все в українській журналістиці та суспільно-політичному житті країни до гори дриґом.

У 2014 році переді мною стояла задача зробити так, щоб «Українська правда» не втратила у своїй гостроті, позиції, якості розслідувань. Для мене, 27-річної журналістки, це було доволі серйозним викликом, навіть попри те, що я мала досвід створення свого медіа (Hubs - ДМ). Потім, до речі, коли в житті «УП» траплялися непрості, а іноді й трагічні події, Олена Притула неодноразово просила в мене вибачення.

— Через те, що покликала вас на посаду головної редакторки?

— Так, вона говорила, що жодного разу не пошкодувала про своє рішення запропонувати мені очолити редакцію, але тоді навіть не могла уявити, яким буде цей шлях. Я теж, чесно кажучи, на початку зовсім по-іншому уявляла собі цю всю історію. Сьогодні, мені здається, «Українська правда» — дещо більше, ніж журналістика. Видання має великий політичний вплив, і особливо чітко ти розумієш це, коли на тебе намагаються тиснути, хочуть зманіпулювати тобою або навіть погрожують тобі. Усе це мені довелося пережити протягом одинадцяти років перебування на чолі «УП». Зовні, можливо, історія нашого видання виглядає як історія успіху, але за нею стоїть дуже багато випробувань, які довелось пройти й мені, й Олені Притулі, й усій нашій команді. Робити журналістику в Україні, а тим паче робити «Українську правду» — дуже непроста справа. Але я ні про що не шкодую. Мабуть, моє життя могло скластися інакше, але точно не настільки цікаво, як це відбувається в «Українській правді».

— Важко заперечувати те, що видання має вплив на процеси, які відбуваються в країні. Можете навести приклади конкретних наслідків, до яких призвели ваші публікації?

— Я не хочу вдаватися до пафосу й говорити про якусь нашу особливу місію. Але журналістські матеріали, звісно, можуть змінювати й життя країни, й життя людей. З цим ми стикаємося майже щоденно. І це накладає на тебе велику відповідальність, яка повсякчас тисне. Я перебуваю у постійному внутрішньому діалозі з приводу якихось рішень, важливих тем, матеріалів. У роздумах про те, що можливо було б зробити інакше, краще, досконаліше.

Якщо говорити про конкретні приклади наслідків нашої роботи, то серед них як владні рішення, що вплинули на долю безвізу або долю корумпованих чиновників, так і «усиновлення» бездомної собаки, про яку ми розповіли. А влітку минулого року, наприклад, власник «Монобанку» Олег Гороховський, побачивши історію 98-річної жительки Донеччини, яка пішки вийшла з окупації, купив старенькій будинок. Тобто спектр того, що відбувається внаслідок наших публікацій, доволі широкий — від запровадження санкцій проти російських олігархів до порятунку тварин.

Благодійний аукціон для Сил оборони під час нагородження 100 лідерів України. Листопад 2024 року

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що чи не найбільшим викликом для вас як головної редакторки «УП» було зберегти принципи, які закладав під час створення медіа Георгій Гонгадзе, й водночас слідувати всім новітнім трендам в медіасфері. Яким чином вам це вдається? І на які нові тренди ви реагували останнім часом?

— Це дуже важко, і ми бачимо, як багато медіа не встигають, на жаль, за змінами у медіасфері. Треба постійно тримати руку на пульсі цих змін, безперервно навчатися. Ось чому, до речі, коли я зрозуміла, що мені не вистачає знань та експертизи, відправилася на навчання — спочатку до Великої Британії, де у 2018 році була стипендіаткою Reuters Institute for the Study of Journalism в Оксфорді, а потім до США, де кілька місяців проходила навчання за програмою Nieman Foundation for Journalism у Гарвардському університеті. Це дало мені розуміння того, що виживання медіа в Україні можливе тільки завдяки гнучкій гібридній бізнес-моделі. Коли я повернулася до Києва, ми почали працювати над створенням «Клубу читачів УП», який запустили влітку 2020 року.

