Формат нового незалежного онлайн-медіа (розлогі авторські стрими з місця подій і постійний студійний марафон із політиками й експертами) на місяці й роки вперед визначив тренди для всієї української медіасфери.

Про те, з чого розпочиналося Громадське, як змінювалося та змінювало життя своїх працівників, — у спогадах колишніх і нинішніх представників редакції.

Богдан Кутєпов (стример, відеограф Громадського з перших днів його існування по 2021 рік):

Богдан Кутєпов, фото з особистого архіву

— Для мене вся ця історія почалася ще навесні 2013 року. Я тоді працював на «Телекритиці» (тодішній «Детектор медіа»), і Рома Скрипін запросив мене в майбутній проєкт колишніх журналістів каналу ТВі. І от 11 червня ми оголосили про запуск, причому позапрошували всіх донорів, послів різних країн. Поприходили дипломати, головні редактори каналів, якісь мільйонери — і ми таким піонерським гуртом стоїмо і проголошуємо: «Ми хочемо, щоб в Україні було незалежне медіа...» Всі такі: «Гм, ми думали, ви сьогодні нам вже покажете перший ефір...», а ми їм — «Заява про наміри! Ми колись зробимо...» Ну, гості посиділи, чемно поплескали, мовляв, робіть, рєбяткі, бажаємо вам удачі...

Hromadske в стадії щойно проголошеного зародку, червень 2013 року: (стоять) Дмитро Гнап, Мустафа Найєм, Роман Скрипін, Данило Яневський, Богдан Кутєпов, (сидять) Наталя Гуменюк, Анастасія Станко, Юлія Банкова, Мар'яна Почтар, Сергій Андрушко. Фото: Bohdan Kutiepov/Facebook

Потім було ціле літо суперечок, якихось стратегічних сесій у Геника Глібовицького… Отримали перший грант, купили на нього три камери, три штативи, мінімальне світло й режисерський пульт. Утім, аж до кінця осені Громадське існувало лише у вигляді спільного чатика, нечастих засадничих зборів і ютуб-каналу, який ніхто не дивився. Туди заливалися поодинокі відео — якісь репортажі, інтерв’ю із Семесюком чорно-біле, ми там випробовували шрифти, кольори... А потім стався Майдан.

• Читайте також: Перший прямий ефір hromadske.tv присвятили Євромайдану

21 листопада Мустафа Найєм написав допис: виходьте на Майдан, беріть чай, теплі речі... І я — ще з фотоапаратом «Телекритики» — пішов це чаювання познімати. Так збіглося, що матеріалу для «Телекритики» в цей день було небагато, тож із відзнятих кадрів я змонтував для ютуб-каналу Громадського ролик «Євромайдан. Початок»: Кличко, Юрій Луценко, Чаленко, який ходить і каже: «Гага! Такой бальшой Кієв, а вишло сто чілавєк» (до речі, Чаленко зараз у Москві, а на Майдан через тиждень уже вийшов мільйон)... А вже наступного дня о 14:00 Громадське розпочало студійне мовлення.

Богдан Кутєпов та Мустафа Найєм

Ми тоді дуже швидко винайняли офіс на КПІ, мансарду з кахельною підлогою, яка давала величезне відлуння в порожньому просторі. Це було проти всіх студійних принципів, але ми поставили на цю підлогу ту техніку від посольства США, все швидко під’єднали, скомутували — й пішла робота: ти робиш те, ти робиш те...

Пам’ятаю, як я поїхав робити перший тестовий стрим. У 2013 році стримити ще не можна було прямо через соцмережі — для цього існували спеціальні сервіси, до того ж навіть 3G тоді було лише у двох провайдерів і дуже нестабільне (ми навіть обмірковували, як ми будемо від Будинку профспілок тягнути через подовжувачі вай-фай у центр Майдану — на щастя, не знадобилося)... І от мене в тестовому режимі ввімкнули в етер, і за ті 40 хвилин, що я з планшетом ішов від ЦУМу до штабу під стелою на Майдані, кількість глядачів трансляції зросла з 30 до 430. А вже за кілька тижнів стрими Громадського збирали до 130 тисяч одночасних переглядів.

