Оригінал публікації на сайті «Премії імені Георгія Ґонґадзе» за посиланням

Матеріал підготували у межах Тижня пам'яті Георгія Ґонґадзе, започаткованого Премією імені журналіста.

Засновник і головний редактор «Української правди» — першого інтернет-видання в Україні — став символом боротьби за правду, справедливість і свободу слова. Його чесна журналістика і трагічна загибель стали каталізатором демократичних змін і сприяли розвитку громадянського суспільства в постколоніальній Україні. Георгію Ґонґадзе посмертно присвоєно звання Героя України.

Ким був Георгій, які цінності сповідував та як вплинув на революційні процеси та історичні зміни в Україні, які відчуваємо і сьогодні, читайте у цьому тексті.

«Я приїхав захищати честь та ім'я мого батька»

Батько Георгія, Руслан Ґонґадзе, був режисером-документалістом у Грузії та одним із засновників Гельсінської групи. Напередодні розпаду Радянського Союзу він очолив політичну партію «Народний Фронт. Вільна Грузія». Георгій працював з батьком, керуючи інформаційною політикою партії. Наприкінці 80-х років Георгій їздив країнами колишнього Радянського Союзу, представляючи вільну Грузію на з'їздах політичних сил, які виступали за незалежність своїх країн.

Після кількох років правління першого президента Грузії Звіада Гамсахурдії батька Георгія Руслана Ґонґадзе, колишнього соратника президента і депутата першого незалежного парламенту Грузії, оголосили «ворогом народу». Георгій вирушив до Грузії, щоб підтримати батька. Він приєднався до Тбіліського повстання як медбрат. У той період у Тбілісі він знімає перший документальний фільм «Біль землі моєї», монтаж якого завершив вже в Україні.

«Мій син на той час жив у Львові. Раптом стукіт у двері. Я злякалася, тому що можна було чекати чого завгодно. На порозі стоїть мій син в білому маскхалаті і з автоматом. Говорить: "Мамо, я приїхав захищати честь та ім'я мого батька. Я на грузина руку не підніму. Я буду санітаром"», — розповідала мати, Леся Ґонґадзе.

Влітку 1993 року, коли грузини відстоювали Абхазію від російської окупації, Георгій поїхав на батьківщину, щоб зняти документальний фільм про участь українських добровольців у визвольній війні Грузії. «Тіні війни» — друга документальна стрічка Георгія, продюсеркою якої стала його майбутня дружина Мирослава Ґонґадзе.

"Коменданту Тбіліського аеропорту. Просимо вас забезпечити виліт в місто Сухумі кореспондента Грузінформу Георгія Ґонґадзе. Начальник прес-служби Міністерства оборони майор С. Маргішвілі".

Це — документ часів гібридної війни Росії у Грузії, коли Росія, допомагаючи абхазьким сепаратистам, намагалась підірвати стабільність у Грузії з метою встановлення контролю над регіоном. Міністерство оборони Республіки Грузія у листі №19 від 19 вересня 1993 року просить керівництво Тбіліського аеропорту посприяти в перельоті в абхазьку столицю Сухумі журналіста Георгія Ґонґадзе.

Повернувся до Тбілісі Георгій останнім евакуаційним літаком із Сухумі. Документуючи в 1993 р. російське вторгнення в Абхазію, Георгій отримав поранення — два десятки осколків та множинні переломи кінцівок.

«Коли його принесли додому всього забинтованого, я знепритомніла. Лікарі нарахували у нього на тілі 26 ран», — зазначила мати.

Сьогодні нове покоління українських журналістів висвітлює воєнні злочини РФ та російську агресію проти України. Грузини ж захищають Україну у складі Грузинського легіону.

«Я зрозумів, що жити не можу без цієї землі»

Георгій вболівав не лише за українську журналістику, а й за культуру та державність. У 1989 році Георгій Ґонґадзе взяв участь у Пісенному фестивалі «Червона рута». 

«Акторка Лідія Данильчук розгорнула на стадіоні синьо-жовтий прапор і до неї кинулась міліція. Але львів’яни їх відтягнули. Розбиті голови мали Тарас Чубай і Георгій Ґонґадзе, це сталося під час потасовки з міліцією. Фестиваль «Червона рута» – це було потужно у плані атмосфери і нашого співжиття. <...> Ми відчули певну свободу, яка залежить тільки від нас, не від кого, а від нас. Ніхто не міг нічого зробити. Георгій Гонгадзе приїхав з перемотаною головою у Львів. Ми вийшли з потяга з Чернівців і пішли у Львові в центр, на площу, де мав постати пам’ятник Шевченкові. Там був спонтанний мітинг», – розповідав Юрій Волощак, український журналіст.