Мені запам’яталася ситуація, коли в нас було скрутно з грошима і ми ледь покривали витрати на утримання команди. Це було у 2016 році. Тоді я сама собі пообіцяла, що зроблю все можливе, щоб наше медіа стало фінансово спроможним і мало фінансову модель, яка б дозволяла йому розвиватися та вдосконалюватися. На хорошу журналістику потрібні чималі гроші. А ми намагалися створювати дорогий якісний продукт за дуже маленькі ресурси. В нас були низькі заробітні плати, ми не могли собі дозволити достойні гонорари фрилансерам. Коли видання зростає до 800 тисяч унікальної аудиторії на добу, а у ньому продовжують працювати 14 співробітників, це не дуже правильно. В нас був великий дефіцит кадрів. І я поставила перед собою мету змінити цю ситуацію. Ті дві програми — в Оксфорді та Гарварді — допомогли мені це зробити. Принаймні, я чітко зрозуміла, що Readership Model — це той напрямок, у якому мають рухатися всі медіа. Тому що медіа мають бути потрібними своєму читачеві, а читач має хотіти підтримувати своє медіа.

— А які нові тренди ви впроваджували останнім часом у вашій роботі? Що було очевидно з цих змін для вашої аудиторії, а що, можливо, стосувалося змін у внутрішній кухні редакції?

— Що стосується внутрішньої кухні редакції, то перш за все йдеться про використання в нашій роботі штучного інтелекту. Інструменти ШІ спрощують роботу журналіста, дають можливість автоматизувати монотонні дії та оптимізувати робочі процеси. Йдеться про переклад, розшифровку текстів, моніторинг соцмереж, збір інформації, перевірку фактів і таке інше. Ми були одним із перших медіа, яке запровадило свою редакційну політику у сфері використання ШІ.

Севгіль Мусаєва під час церемонії нагородження премії УП 100 Сила жінок.

2025 рік

Якщо говорити про наше слідування трендам, яке проявляється назовні, то ми постійно реагуємо на зміну гугл-трендів. Наприклад, на початку минулого року саме через зміни гугл-трендів ми повернули до складу медіагрупи видань «Українська правда» спортивний сайт Champion.com.ua, який у 2000 році запустив Георгій Гонгадзе. Нам вдалося спрогнозувати, що у 2024 році, протягом якого мало відбуватися багато спортивних подій, люди все більше будуть переходити від серйозного контенту до спортивного. На основі цього прогнозу ми й ухвалили рішення. І як з’ясувалося потім, воно було вдалим: за минулий рік «Чемпіон» продемонстрував десятиразове зростання аудиторії та зараз входить до п’ятірки ключових українських видань про спорт. Бували дні, коли його аудиторія була співмірною з аудиторією головної сторінки «УП». Наприклад, коли проходив боксерський поєдинок Олександра Усика з Тайсоном Ф’юрі.

І таких прикладів багато. Ми постійно моніторимо ситуацію в інфополі та намагаємося швидко реагувати на зміни в ньому, плануємо, що будемо робити у зв’язку з цими змінами не лише наступного року, а й наступного місяця та навіть найближчого тижня. Наприклад, тривалий час після початку повномасштабного вторгнення нашу редакцію, скажімо прямо, годувала англомовна версія. Завдяки тому, що там була дорожча реклама, синдикація контенту і таке інше. Але після подій 7 жовтня 2023 року в Ізраїлі ситуація суттєво змінилась, і ми почали втрачати свою аудиторію. Виявивши це, ми прийняли рішення організовувати івенти, які допомагають нам монетизуватися. Втім, все одно це дуже нестабільне джерело заробітку. Взагалі треба визнати, що бізнес в Україні робити дуже важко, медіабізнес — ще важче, а медіабізнес під час повномасштабного вторгнення в країні, де панує засилля телеграм-каналів і люди не звикли платити за інформацію, — й поготів.

— А як на «УП» позначилася ситуація з рішенням Трампа заморозити фінансову допомогу іншим країнам?