• Читайте також: «Громадське телебачення»: ґрунтовна підготовка до старту

Картинка тоді іноді падала, чорний екран, і все одно в багатьох людей (мені про це й досі часто кажуть) була відкрита вкладка в браузері. Ти можеш щось робити, а там звук оцей бруківки: цок! цок! цок! Хтось кричить у мікрофон: «Ліворуч!» — і ця напруга, постійний саспенс... Ми тоді «вмикали футбольних коментаторів»: якщо ти знаєш, що в людей це в закритій вкладці бічній або не показує відео (а звук іде завжди нормально) — то ти коментуєш: я тут перебуваю, стільки людей, відбулося те, проголосили те, там назустріч ніби рухаються якісь беркутівці, перевіряємо цю інформацію... Чим більше тексту ти говориш, тим більше ризик десь сплутати імена, дати. Буває, береш у когось інтерв’ю, звертаєшся: «Дмитре!», а він не Дмитро, а Сергій — і це не просто хтось, а якийсь міністр економіки! Ти одразу перепрошуєш, вибачаєшся — і це людей дуже підкупало, вони бачили, що це живе і ми показуємо все, як є.

Ми почали стримити першими, і саме в цьому була наша перевага. Коли цю фішку (зокрема й після революції) підхопили інші канали й почали робити це набагато якісніше, з чотирьох камер, наприклад, конкурувати з ними було важко.

• Читайте також: Як модно стрімити: лекція Богдана Кутєпова

Громадське — це таке медіа, в якому ти не можеш відпрацьовувати з 9-ї до 17-ї — ти живеш ним і віддаєш себе йому повністю. Я там працював доти, поки не видихнувся й емоційно не вигорів: коли я у 2021-му кричав, що звільняюся, «бо не хочу бути ФОПом», то швидше шукав для себе внутрішнє виправдання — чому я більше не можу продовжувати.

Але тепер, коли в Гро працює головним редактором моя дружина Христина Коціра, в моїй родині знову — лише Громадське, Громадське і Громадське. Мабуть, якби я в часи роботи на Гро ходив до психолога, то цей психолог би зараз одразу міг консультувати й Христину — настільки схожий у нас досвід.

Юлія Банкова (співзасновниця Громадського, з 2019 по 2021 рік — голова ГО «Громадське телебачення»):

Юлія Банкова, фото «Детектора медіа»

— Коли влітку 2013 року ми оголошували про створення Громадського, ми не планували одразу прямих ефірів. Це мало бути телебачення, яке поступово робитиме різного роду відео: відео no comments із різних подій, інтерв’ю, можливо, згодом якусь документалістику… Це мав бути такий інформаційний суспільно-політичний канал, і кілька матеріалів ми вже до того часу виробили. Рішення ж виходити в ефір з’явилося пізніше, коли ми вже очікували підписання угоди про Асоціацію. Саме тоді ми запланували ефір, куди б мали виходити журналісти не тільки з Києва, а й із Брюсселя — багато різних гостей, ввімкнень і всього такого. А коли вже стало відомо, що угода про Асоціацію підписана не буде, і перші люди вийшли на майдан, ми вийшли в прямий ефір одразу. Потужності для цього були: наші журналісти мали такі мобільні роутери, і вони могли просто зі своїх телефонів вмикатися до інтернету з вулиці та вести прямі ефіри звідти.

• Читайте також: Злети й падіння hromadske.tv

Перший орендований офіс Гро неподалік метро «Політехнічний інститут» — це був великий простір open space: одна величенька кімната, в якій у нас було все — і студія, й ефірка, столи якісь, на яких ми складали речі й гримувалися, там же ми і їли. Пам’ятаю добре, як ми складали там якісь мінімальні меблі, щоб було на чому сидіти, і дещо з цього було куплене, а дещо — пригадую, нам не вистачало грошей, ми писали про це у фейсбуці та якісь люди просто приносили нам меблі. Все це було в цій одній кімнаті, яка була й офісом, і студією, й ефіркою, і ньюзрумом.

• Читайте також: Юлія Банкова: hromadske завжди перебуває в пошуку грошей

Настя Станко (співзасновниця Громадського, головна редакторка із серпня 2020-го до липня 2021 року):

Настя Станко, фото «Детектора медіа»

— 21 листопада, коли один із наших співзасновників Мустафа Найєм вирішив попити чаю на Майдані, мене це розізлило, бо ми готували на 22-ге ефір. В нас же був план, що 27-28 листопада буде підписана угода про Асоціацію з Євросоюзом — і тоді буде наш перший повноцінний ефір, а 22-го ми, власне, планували тестовий, щоби спробувати, як усе працює технічно.

Але 21-го почалася Революція — і ми як вийшли 22-го в ефір-стрим, так із нього не виходили дуже довго. Поки Мустафа «пив чай», я домовлялася про гостей ефіру, говорила з Кличком, запрошувала інших політиків — тобто я була і гостьовою редакторкою, і ведучою, і випусковою редакторкою, і продюсеркою, і стримеркою, при цьому за одну добу я могла бути у всіх цих ролях.

• Читайте також: Анастасія Станко: «Мені погано, коли мовчу»

Зараз складно навіть виділити якийсь один яскравий ефір, бо це все злилося в один суцільний марафон. Десь так місяці три ми спали по три години на добу, часто ночували на роботі й між тим знову бігли кудись стримити.

