Ігор Розкладай, заступник директорки, головний експерт із медійного права та модерації контенту в соціальних мережах ЦЕДЕМ

Цього року завершилася 17-річна епопея зі спроб оновити медійне законодавство так, щоб ми не регулювали правові засади використання телетайпа та VHS-відеокасет у часи ChatGPT-4 і Bard. Закон про медіа набрав чинності та наразі впроваджується (крім деяких його положень). Але, як і три роки тому (1) (2) (3), не вщухають пристрасті щодо того, що ж він регулює, чого він не регулює і що автори закону забули про саморегуляцію та журналістів. Цей матеріал — продовження обговорення на тему «а де ж мають бути журналіст і саморегуляція?» — і заклик до дискусії серед медійників: чи не час щось таки змінити?

Якщо не рахувати жахалки про «монстра» у вигляді Національної ради України про телебачення і радіомовлення (далі — Нацрада), яка нібито всіх зарегулює, і тез про те, що преса — «це інше», то в останні три роки основні баталії в медійному колі точаться навколо того, чому закон «Про медіа» не регулює права журналістів, саморегуляцію чи журналістські стандарти.

• Читайте також: Десять найважливіших новел закону «Про медіа»

Що не так зі «ЗМІ» та звідки береться саморегулювання

Насправді саморегуляція — лише одне з «філософських питань» українського медійного середовища. По-перше, кого вважати журналістом і на захист кого має працювати 171-ша стаття ККУ? Чи може скромна «дитина» в треніках із найближчого спортклубу бути журналістом на виборах? Чи можна вважати «Труху» чи блогерів-мільйонників журналістикою? Хто має видавати прескарти? Чи працює в нас інститут репутації та чому моральний осуд працює дуже вибірково? А ще питання, чи може бути журналістська освіта такою, як тепер, тощо.

Основна проблема медіа і журналістики України — перервані традиції у порівнянні з Європою. Адже в Радянському Союзі сторожовий пес демократії став сторожовим псом лінії партії і правітєльства. Чорні дошки в пресі 1932-33 років означали смертельний вирок цілим селам. Розгромна стаття — втрату посади чи репресії. Хвалебні передовиці — відсутність опозиції та свободи. Статті про «буржуазний світ» були звичайнісінькою пропагандою. А мовчання про аварію на ЧАЕС — злочином. Ну і, звісно, «забезпечення правильного висвітлення засобами масової інформації» кримськотатарської тематики. Чи це була журналістика? Суто технічно — так. Бо потрібно було вміти писати ємно, яскраво. Але чи було це про стандарти, свободу слова та демократію? Відповідь, здається, не потребує озвучення.

Цю роль підкреслювало навіть поняття «ЗМІ», що, до речі, майже викоренене з правової сфери законом «Про медіа». За совєтів газети чи радіо були саме «засобом» — тобто знаряддям у руках партії «для досягнення певної соціальної мети — виховання, агітації, пропаганди, ідеологічного впливу тощо» (це цитата з Української радянської енциклопедії). До речі, ще один привід нарешті відмовитися від цієї абревіатури.

Я не ідеалізую західну пресу. Жовта преса, полювання за сенсаціями — старі як світ. Недарма дійшло до появи одного з класичних рішень Європейського суду з прав людини щодо балансу між статтями 8 і 10 Європейської конвенції з прав людини «Принцеса Ганноверська проти Німеччини» (№2) (право на приватність і право на інформацію), де публікацію приватних фото принцеси в газетах визнали порушенням статті 8 ЄКПЛ. Бо люди як люди, вони хочуть «хліба і видовищ».

(Звісно, коли ми говоримо «преса», то маємо на увазі не лише газети й журнали, а й решту медіа. Посвідчення «преса», написи на бронежилетах «преса» не означають, що це лише люди друкованого слова. Просто так історично склалося. Навіть у сусідній Польщі не «медійне право», а «prawo prasowe» (пресове право). Ну десь так, як government в англійській мові — це уряд у вузькому сенсі та владні інституції — у широкому.)

Але для того, щоб залишатися людьми, придумали мораль і етику. І коли окремі гравці медійного ринку заходять надто далеко, вмикається своєрідний механізм самозбереження.

Саме тому в різних країнах втілювався один і той самий сценарій: справа заходила надто далеко, з’являвся ризик, що держава «рятуватиме ситуацію», жорстко регулюючи журналістику, тому медійники розв’язували проблему самі, формуючи Пресові ради.

Будь-хто міг поскаржитися туди на порушення (умовно, якщо побачить сцени жорстокості в новинах). Ради встановлювали стандарти й «правила гри», перевіряли спірні матеріали на дотримання етики. Важливий момент: усі члени Пресових рад погоджувалися виконувати спільні рішення — так і діє саморегулювання.

До речі, в ЄС є прекрасний портал, присвячений Пресовим радам.