— Припинення фінансування грантових програм USAID вдарило і по нас, оскільки в бюджеті «Української правди» на цей рік було закладено 15% надходжень донорської допомоги. Чи хотілося б мені, щоб цієї статті надходжень не було у нашому бюджеті? Так. Але враховуючи особливості часу, обставин, у яких перебуває Україна, і специфіку вітчизняного медійного ринку, ми, на жаль, не можемо зараз бути повністю незалежними від підтримки іноземних донорів. І значною мірою з цієї підтримки фінансувався наш відділ розслідувань і відеопроєкти.

• Читайте також: Переходимо в сіру зону? Чому втрата американської допомоги для українських медіа — серйозна загроза для демократії та свободи слова

Тож у нашому бюджеті утворилася дірка. Довелось організувати кампанію фандрейзингу, запустити новий мерч «Клубу УП» від Михайла Ткача для підтримки розслідувальної команди «Української правди». Зараз ми готуємося до аукціону. Тобто ми постійно займаємося гасінням пожеж, перебуваючи у пошуках джерел покриття видатків. При цьому ти маєш постійно думати про гугл-тренди й монетизацію та водночас дбати про якісну журналістику, висвітлення якихось непопулярних, але вкрай важливих для суспільства тем, що стосуються воєнних злочинів, історій про героїв війни, соціальних проблем тощо. Тримати цей баланс — дуже складна задача. Тим більше, що люди, як ми бачимо, втомилися від тих же історій про героїв війни. Якщо раніше такі тексти набирали 80—90 тисяч переглядів, то зараз — 10—15 тисяч, що дуже мало для «Української правди». Втім, ми будемо продовжувати їх робити. Оскільки гасіння пожеж — це, безумовно, важливо, але «УП» — це, окрім іншого, ще й літопис сучасної історії України, архів нашого життя. І я розумію, що деякі тексти, можливо, зараз не будуть достатньо популярними, але у майбутньому підручники історії будуть писатися зокрема й на основі таких наших матеріалів. Тому я маю дбати, з одного боку, про тут і зараз, а з іншого — про майбутнє та про те, як нашу роботу будуть оцінювати через двадцять років.

Севгіль Мусаєва та команда УП 

— У січні цього року на сайтах «УП» зʼявилися повідомлення про те, що незабаром доступ до ваших матеріалів може стати платним. Ця інформація супроводжувалася закликом до читачів підтримати медіа, щоб воно якомога довше могло продовжувати роботу без обмежень, тобто без запровадження пейволу. Це був маркетинговий хід, щоб спонукати ваших читачів приєднатись до членів «Клубу УП»?

— Так. Адже ми розуміємо, що без читацької підтримки наша бізнес-модель не буде сталою. Я хочу, щоб у людей було розуміння: якісна журналістика — це дорого, і за якісну журналістику потрібно платити або принаймні підтримувати її.

— Вплинуло?

— Вплинуло. Ви знаєте, в нас дуже хороші показники зі збільшення спільноти за березень.

— Скільки загалом членів у «Клубі УП»?

— У нас близько трьох тисяч постійних підписників і є люди, які підтримують видання великими разовими донатами. Ми маємо великі плани на розвиток читацької моделі. І тут я не можу не пригадати The Kyiv Independent, у якого 17 тисяч підписників. Але треба розуміти, що 90% цих підписників представляють закордонну аудиторію, тобто це іноземці.

— Вашу читацьку спільноту складають лише українці?

— Переважно. Але ми будемо працювати й з українською діаспорою в інших країнах, і з іноземною аудиторією. При цьому я мушу зауважити, що українці, які виїхали з країни після повномасштабного вторгнення (а ми стежимо і за цією аудиторією) все більше асимілюються і вже менше стежать за подіями в Україні, ніж це було у перші місяці великої війни. Втім, попри все ми будемо використовувати багато різних інструментів для залучення читачів до нашої спільноти, в нас заплановано багато активностей.

— Яким чином взаємодія з аудиторією через «Клуб УП» впливає на редакційну політику та формування контенту вашого медіа?

— У нас є діалог із читачами, вони нам пишуть, надають свої відгуки, пропонують теми, вказують на помилки.

