Наталія Нагорна — воєнкорка «1+1», багато років працює в новинах — спочатку регіональних, потім загальнонаціональних. Вона пише книжки, стрибає з парашутом, першою серед журналісток «ТСН» поїхала на війну під час АТО, знімала вбивства майданівців у лютому 2014-го, фіксувала анексію Криму в березні того ж року. Є кавалеркою ордена «За заслуги» II та III ступенів — причому нагороджував її і Порошенко, і Зеленський. «Детектор медіа» поговорив із Наталією майже про все: про журналістську освіту, про її роботу в новинах каналу «Україна», про страх на війні та емоційне вигорання, про українську мову та навіть Вольтрона, оборонця всесвіту.

— Наталіє, ти з Миколаєва, навчалася в Харкові. Ти російськомовна чи україномовна з дитинства?

— Складна історія: у мене україномовна мама і російськомовний тато. У селі на Житомирщині, де я росла, у нас був тільки російськомовний дитячий садок. У перший клас я пішла в україномовну школу, чому мама дуже раділа. А вже після першої чверті ми переїхали у Первомайськ на Миколаївщині. Там єдина україномовна школа була на висілках, туди не ходив автобус, здається, що там взагалі було дев’ять класів. Не було кому мене туди возити. І я пам’ятаю, як моя мама плакала через те, що я тільки заговорила українською, — і от знову йти в кацапську школу. У нас удома на чільному місці завжди стояв «Кобзар», великий такий, червоний. Мене мама могла посадити, розгорнути «Кобзаря» і читати мені про покриток, панів, наймитів. У мене завжди було дуже багато українських народних казок. І коли ми виїжджали з Чорнобильської зони, то не взяли іграшки, а книжки взяли.

— Ви з зони відчуження виїхали?

— Ми жили на межі зони добровільного й обов’язкового переселення. Але моя мама вміє приймати несподівані рішення. Вона сказала, що скоро у нас не буде лікарні, не буде школи і що вона не може своїх дітей тут залишити. І ми переїхали — у другій хвилі переселення, у 1990 році. Коли рік тому я просила маму виїхати за кордон, то єдиний аргумент, який спрацював, був таким: пам’ятаєш, мамо, як ти поламала своє життя, пожертвувала комфортним побутом заради дітей? Ми втратили абсолютно все: у нас не було житла, консервації, картоплі, в нас не було якихось необхідних речей, ми втратили всі заощадження, які в нас були на книжці. І от зараз, заради моїх племінників, твоїх онуків, я прошу тебе виїхати за кордон і бути з ними. Це спрацювало.

А у 90-ті ми переїхали на Миколаївщину, я почала ходили в російськомовну  школу, але страшенно хотіла вчитися саме українською. До 8 класу в моїй школі українську мову викладали російською. Тоді наша класна керівниця зрозуміла, що ми не знаємо української, і вирішила це виправити своїми силами. Почала давати нам домашні завдання — подивитися програми українською мовою: «Територію А», «Перші поцілунки», «Альф» і «Вольтрон: оборонець всесвіту». Наступного дня на уроці української мови мене викликають до дошки: «Нагорна, відповідай "Територію А"». І ти починаєш: «Учора у небезпечній зоні хіт-параду "Території А" опинився Юрко Юрченко з піснею "Я йду"». Тобто я вивчила українську мову саме завдяки українському телебаченню: крутому перекладу серіалу «Альф», українському шоубізнесу. Я потім подякувала за це Анжеліці Рудницький.

— Отак виховують справжніх бандерівців.

— Так. І якщо дитячі книжки в мене були українською, то в бібліотеці 90-х років 95% книжок були все одно російською. Я, правда, пам’ятаю, що в 10 класі в бібліотеці з’явилося дві книжки: одна — про Степана Бандеру, а друга — про ОУН-УПА. Я принесла ці книжки додому і з’ясувала, що мама і бабуся дуже вірять у той НКВС-ний міф про «звірства» бандерівців. Ми з Полісся, там він був дуже довго живий.

— Чому ти вступила саме до харківського вишу?