Я застала і 19 січня, коли почалися події на Грушевського, я була, коли Кличка з вогнегасника піною обливали, і вела з ним ефір потім, пам’ятаю 20 січня, коли вбили Нігояна — я тоді стримила і мені здавалося, що от-от силовики мені поцілять в око, я була випусковою 20 і 22 лютого, коли несли тіла по Майдану й ми тоді так ридали — усе це яскраві та дуже драматичні моменти. Але було й дуже багато світлого, наприклад, десь, може, на початку лютого я вночі йшла біля барикади на Грушевського і там був якийсь чоловік із ланцюгом і балаклавою. Він каже мені: «Обережно, там слизько, я вам дам руку», — це був такий дивний контраст і багато таких дивних речей траплялося. Якось одна жінка в шубі вийшла з дорогої машини, підійшла до мене й дала мені тисячу доларів готівкою на Громадське — і я була просто в шоку й сказала: «Я вам якусь розписку дам». Розумієте, тоді це все було дуже дивно. Це вже зараз люди волонтерять і це вже норма, а тоді, пригадую, ми якось нафандрейзили 4 мільйони гривень, хоча спочатку ми навіть не думали цього робити, але ініціатива йшла від людей. Багато з-за кордону людей тоді на початку дивилися наші стрими й самі просили дати якийсь рахунок, щоби скинути нам гроші. Ми не уявляли, що так може бути, але люди справді буквально давали гроші на вулиці. Тоді була якась така синергія…

• Анастасія Станко: Людей завжди складно обманути, якщо вони думають

Пригадую смішний момент, коли 19 січня я вилізла на дах автобуса на Грушевського і він почав горіти. І раптом хтось кричить: «Снимите женщину с автобуса!», а хтось інший відповідає: «Це не женщина, це Настя Станко з Громадського!». І потім мені довго згадували цю фразу. Словом, багато було світлих моментів і, мабуть, це був час максимальної довіри до Громадського. І я не думаю, що це було тому, що ми були якісь суперкруті та найдостойніші, я думаю, що просто так збіглися події.

Наталя Гуменюк (співзасновниця Громадського, голова ГО «Громадське телебачення» з 2015-й по 2019 рік):

Наталя Гуменюк

— Коли розпочалася Революція гідності, до кінця першого тижня ми перейшли на цілодобове мовлення, хоча, коли готувалися до запуску Громадського й формували концепцію та бачення роботи на рік, цього не планували.

Почалася революція, був надзвичайно великий запит на візуальні медіа. Ми світилися у правому верхньому кутку «Української правди», люди заходили на сайт і бачили знайомі обличчя, ми почали мовити онлайн, це дуже підігрівало зацікавлення. Показники аудиторії стабілізувалися десь за пів року.

Тепер, оцінюючи в ретроспективі, не видається дивним, що після п’яти місяців мовлення в режимі нонстоп відбулися зміни в колективі та зміна формату медіа.

Виходити з марафону було складно, але мінявся перебіг подій, війни — наприклад, з огляду на безпеку робити стрими з окупованого Криму не можна було. Були об’єктивні виклики, які стимулювали переналаштовуватися й шукати нові формати.

Наталя Гуменюк у фронтовому Артемівську (нині — Бахмут), березень 2015 року. Фото: Bohdan Kutiepov/Facebook

У таких обставинах нас врятувала одна річ: Громадське засновувалося на дотриманні визначених принципів і стандартів журналістики. Громадське не формувалося за принципом опозиційного каналу чи авторського каналу однієї людини. Були ризики сповзти в певну ідеологічну заангажованість, бо велика частина аудиторії — дуже пасіонарна й заряджена, проте команді вдалося продовжувати працювати на засадах журналістських стандартів і дотримання балансу думок.

• Наталя Гуменюк: «Новини “Громадського телебачення” мають бути золотим стандартом якості»

«Ми хочемо бути якісними», — завдяки цьому підходу вдавалося зберігати команду, до якої приходили нові професіонали. У редакції за ці роки працювали сотні талановитих журналістів і десятки блискучих редакторів, частина з яких тепер очолює інші медійні проєкти.

На сьогодні Громадське — це медіа з великою командою, яке заснували українські громадяни та керують журналісти і яке є сталою інституцією.

Важливо, що в Україні зі створенням Суспільного приклади медіа загальнонаціонального рівня з такою моделлю більше не є індивідуальними історіями.