— Ви вивчали досвід тих українських медіа, які вже запровадили платний доступ до своїх матеріалів? Про що він говорить? Чи можна очікувати, на вашу думку, що український читач рано чи пізно дозріє до того, щоб платити за якісну журналістику?

— Так, вивчали. Я думаю, якщо ми будемо запроваджувати пейвол, то це буде м’який варіант, тобто розрахований на читачів, які дуже глибоко нас читають. Закритою буде невелика кількість матеріалів. Подивимося. Рішення ще не ухвалено. Для нас зараз важливий технічний бік питання. Ми переходимо на новий сайт, тому процес дещо затримується. Але перші кроки «Української правди» у цьому напрямку можна очікувати вже цього року.

— А як вплинула на ваше видання купівля у 2021 році 100% корпоративних прав на нього гендиректором Dragon Capital Томашем Фіалою? Що це змінило для вас і для колективу загалом? Які у вас відносини із власником і чи включений він у редакційні процеси?

— З точки зору управління редакційними процесами це нічого не змінило. Редакція як була, так і залишається під моїм управлінням, у кожного департаменту є свій керівник, і всі вони доволі незалежні й самостійні. Звісно, в рамках редакційної політики та загальноприйнятих журналістських стандартів і правил. Ми в команді доволі часто сперечаємось, і я переконана, що сила «Української правди» у горизонтальній структурі та дискусіях, які в нас постійно відбуваються. Я вдячна колегам, що вони не пасивні й завжди мають свій критичний погляд із будь-якого питання. Єдине, через що я можу сваритися, — це коли ці дискусії віднімають у нас час, за який хтось інший встигає поставити новину скоріше за нас.

Що стосується бізнес-процесів, то так, тут присутня експертиза Dragon Capital. Ми з Андрієм Боборикіним (виконавчим директором «Української правди» — «ДМ») проводимо з представниками компанії щоквартальні зустрічі, де представляємо основні показники розвитку медіа й отримуємо фідбек на предмет того, що і яким чином можна покращити. Це такий здоровий діалог і допомога від експертів із великим досвідом розбудови бізнес-процесів.

— Але ж розділити бізнес-процеси й редакційну політику інколи непросто.

— Чому ви так вважаєте? Я з цим не згодна. Ми говоримо з власником винятково мовою цифр. Щодо журналістських матеріалів — у нас підписана редакційна угода, де окрім іншого йдеться про невтручання власника у редакційну політику. Звісно, у будь-кого можуть бути свої погляди або зауваження з приводу певних тем, і в нас бувають розмови щодо цього. Але останнє слово завжди за мною і за командою. За ті майже чотири роки, що минули з дня отримання новим власником 100% корпоративних прав, у нас не було випадків, коли редакції вказували, що їй робити або чого не робити. І я дуже вдячна за це.

Фотографія Георгія Гонгадзе на церемонії нагородження премією УП сотні лідерів України 

— Редакторка-засновниця «Української правди» Олена Притула після продажу видання пообіцяла, що продовжить працювати з колективом ще протягом двох років. Чи дотична Притула зараз, через чотири роки, до роботи медіа?

— Так, Олена бере участь у редакційних нарадах. І рішення, щоб вона продовжувала це робити, було обумовлене тим, що почалася велика війна. Як ви розумієте, за таких обставин додаткова експертиза, додатковий фаховий погляд і додаткові знання ніколи не будуть зайвими. Можливо, Олені й хотілося б більше зосередитися на своїх справах, але почуття відповідальності взяло гору, і вона сказала, що буде з нами, поки не закінчиться війна. Її участь у роботі редакції має переважно консультативно-рекомендаційний характер.

Співзасновниця  УП Олена Притула

Редакція УП у 2010-ті

— У червні минулого року НАБУ відкрило кримінальне провадження, щоб знайти тих, хто поділився інформацією з журналістом «УП» Михайлом Ткачем, яку він оприлюднив у своєму розслідуванні. У ньому йшлося про те, що директор НАБУ дав вказівку не проводити обшук у голови правління «Нафтогазу» Олексія Чернишова. А у січні цього року приводом для відкриття кримінального провадження стало оприлюднення «Українською правдою» слів керівника ГУР Кирила Буданова на закритій зустрічі у Верховній Раді. Наскільки часто правоохоронні органи намагаються з’ясувати те, яким чуттєва інформація потрапляє до ваших журналістів?

