Ніна Курʼята — журналістка, медіаконсультантка, кандидатка біологічних наук і письменниця. Протягом кількох років була головною редакторкою «BBC Україна», а зараз працює журналісткою у британському виданні «Tortoise media». У її творчому доробку — дві збірки поезій, а нині вона закінчила свій прозовий роман «Дзвінка». Незабаром його надрукує видавництво «Лабораторія».

Ось як сама авторка описує свою книжку в дописі у фейсбуку:

«Він — про всіх тих, хто народився і жив в Україні, спочатку за СРСР і в часи його розвалу, а потім — у часи становлення Незалежності. Про всіх, хто чув у школі та в масмедіа щось одне, а вдома — щось інше. Про всіх, хто мусив обстоювати свою мовну ідентичність як перед російсько-, так і перед українськомовними співвітчизниками, постійно долаючи нав’язані стереотипи. Про покоління тих, чиє раннє дитинство припало на 80-ті, і вони застали початок розпаду совєтської імперії, атомну катастрофу, 90-ті, кілька революцій, анексію Криму та російсько-українську війну».

Головна героїня — жінка, авторка — жінка, а отже для багатьох читачів існує ризик сприйняти книгу як жіночий роман, жіночу прозу чи щось із цього переліку. Проте це абсолютно не так.

— Ніно, одразу зловлю себе на стереотипному мисленні, бо теж звузила аудиторію книжки до переважно жіночої. Нерідко люди, коли чують про твір, у якому є головна героїня, роблять схожий висновок: це буде жіночий роман, жіноча проза, орієнтована на жінок. Це серйозна проблема, як думаєте?

— Мені б дуже хотілося, щоб цю книжку читала ширша аудиторія. Це не жіночий роман у класичному розумінні. Я навіть не знаю, до речі, що значить «жіночий роман». Якщо це романтична історія з хепіендом, то це точно не він.

Це роман, у якому є героїня і її конфлікт із зовнішнім світом, крізь який вона послідовно проходить у різних формах. Він не ґрунтується на тому, що вона — дівчина чи жінка, а на соціокультурних і мовних розбіжностях. Із таким самим успіхом це міг би бути чоловік. Бо цей роман — про протиставлення радянської пропаганди, сімейного виховання, шкільного навчання. Потім головній героїні доводиться долати різні стереотипи, теж насаджені пропагандою в різних регіонах про жителів інших регіонів. Я впевнена, що в Радянському Союзі це робилося навмисно.

                                                 Фото: Tom Pilston for Tortoise

У книжці показані три етапи життя країни та головної героїні. Вони розподілені по трьох географічних точках: дитинство в Одеській області, де є одне протиставлення внутрішнього та зовнішнього (радянська пропаганда в школі та ЗМІ, з одного боку, й те, про що говориться в родині, — з іншого); потім — юність в Одесі, яка припадає на розвал Радянського Союзу та початок становлення Незалежності, а головна героїня випробовує на собі, як це — україномовній людині жити в російськомовному середовищі; і третій етап — це Київ та нові виклики перед героїнею й нові стереотипи, які вона має долати.

Ця проблема була типовою не тільки для жінок. Тому в книжці впізнає себе багато українців, які стикалися з тими самими стереотипами, дискримінацією, потребою доводити свою ідентичність, повсюди її пояснювати тощо. Тому себе впізнають як жінки, так і чоловіки. Ця проблема притаманна не тільки якомусь одному гендеру.

• Читайте також: На «Книжковому Арсеналі» презентували щоденник убитого окупантами письменника Володимира Вакуленка

— А як би ви тоді визначили жанр «Дзвінки»?

— Це роман, присвячений ідеологічним і соціокультурним проблемам і стереотипам в Україні з часів СРСР і до сьогодні.

— Після прочитання цього роману люди зможуть бодай частково позбутися своїх упереджень? Ви взагалі ставили перед собою мету когось у чомусь переконати?

— В принципі, це була та сила, яка мене і змусила писати. Я працювала, будучи зарядженою цією проблематикою, бо наслухалася у своєму житті дуже багато такого. Останнє чула буквально тиждень тому на мою адресу: якщо ви з Одеської області, то ваша рідна мова — російська. Є ще інше: говорите українською — отже ви зі Львова. Мене це в моєму власному житті настільки дістало, що я починала писати роман, аби донести: на Півдні теж живуть українці і їхня рідна мова — українська. Тому дуже сподіваюся, що люди будуть читати цей роман із відкритим підходом, хто захоче — той сприйме.

• Читайте також: Гроші від продажу книги Вікторії Амеліної «Синдром листопаду» направлять на організацію літературного фестивалю

— Як довго ви писали цю книжку?

— Я її почала писати дуже-дуже давно. Напевне, 15 років тому. У мене був задум у голові, я сіла писати, бо мені це було важливо. Але оскільки я багато працювала, в мене було досить насичене життя, я сама виховувала сина, то присвячувати себе роману могла тільки у відпустках. Це мало такий вигляд: одного літа я написала якийсь шматок — він лежить. За рік повертаюся й дописую далі. І так це тривало досить довго.

А потім я подалася на конкурс від видавництва «Лабораторія». Вони мені сказали, що їм дуже подобається рукопис, але вони хотіли би, щоб останній розділ був більш розвинутим. Я зрозуміла, як саме це зробити, як підсилити мою ідею — і дописала ось цієї зими.

— Чи можна «Дзвінку» називати автобіографічною книжкою?

— Ні, це книжка художня. Я б не хотіла, щоб вона сприймалася як жіноча проза, так само як і автобіографічний роман. Це не була мета — написати автобіографію Ніни Кур’яти, для цього є Вікіпедія. Хочу, щоб читач пам’ятав, що це художні образи. Так, деякі з них мають реальні прототипи, деякі з них синтетичні, деякі повністю створені для цього роману. Це взагалі не документальна книжка і не автобіографічна у класичному розумінні. Не варто там шукати паралелей із будь-якими людьми, закладами чи організаціями.