На відеокадрах Богдана Леко 21 вересня 989 року Георгій Ґонґадзе як прапороносець Студентського Братства в Чернівцях під час проведення «Червоної рути» читає вірш Тараса Шевченка «Заповіт».

«І ось одного разу мене запросили на установчий з’їзд Народного Руху України у Києві. Там я познайомився з українською молоддю, а незабаром потрапив до Чернівців на перший фестиваль української пісні "Червона рута", де в мене прокинулося дивне почуття — я зрозумів, що жити не можу без цієї землі», — розповідав Георгій Ґонґадзе.

«Грузію люблю, як матір, Україну — наче кохану жінку»

Влітку 1992 року, прагнучи розповідати українцям про ситуацію в Грузії та популяризувати грузинську культуру, Георгій створює Центр грузинської культури «Багратіоні». Під час реєстрації Центру він знайомиться з юристкою Мирославою Петришин, яка допомогла йому втілити цей задум у життя, стала співзасновницею Центру та партнеркою у його майбутніх проектах. Разом вони вирушають до Тбілісі, де підписують угоду з місцевим інформаційним агентством і пишуть статті про ситуацію в Грузії для першого незалежного видання у Львові «Пост-Поступ».

Згодом Георгій та Мирослава разом з колегами засновують телестудію «Центр Європи». Продюсують телепередачу «Монітор», ведучим якої був Георгій. У 1995 році Мирослава та Георгій одружуються і того ж року переїжджають до Києва. У столиці продовжують журналістську діяльність: Мирослава працює в новинній службі «ММЦ-Інтерньюз», а Георгій — в економічному тижневику.

Георгій був природженою зіркою телебачення, харизматичним і привабливим. Гія жив із пристрастю, ніби поспішав використати кожен день на повну.

«В нас вдома постійно жили якісь музиканти, філософи, художники, письменники, багато хто зараз відомі. Я купувала на базарі капусту чи ще щось із найдешевшого, збирала яблука в саду, робила салати — і щовечора в нас було безкінечне застілля з людьми, яких завжди було повно в нашій хаті. Мама Гії пересилала нам із Грузії ящики вина та коньяку, який служив товаром для бартеру», — розповідала Мирослава Ґонґадзе.

«Я хочу жити вільно, не ховатися, хочу платити податки, хочу, щоб мене не обдирали, хочу, щоб мене поважали. Сьогоднішня влада цього не робить, і я вважаю, що саме тому її треба змінити»

Перше «знайомство» Георгія Ґонґадзе з другим президентом України Леонідом Кучмою сталося через журналістську діяльність. Ґонґадзе працював над кількома програмами, серед яких була інформаційно-аналітична програма «Вікна+», яка виходила на регіональному телебаченні. В одній із програм Георгій зробив сміливий матеріал про оточення Кучми — тих, кого президент привів із Дніпра (тоді — Дніпропетровська) і розставив на ключові посади в уряді. 

«У неділю зранку нам подзвонили з каналу із криками. Гії оголосили догану й після того ретельно переглядали всі його програми перед ефіром», — зазначала Мирослава Ґонґадзе. 

1997 року Георгій створює «Центр журналістських розслідувань» та співпрацює з радіо «Континент», де веде авторську програму. Георгій також стає частим гостем у програмі «Епіцентр», де завжди ставив незручні запитання в студії. Він міг запитати про актуальні проблеми, корупційні дії чи некомпетентність можновладців у будь-кого з представників тодішньої влади, в тому числі і у експрезидента Леоніда Кучми.

«Він міг би стати політиком — йому це було цікаво, він коментував події, у нього завжди був власний погляд на ситуацію», — говорив Вахтанґ Кіпіані.

«Життєва позиція Георгія Ґонґадзе різко контрастувала із самоцентричними мотиваціями багатьох колег і в його, і в наступних поколіннях. Це служіння, як його бачив Гія, не раз приводило його до скрути та серйозних конфліктів», — ділився Євген Глібовицький.

«Корупція завжди є і була у всіх державах незалежно від устрою. <...> Але ми повинні зробити все, щоб ці рамки були максимально вузькими»

У 1999 році Георгій Ґонґадзе, Олена Притула та Сергій Шолох вирушили до США. Тоді президент Кучма поїхав туди з офіційним візитом. Гія вирішив внести свої корективи в поїздку: підготував листа, в якому йшлося про утиски свободи слова в Україні, який підписали понад сто українських журналістів. Він мав намір доставити цей лист до Вашингтона. 