— Постійно і регулярно. Ці випадки, про які ви сказали, публічні. Але дуже багато й таких, про які широкому загалу невідомо. Після наших публікацій часто починаються пошуки шляхів, якими та чи та інформація потрапила до журналістів «УП». Відбуваються допити усіх, кого тільки можна, задіюється система «Безпечне місто» (система відеоспостереження у Києві з модулем розпізнавання осіб — «ДМ»), тобто виконуються розпорядження знайти людину, яка «злила» інформацію. На жаль, у деяких людей це відбиває бажання ділитися з нами інсайтами. Але далеко не в усіх.

Севгіль Мусаєва біля фото вбитого в 2016 році журналіста УП Павла Шеремета

— А чи буває таке, що ви вирішуєте не оприлюднювати певну інформацію, якщо вам здається, що це може нашкодити, скажімо, національним інтересам країни?

— Звісно. І таких історій було дуже багато. Наприклад, умови Стамбульської угоди опинилися у розпорядженні нашої редакції ще навесні 2022 року. Але я не вважала за потрібне їх оприлюднювати. Ми часто обговорюємо подібні питання на планірках. Показовим у цьому плані був наш матеріал про операцію Сил оборони на лівому березі Херсонщини, яка відома під назвою «висадка в Кринках». «Українська правда» дізналася про неї приблизно за тиждень до початку — наприкінці вересня 2023 року, але протягом кількох місяців, навіть коли вже були відомі катастрофічні наслідки цієї операції, ми не писали про неї, вважаючи це недоцільним. Матеріал вийшов лише у листопаді 2024 року. Ми знайшли правильні акценти й пояснили читачам, чому для нас було важливо не поспішати з публікацією.

Другим таким прикладом була історія з темниками в «Укрінформі». Інформація про те, що відбувалося в інформагентстві, були в нас ще у січні 2023 року, але ми розуміли, що на тлі ситуації, яка склалася тоді довкола голосування у Конгресі США за надання Україні американської допомоги публікація такого роду може нашкодити країні. І вирішили дочекатися цього рішення. Дуже багато й інших подібних історій, які можна буде розповісти лише після закінчення війни. При цьому я завжди кажу нашим журналістам про те, що в нас немає заборонених тем, навіть під час війни. Просто є теми, які потрібно висвітлювати таким чином, щоб читач не захотів відразу відправитись у помиральну яму, а побачив вихід із ситуації, розв’язання проблеми, яку ми порушили. Наше завдання — прокомунікувати цю проблему і запропонувати способи її розв’язання.

— Ви якось казали, що команда «Української правди» за час великої війни збільшилась до 200 людей. Це доволі вагома кількість. Ідеться, я так розумію, і про штатних працівників, і про фрилансерів? Скільки штатних співробітників у вашій редакції?

— До нашої команди входить 180 людей. Це загальна кількість тих, хто працює у всіх наших проєктах і на всіх платформах. Ідеться про англомовну редакцію, яку ми створили у лютому 2022 року, сайт «Чемпіон», онлайн-видання Mezha.Media, відеовідділ та інші підрозділи. До того ж ми нещодавно створили наш власний сейлз-хаус (відділ, який займається рекламою та маркетингом — «ДМ»), оскільки до певного часу він у нас був спільним з NV. І я вважаю, що це один із найбільш ефективних відділів реклами й маркетингу на українському медіаринку. У ньому зібралася дуже креативна і професійна команда фахівців. Як показав результат, створити власний сейлз-хаус «УП» було правильним рішенням — в нас суттєво збільшилися прямі продажі реклами.