Звісно, що і популярність важлива, і була великим викликом для Громадського. Наріжним для команди Громадського та незалежних ЗМІ було і є те, як залишати популярною тему війни. Ми спостерігали, як програми про Схід і Крим втрачали перегляди, тенденція тривала багато років. Проте ми розвивали тему Кольченка та Сенцова, їздили на суди, коли інші їхніх імен не знали, і робили це аж поки тему підхопили загальнонаціональні медіа. Мені здається, мірилом успіху в цьому сенсі може бути те, чи ми робимо щось, чого не робить ніхто, крім нас.

Ангеліна Карякіна (головна редакторка Громадського з 2016-го по 2020 рік):

Ангеліна Карякіна, фото з особистого архіву

— Після відходу від майданного формату основні виклики на Громадському лежали одночасно у двох площинах: редакційній, журналістській — як працювати із суспільно важливими темами по-новому, які саме теми це мають бути, як робити те, чого не зроблять інші редакції, — а також організаційній: як створити редакцію з групи журналістів, які працюють кожен у своїй орбіті, як ужитися старим і новим людям, створити інституційно щось стале.

З обома цими викликами на різних етапах вдавалося працювати по-різному, і мені здається, переважно нам усе вдавалося, доки увагу редакції було сфокусовано саме на журналістиці.

Особисто в мене болю чи жалю від кардинально інших цифр, ніж майданівські, не було. Це були інші часи, і якраз наше завдання полягала в тому, щоби продемонструвати: ми редакція не лише Майдану, ми можемо працювати не лише у кризові часи, а постійно. Зокрема, стежачи за справами Майдану, коли публічна увага до них не просто впала, а зникла. Хіба ми мали облишити ці теми, тому що вони тепер непопулярні? Частина аудиторії Громадського болісно реагувала на критичні матеріали щодо ультраправого вуличного насильства — напади на Прайд, феміністичні акції тощо. Частина — на розслідування про порушення під час війни з боку наших силовиків — наприклад, «Таємний ізолятор СБУ». Але я пишаюся тим, що була частиною команди, якій не просто було не страшно, а яка не змогла би промовчати про несправедливість.

• Читайте також: Головред новин «Громадського ТБ» Ангеліна Карякіна: «Наш контент має створювати порядок денний»

Для мене унікальність Громадського була, звісно, в редакції, яка певний час працювала як організм, що здатен ділитися різним досвідом, експертизою одне з одним і — головне — одне одного захищати в моменти критики чи відвертого тиску.

Христина Коціра (головна редакторка Громадського з лютого 2023 року):

Христина Коціра, фото «Детектор медіа»

— 2013 рік, зйомна квартира, я з донькою в декреті — відповідно, не заробляю нічого. Додому приходить чоловік (Богдан Кутєпов. — «ДМ») і повідомляє: «Я звільняюся з “Телекритики” та йду на Громадське. В мене там поки не буде зарплати, але, може, колись буде…» Я в паніці та шоку: чувак, ти прикалуєшся? Яке Громадське? За що ми будемо жити? З якого дива там раптом з’являться гроші? От приблизно так Громадське й увійшло в моє життя :)

Мені складно оцінювати еволюцію Громадського за ці десять років, адже я не працювала весь цей час у його структурі. Залежить від того, які показники дивитися. Якщо, наприклад, брати суму донатів, то за один січень 2014-го люди дали Громадському більш ніж один мільйон сто тисяч гривень. Лише за один місяць. Я думаю, що таким не може похвалитися жодне медіа в країні, і це важливий показник того, що коли є брак інформації, коли незалежних медіа обмаль, а в країні відбуваються серйозні процеси, люди готові платити гроші за інформацію. Звісно, що зараз таких щедрих донаторів Громадське не має. Але й медіаринок зовсім інший.

Якщо з очевидного, то на початку це було медіа, яке аудиторія пов’язувала з конкретними іменами. Медіа з упізнаваними обличчями. Потім від цього Громадське відійшло, але зараз ми намагаємося повернутися до тієї стартової точки. Ну, і Громадське телебачення еволюціонувало у hromadske, яке більше не «телебачення, яке не радіо» (хоч навіть не всі люди, які подають резюме і хочуть до нас на роботу, про це здогадуються:), і не Суспільне.

• Читайте також: Христина Коціра: «Мені б хотілося, щоб мені не набридло»

То правда, що hromadske — велика частина моєї родини. 10 років із сімейних 15 ми живемо разом із hromadske. Воно як член нашої сім’ї. Як нестерпний підліток, коли батьки мріють — хай би швидше виріс і пішов собі в доросле життя. Ревнощів точно нема, а от втома трохи є. Бо це не та робота, що лишається за порогом дому. Вона завжди з тобою. Як Бодя регоче: двоє в ліжку, не рахуючи hromadske. Воно-то ніби смішний жарт, але насправді й не дуже смішна правда.

Колаж на головній з фейсбук-сторінки Andrii Bashtovyi