— Я хотіла вступати до «Львівської політехніки», саме на військову журналістику, але це був 2001 рік, і всі говорили, що там усе дуже корумповано… Вважалося,  що я, скоріш за все, не вступлю. А про Харків говорили, що це місце, де можна буде вчитися українською мовою.

— А насправді викладали російською?

— Філософію, соціологію, економіку — переважно російською. Але у нас були круті викладачі мови та літератури, я обожнювала її в університеті.

— Багато років точиться дискусія, чи можна чогось навчитися на журфаках в Україні. Ти здобула професійну освіту в Харківському університеті. Ти отримала, що хотіла, чи змарнувала час?

— Часто говорять: «Журналісти, отримайте якусь нормальну освіту, а потім уже вчіться, як бути журналістом». Попри це я щаслива, що вчилася на спеціальності «журналістика». Кожен, звісно, вирішує для себе, але я дуже хотіла вступити саме на неї, тому що одразу вирішила, що хочу працювати за фахом. Тоді я, правда, не усвідомлювала, що саме хочу робити та як це повинно бути в майбутньому. Але я і досі прихильниця журналістської освіти для медійників. По-перше, журналістські факультети дають базові знання із загальних наук — я маю на увазі соціологію, філософію, економіку. З дуже великих плюсів —  у мене була англійська для журналістів, яку вела викладачка зі США. Тоді почали з’являтися тренінги для медійників, але вони майже всі були англомовними, і вона їх перекладала, знала специфічну лексику. Тому що вважалося, що якщо ти у цій спеціальності, то маєш знати термінологію.

По-друге, ці факультети насамперед мають формувати розуміння, ким ти хочеш бути, чим ти хочеш займатися. Окрім того, це не просто стіни університету, куди ти ходиш, — це ще й коло спілкування з тими, хто збирається займатися тим, чим займатимешся ти. Ти спілкуєшся не тільки зі своєю групою, а ще й із людьми, які на курс, на два старші за тебе. Вони вже десь працюють і знають, куди краще піти на стажування, де можна написати статтю чи зробити репортаж, де відкриваються якісь журналістські школи, які хороші, які погані.

Я вчилася на кафедрі журналістики філологічного факультету — і вчити мову поглиблено, як це робили там, мене цілковито влаштовувало. У нас була англійська, стилістика української мови, сучасна українська літературна мова, тоді ще російська літературна мова, окремий курс фонетики... Тобто я вважаю, що університетська освіта пішла мені на користь.

— А у вас викладали журналісти-практики?

— Ні, тоді це був дуже молодий факультет, ми були шостим набором, і у нас було мало практиків. Нам набрали молодих викладачів, які вступили в аспірантуру філологічного факультету, і їх ангажували на журналістику.

Мені тоді здавалося, що викладають її дивно, тому що в нас спочатку були основи журналістики, потім першооснови, потім праоснови... Ігор Михайлин, наш тодішній завкафедри, був дуже академічною людиною — це він написав підручник «Основи журналістики» і підручник з історії журналістки. Який тоді нам здавався недоречним. У 17-18 років думається, що тобі дарма розказують про Gazette de Leopol чи «Повість минулих літ». Але зараз я навпаки його б перечитала, тому що в ньому розповідали про історію журналістики в Австро-Угорщині, в Російській імперії тощо. Якісь базові знання ми здобували. Але найголовніше, що ми отримували, — хороші академічні предмети та новаторські дисципліни з журналістики, хоча нам здавалося, що це все — про сиву давнину.

Окрім того, у нас, на відміну від студентів інших факультетів, завжди була змога паралельно працювати. Наприклад, я не потрапила у творчу майстерню на тележурналістику, на яку хотіла, через те, що вже працювала, і у мене були зйомки. Тому потрапила на газетну журналістику — і не пошкодувала: це була тоді найсильніша група. Вважається, що в нас дуже хороший випуск, тому що з тридцяти людей сім-вісім і зараз працюють журналістами. Олександра Мітіна, моя колега, працює в «ТСН», Ольга Попова в нас дуже довго працювала журналісткою, Олена Омельченко, староста нашої групи, зараз редакторка на «FreeДом», мій одногрупник Володимир Носков працює на «Радіо Свобода». Володя не бачить, але він хотів стати радіожурналістом, і для нього зробили спеціальність «радіожурналістика». Я могла йому розповісти про роботу на телебаченні, він мені — про роботу на радіо. Так ми отримували знання.