Чи може українська саморегуляція з’явитися вже зараз

У розділі «саморегуляція» вже згаданого порталу ЄС дуже коротко і змістовно описано, що таке саморегуляція:

«Press and media councils consciously opt for self-regulation because government regulation of journalism would go against the freedom of the press. The defense of press freedom is inherent in the self-regulation system of journalism».

«Пресові ради свідомо обирають саморегулювання, оскільки державне регулювання журналістики суперечило б свободі преси. Захист свободи преси притаманний системі саморегуляції журналістики».

Здавалося б, тут можна було поставити крапку та взятися за втілення ідеї. Проте Україна опинилася в інших історичних реаліях, і нам доводиться не лише гармонізовувати законодавство із законодавством ЄС, але і відновлювати перерване совком.

Почнімо з інституцій. В Україні діє Національна спілка журналістів України, Незалежна медіапрофспілка України, Комісія з журналістської етики та Незалежна медіа рада. Всі ці інституції — недержавні.

Національна спілка журналістів України (НСЖУ) — є творчою спілкою. Їх регулює Закон України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». Цей закон визначає основну діяльність таких об’єднань, як-от творча діяльність у галузі культури та мистецтва; створення умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури; пошук талантів серед молоді та сприяння їхньому творчому розвитку і навіть турбота про правовий, соціальний і професійний захист членів творчої спілки.

Що таке НСЖУ — відповідь у прикінцевих положеннях Закону:

«Разом із Фондом державного майна України забезпечити передачу у власність чи надати у безстрокове користування нерухоме майно творчим спілкам (...) Спілці журналістів України(...), яке було в їхньому користуванні на момент прийняття Верховною Радою України Постанови від 10 квітня 1992 року “Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України”».

Тобто виходячи з перехідних положень закону, НСЖУ, як і інші спілки, є правонаступницею радянської спілки радянських журналістів.

Незалежна медіапрофспілка України (НМПУ) — спроба створити саме профспілкову організацію, яка б захищала перш за все трудові права журналістів. Регулюється Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Закон визначає, що професійні спілки створюють з метою представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Утім, НМПУ наразі веде просвітницьку роботу, що видно з її сторінки у фейсбуці. Сайт же, по суті, недоступний, бо термін дії сертифіката для nmpu.org.ua завершився 25.03.2023.

Комісія з журналістської етики (КЖЕ), як указано на її сайті — орган саморегуляції роботи журналістів і редакцій в Україні, який обговорює та пропонує розв’язання конфліктних ситуацій у медіа шляхом розгляду скарг від споживачів інформації. Відповідно до Положення про Комісію, вона є самостійним інститутом громадянського суспільства, що формується та забезпечується всеукраїнською громадською організацією «Комісія з журналістської етики». Діє в межах Статуту та Кодексу етики українського журналіста.

Незалежна медійна рада (НМР) — це громадський консультативний та експертний орган, заснований п’ятьма ГО і покликаний просувати високі професійні стандарти журналістики та саморегулювання в українському медіасекторі шляхом надання фахових висновків, коментарів і рекомендацій, що базуються на міжнародних стандартах, національному законодавстві й етичних стандартах професійної журналістики.

І ще кілька слів про Кодекс.

КЖЕ в момент створення у 2001 році прийняла звернення «Журналісти — за чисті вибори», в якому підписанти зобов’язалися його дотримуватися. У 2002 році з’їзд підписантів затвердив його як Кодекс етики українського журналіста. Останні зміни в нього внесли 2013 року.

12 грудня 2013 року на пленумі Національної спілки журналістів України (НСЖУ) та місяцем раніше — рішенням Комітету Незалежної медіапрофспілки України (НМПУ) його затвердили ці організації.

У сухому підсумку маємо чотири інституції на медійному полі, але жодна з них не відповідає критеріям органу саморегулювання на 100%.

То можливо, питання не в законі про медіа? Адже державне регулювання журналістики суперечило би свободі преси

Проблема журналістської роботи та, власне, і блогерства як новітнього явища, що перекриває кілька жанрів, криється в самих журналістах. Відсутність Пресової ради — це і недотиснутість із боку держави, яка найближче, певно, підібралася з ініціативою міністра Бородянського щодо закону про дезінформацію, і неорганізованість журналістського середовища. Найбільш тривало і потужно воно змогло об’єднатися в рух «Стоп цензурі!», а нині — в Медіарух, але сутність цих рухів — спільно виступити проти загрози, а не заради змін і цінностей.

Пригадаймо для початку, чим саме регулюється журналістика нині

Першим буде Закон України «Про інформацію» 1992 року в редакції 2011 року. Цей закон містить цілий розділ, присвячений роботі журналістів, медіа, їхніх працівників:

Стаття 24. Заборона цензури та заборона втручання в професійну діяльність журналістів і медіа

Стаття 25. Гарантії діяльності медіа та журналістів

Стаття 26. Акредитація журналістів

Стаття 30. Звільнення від відповідальності

Другим є досить контроверсійний Закон України «Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста» 1997 року зі змінами 2023-го. У ньому купа статей — від охорони праці до житлової площі для членів НСЖУ (про совковість годі й говорити) — але регулювання медіа він не стосується.