— Нещодавно до лав ЗСУ мобілізувався відеограф «УП» Богдан Кутєпов. До того до війська долучився науковий журналіст Дмитро Сімонов, а ще раніше — фотокореспондент «Української правди» Дмитро Ларін. Скільки загалом ваших співробітників зараз захищають країну зі зброєю в руках? Як вам вдається закривати ці прогалини й загалом долати кадровий дефіцит, від якого сьогодні потерпає українська журналістика?

— У силах оборони України нині перебувають 14 наших співробітників. Причому йдеться не лише про чоловіків. Воює наша журналістка Соня Лукашова, яка займалася висвітленням теми, пов’язаної з правоохоронними органами, Дана Гордійчук, яка писала для «Економічної правди». Багато людей з «УП» пішли воювати добровільно, одним із перших таких добровольців був Ельдар Сарахман. Так, звісно, їхня відсутність у команді відчувається. Менше людей — менше можливостей реагувати на важливі теми. Нещодавно ми оголосили набір до Школи журналістики, щоб, окрім іншого, мати можливість поповнити нашу редакцію молодими кадрами. Свого часу її студентами були наші нинішні співробітники — Федір Попадюк, Аліна Полякова, Оля Кириленко. Це ефективний механізм подолання кадрової кризи, й ми знову повернулися до нього після чотирирічної перерви.

Михайло Ткач та Севгіль Мусаєва

— Як вам вдається боротися з вигоранням співробітників? Яких зусиль ви докладаєте для покращення їхнього ментального стану в умовах війни та щільного потоку негативних новин, із якими їм доводиться не просто стикатися, а й працювати?

— Відправляємо їх у відпустку. Деяких примусово. Нещодавно група наших співробітників повернулася з ретриту в Португалії. Бачу, це додало їм нових сил. Насправді це надзвичайно важливо — не доводити себе до виснаження. Хоча я сама вперше за три роки наважилася піти у відпустку лише у грудні минулого року.

— Сьогодні важко уявити успішне медіа без ютуб-проєктів, подкастів та інших нетекстових форматів. Розкажіть, як «УП» розвиває цю свою складову. Наскільки ця вся історія монетизується?

— Погано монетизується. Що стосується ютуб-каналу, то бувають місяці хороші у цьому плані, бувають погані. Але поки, на жаль, це дотаційна історія. Витрати доводиться компенсувати з інших напрямків редакційної роботи. Ми працюємо над тим, щоб покращити ситуацію. В нас хороший ютуб-канал, зараз він має 1,2 млн підписників. Але в ютубі теж постійно відбуваються зміни, і та стратегія розвитку каналу, яку ми обрали два роки тому, вже потребує корекції. Тож ми будемо її змінювати.

— Які нові проєкти й формати від «УП» можна очікувати найближчим часом?

— Готуємося до створення окремого розділу про mil-tech defense в рамках проєкту Mezha.Media. За роки повномасштабного вторгнення в Україні з’явилася велика кількість нових виробників зброї, ця сфера динамічно розвивається, і ми розуміємо, що для безпеки країни у майбутньому розвиток ВПК дуже-дуже важливий. А видань, які висвітлюють цю тему в Україні, на сьогодні мало.

Крім того, працюємо над книгою, присвяченою 25-річчю «Української правди», вихід якої запланований на вересень цього року. Ну, і плануємо ще більше активізувати активно розвивати наш «Клуб УП».

Читайте також:

• Севгіль Мусаєва: «Не хочу думати про “Українську правду” без Олени Притули»
• Алена Притула: «Наша общая ближайшая проблема – это возвращение цензуры и самоцензуры»
• «Українська правда» заявляє про системний тиск із боку ОП на редакцію та окремих журналістів
• Севгіль Мусаєва: «У якийсь момент простір свободи слова почне зменшуватися, як шагренева шкіра»
• Севгіль Мусаєва здобула нагороду Комітету захисту журналістів
• «Українська правда» відзначає 20 років
• Севгіль Мусаєва: «У мене була амбіція поставити Курченка на місце — створити альтернативний Forbes»
• Севгіль Мусаєва: «Внутрішній конфлікт між журналістом і громадянином у багатьох медійників триває досі»