«Ми всі відмовляли його. Пам’ятаю, як сперечалися в машині, а він рознервувався, вийшов і грюкнув дверима — «бо ми не розуміємо». Полетів, нікого не послухався», — розповідала дружина Мирослава Ґонґадзе. 

«Ти робиш хорошу справу, а в твоїй рідній країні тебе або щонайбільше не помічають, або лають»

Саме у США Георгій надихнувся ідеєю інтернет-видання, щоб розповідати світу правду про Україну, там же він отримав перші погрози проти себе від осіб з оточення Президента Кучми. Повернувшись до України, Георгій Ґонґадзе разом з Оленою Притулою заснували «Українську правду».

Георгій був одним із парламентських журналістів, які висвітлювали події у сесійній залі Верховної Ради та в кулуарах. Він писав адресу сайту «Української правди» на клаптиках паперу і роздавав у Верховній Раді. Він боровся за кожного свого читача, на початку їх було всього 150-200 на день. Георгій постійно шукав нові можливості, позичав гроші і віддавав їх, адже «Українська правда» не приносила прибутку. Попри це, ім'я Ґонґадзе вже за життя стало брендом.

«Усі, хто не міг через цензуру випустити свої матеріали на телебаченні чи в газетах, почали йти до нас. Дивно, але люди йшли, розуміючи, що ми не заплатимо гонорару. Просто сказати правду для них було важливо», – згадувала Олена Притула, співзасновниця «Української правди».

«Ми повинні змінити нинішній стан речей. Так далі не можна, адже сьогодні я думаю не лише про себе, Бог зі мною. Я готовий був покласти на вівтар незалежності свою молодість і навіть життя»

Георгій Ґонґадзе мав унікальний підхід до журналістики, який значно відрізнявся від того, як часто у ті часи сприймалася ця професія.

«Гія дотримувався такого підходу, де журналіст — не просто збирач фактів. Він уособлював журналістику як місію», — Сергій Рахманін.

Така життєва позиція Ґонґадзе різко контрастувала з самоцентричними мотиваціями багатьох його колег що того часу, що наступних поколінь. Друг сімʼї Ґонґадзе Євген Глібовицький підкреслював, що це служіння, якого дотримувався Георгій, неодноразово призводило його до фінансових труднощів та серйозних конфліктів. Проте ці виклики лише зміцнювали його рішучість, допомагаючи ставати все більш відданим своїй справі і відкривати нові формати журналістики для себе і своєї аудиторії.

Ґонґадзе був зразком того, як можна поєднувати журналістську діяльність із глибоким служінням суспільству. Це служіння, яке Ґонґадзе сповідував, є прикладом для багатьох сучасних медіапрактиків, які, як і він, вірять у те, що журналістика може і повинна бути силою для змін у суспільстві.

Вже з червня 2000 року Георгій помічає, що за ним стежать. Його колег та рідинах допитують працівники міліції. У липні «Українська правда» публікує відкритий лист від імені Георгія до тодішнього генпрокурора України Михайла Потебенька з вимогою пояснити стеження.

«Я звертаюся до Вас з вимогою зупинити свавілля і захистити мене від морального терору, а також виявити і покарати причетних до його організації осіб» (14 липня, 2000 р.)

Ґонґадзе неодноразово зазначав, що стеження, на його думку, організували саме правоохоронці. Георгій сподівався, що розголос та публічність змінять ситуацію.

«Рано чи пізно настане час, і ми підемо з цього життя. <...> Буде просто прізвище. А залишаться наші діти, нащадки, які будуть ходити біля наших плит на цвинтарі, дивитися і згадувати: "Чи були ці люди, які жили до нас, тими, за кого вони себе видавали? Чи зробили вони все, щоб вони жили щасливо?"

16 вересня 2000 року журналіст безслідно зникає.

Викрадення та вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе в 2000 році стало однією з найрезонансніших подій в новітній історії України. Відразу після зникнення дружина Георгія Мирослава подає заяву до міліції та разом з колегами починає кампанію «Знайдіть журналіста Ґонґадзе! Влада повинна виконати свої обіцянки!». Акція шириться містами України. 

На фото перша згадка про зникнення Георгія у польській газеті. Автори вказували, що Георгій був опозиційним журналістом та закликали знайти Ґонґадзе.