Кримінальний кодекс України 2001 року зі змінами 2015 року містить норми щодо злочинів проти журналістів:

Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

Стаття 345-1. Погроза або насильство щодо журналіста

Стаття 347-1. Умисне знищення або пошкодження майна журналіста

Стаття 348-1. Посягання на життя журналіста

Стаття 349-1. Захоплення журналіста як заручника

У контексті воєнного стану варто ще згадати й про Наказ №73 «Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану».

• Читайте також: КЖЕ опублікувала збірник про саморегуляцію українських ЗМІ під час воєнного стану

Якщо згадати ще про більш специфічні документи, можна назвати і Державний класифікатор професій, де в коді 2451.2 міститься ціла низка класифікаторів медійників від ведучих до оглядачів.

Якщо виходити з принципу «державне регулювання журналістики є загрозою свободі преси», то з вищеназваного переліку має залишитися лише закон про інформацію та наказ 73. Решта є українською творчістю країни перехідного типу, де потрібно запроваджувати спеціальні статті та класифікатори професій, щоби правоохоронні органи розслідували злочини, а норми про відпустку досі регулюються логікою кастовості совєцького устрою.

То чи має бути в законі про медіа саморегуляція?

Відповідь очевидна — ні. По-перше, на те вона і САМОрегуляція, що це інструмент цеховий. По-друге, закон про медіа прямо вказує у 92-й статті, що «наявність спільного регулювання у сфері медіа не обмежує свободи галузевого та іншого саморегулювання у сфері медіа та журналістики, яке діє на принципах добровільної участі, самоврядності та невтручання держави». По-третє, закон про медіа не регулює журналістів.

Але чи може бути взаємодія саморегуляції журналістської та регуляції на рівні Нацради? Очевидно. Якщо журналіст системно порушує певні медійні стандарти та не отримує санкцій від самого медіа й органів саморегуляції, то тут уже має долучатися інтерес регулятора — а чи відповідає робота такого медіа вимогам закону про медіа. І так, взяти до уваги рішення саморегуляторного органу для аргументації своєї позиції — це цілком нормальна і здорова практика розвинених країн.

• Читайте також: Старт реформи співрегулювання: 15 запитань і відповідей

Чи можна прописати на законодавчому рівні додаткові різочки й пряники щодо саморегуляції? Можливо. Одним із таких пряників може стати краща практика щодо злочинів проти журналістів, а також акредитація в парламент чи відповідно до наказу №73. Але це залежить насамперед від самої саморегуляції. І тут ми повертаємося до четвірки організацій.

Якщо проаналізувати моделі саморегуляції на вже згаданому порталі — вони всі різні. Десь це винятково опіка над скаргами на медіа. Десь навіть і видача журналістських посвідчень. Десь це і просвітництво. Але ключовими є незалежність і довіра, які є аверсом і реверсом однієї медалі. Довіра ж будується на прозорості, ефективності та повазі. А ще — приналежності до цієї інституції. Коли ти не є учасником процесу, твоє ставлення геть інше, ніж коли ти витрачаєш власні кошти й час.

Висновки

Для того, щоби збудувати орган саморегуляції в Україні, журналістам слід домовитися про кілька речей:

1. Чи вони дозріли до такого явища, як саморегуляція?
2. Хто має заснувати таку інституцію? Редакції, ініціативна група, громадські організації (у випадку останніх чи буде довіра?)?
3. Чи є розуміння того, що саморегуляцію мають оплачувати самі журналісти?
4. Членство має бути прозорим, а сама інституція — проходити аудити, як фінансові, так і членства;
5. Чи має така інституція запровадити систему видачі та відкликання єдиної прескарти?
6. І чи має бути певна кількість порушень причиною відкликання такої прескарти?
7. Чи має КЖЕ інкорпоруватися в таку інституцію як етичний орган?
8. Хто має обирати та хто може стати членами етичної комісії Пресової ради?
9. Чи мають бути додаткові інструменти в законодавстві, які би сприяли саморегуляції, наприклад, подання позову щодо ділової репутації лише після попереднього розгляду спору органом саморегулювання?
10. Чи матимуть блогери право ставати членами органу саморегулювання?
11. Чи може бути два органи, як це зараз склалося у Великобританії?

Ці питання потребують системного опитування журналістів і спокійної виваженої дискусії. Без неї прописування будь-яких змін у законодавство будуть лише втратою часу — ну, або у нас буде державна саморегуляція, майже як колись було державне місцеве самоврядування. Тільки ми точно певні, що саме цього хочемо?

Ігор Розкладай, заступник директорки, головний експерт із медійного права та модерації контенту в соціальних мережах ЦЕДЕМ

Аналітика підготовлена Центром демократії та верховенства права за підтримки International Media Support

Ілюстрація: Getty Images