Ще через півтора місяці жителі містечка Тараща Київської області знаходять невідомий обезголовлений труп у лісі. У квітні 2001 році за результатами остаточної експертизи ДНК слідчі головного офісу ФБР у Вашингтоні підтверджують, що тіло, знайдене в Таращі під Києвом, належить Георгію Ґонґадзе. 

Справа Ґонґадзе стала каталізатором суспільства. Згодом до неї долучились політики. Бездіяльність влади спричинила масові акції протесту, які пізніше стали відомими як кампанія "Україна без Кучми". Протестувальники вимагали відставки тодішнього президента, якого звинувачували у причетності до вбивства журналіста.

«Це була перша масштабна акція протесту в новітній історії України. Приводом стало вбивство журналіста Ґонґадзе. <...> Спочатку вийшло 20 тисяч людей, потім 50 тисяч, а згодом були акції і по 100 тисяч. Тобто приходили люди, які, можливо, і не знали, хто такий Ґонґадзе. В результаті відбулася відставка не тільки Кравченка і Деркача (очільників МВС та СБУ – Ред.), а найголовніше – була остаточно похована імплементація кучмівського референдуму 2000 року, який міг перетворити Україну на деспотію. Хоча головна вимога – відставка президента, а насправді зміна системи – так і не була виконана. Отже, соціальні протиріччя залишилися, які з новою силою проявилися вже у 2004 році [мається на увазі Помаранчева революція, - ред.]», – розповів один з організаторів протестів Володимир Чемерис газеті «День» 2017 року.

Разом з тим культурна спільнота відреагувала музичним маніфестом – Місько Барбара, Роман Чайка та Юрко Чопик написали пісню «Спитай!».

«Спитай загиблих, чи про таку державу вони мріяли. Спитай у молоді, чи залишиться вона жити в такій країні. Спитай у військового, кому він давав клятву на вірність. Спитай у президента, коли востаннє він говорив правду. <...> Спитай у президента, спитай у себе. Спитай».

Справа Ґонґадзе стала символом боротьби за свободу слова та справедливість в Україні. Вона змінила політичний ландшафт країни, загострила питання про права людини, свободу преси та відповідальність влади перед суспільством.

23 серпня 2005 року вже наступний президент Віктор Ющенко нагородив Ґонґадзе званням Герой України посмертно. 

Мирослава Ґонґадзе провела 20 років у пошуках правосуддя та покарання винних у вбивстві Георгія. У вересні 2005 дружина Ґонґадзе виграла справу у Європейському Суді з прав людини. 15 березня 2008 за вбивство Георгія Ґонґадзе до різних строків позбавлення волі український суд засудив колишніх співробітників міліції Миколу Протасова (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі), Валерія Костенка та Олександра Поповича (12 років позбавлення волі).

Справа Георгія Ґонґадзе залишила глибокий слід в українській історії. Вона стала каталізатором для зростання громадянської активності, яка згодом вилилася у Помаранчеву революцію та інші рухи за демократичні зміни.

Георгія Ґонґадзе поховали 22 березня 2016 року на території церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві. Він став не тільки символом боротьби проти авторитаризму, але й символом початку демократизації України та зміцнення громадянського суспільства.

«Георгій Ґонґадзе — це журналіст, який, не бажаючи собі такої долі, власним життям і власною смертю став символом безвідповідальної держави, яка вбиває. Те, що Ґонґадзе вбитий державою — очевидно. Георгій ніколи не був схожим на якусь ікону української журналістики. Він не був героєм у класичному розумінні цього слова. Але він був безмежно небайдужим. Йому хотілося все знати й відстоювати справедливість, яку він шукав», — Вахтанґ Кіпіані. 

«Я, мабуть, не є великим авторитетом, але принаймні я хотів би, щоб мою точку зору почули всі, хто сьогодні розмірковує над своєю долею і долею своєї держави» — Георгій Ґонґадзе (1969-2000)

Премія імені Георгія Ґонґадзе – відзнака та екосистема ініціатив для незалежних журналістів, заснована Українським ПЕН у партнерстві з родиною Ґонґадзе, Києво-Могилянською Бізнес-Школою та виданням “Українська правда”. Премія вручається раз на рік, 21 травня, в день народження Георгія Ґонґадзе.

Лауреатами Премії були Тетяна Трощинська (2024), Богдан Логвиненко (2023), Євген Малолєтка та Мстислав Чернов у тандемі (2022), Мирослава Барчук (2021), Павло Казарін (2020), Вахтанґ Кіпіані (2019).