Ми застали особливий час у журналістиці. Я завжди кажу, що революція та війна в країні — це дуже складно, це певний відкат у розвитку, але для журналістики — це крок вперед, тому що кожна революція та війна змушують журналістів шукати нові методи, способи та інструменти для своєї роботи. Ми вчилися, коли була Помаранчева революція, і в журналістиці був прорив. Я вперше тоді побачила цілодобовий марафон на 5 каналі. Звісно, революція була потрібна для розвитку демократії, свободи, зміни українських векторів, але стало зрозуміло, що в Україні нарешті є змога підтримувати новинний ефір цілу добу. І тоді це було дуже круто.

— Наскільки я пам’ятаю, студентів університету Каразіна не випускали крізь головний вихід університету, аби вони не потрапляли на майдан Свободи, де все відбувалося.

— Більша частина нашої групи підтримувала Майдан – навіть не стільки його, скільки демократичний розвиток країни. А керівництво та викладачі були здебільшого за Януковича. Одного разу на потокову лекцію, на яку ми прийшли в усьому помаранчевому, зайшов заступник декана Юрій Кохан. Ми вирішили, що зараз нам будуть говорити про утиски студентів, які ходитимуть на Майдан. Тоді наша група встала. Уся аудиторія сидить — а частина людей у помаранчевому одязі стоїть. Кохан починає промову словами: «В нашій країні відбуваються дуже важливі зміни, які вплинуть на її розвиток, і ніхто у світі не може вас примусити піти на цю Помаранчеву революцію». Ми дивимося на нього з жахом, бо знали його як адекватну людину. Але він продовжує: «І ніхто у світі не може вам заборонити піти та відстоювати своє демократичне майбутнє. Це ваше майбутнє, ваша свобода, і якщо ви вважаєте, що маєте за неї боротися, — ви мусите це робити». Це було неймовірно важливо, коли в університеті знаходиться викладач, який тобі каже: це твоя країна, це твоє майбутнє, це те, що можеш зробити саме ти. І вся велика аудиторія зустріла оплесками його промову. Тоді наш факультет оголосив страйк, тобто ми ходили, але лекції не проводилися. І в нас на факультеті вивісили помаранчеві прапори. Це в той час, коли ректор був за Януковича. Зараз уже можна було би сказати «проросійський». Звісно, і у нас у групі були люди, які говорили: «Потрібно вчитися, а не революцію влаштовувати». Але ці люди не працюють у журналістиці зараз, тому все нормально.

— Ти починала в діловій журналістиці?

— Просто в Харкові не було аж так багато вакансій. Я побачила оголошення, що школа на телеканалі «Сімон» запрошує на навчання людей, які після неї могли би працювати в програмі «Ділові новини». Так я потрапила туди, і ще вичитувала тексти для програми «Веселий телекулінар».

— Було цікаво працювати?

— Я прийшла в цю школу, коли мені було 17 років. Уже за рік, коли я її закінчила, мені вперше дали в руки мікрофон і пояснили, що треба робити. Це була хороша можливість навчитися працювати в команді, тому що молоді люди, як правило, цього не вміють: працювати у складному колективі, з менш мотивованими людьми, якими бувають іноді оператори на регіональних каналах. Вишкіл на регіональних каналах — це школа життя. Після нього можна працювати за будь-яких умов і будь-де. Зараз у мене на «Плюсах» хороші умови, не буває так, як часом траплялося і трапляється на регіональних каналах: ми не їдемо на зйомку, бо економимо бензин. На «Плюсах» ми можемо поїхати машиною в Карпати — і не тому що ми багатші, а тому що хочемо зробити класний сюжет. Але тепер у мене правило: коли починається економія бензину — закінчується виробництво новин. Це «золота» формула, на яку можна орієнтуватися журналістам будь-яких каналів.

— Саме тому переїхала в Київ? Заради бензину?

— Під час Помаранчевої революції я багато бачила іншу частину Харкова, яка не була проєвропейською. Тоді головою ОДА був Кушнарьов (український політик, у 80-х — член КПРС, народний депутат України у 1990–1994, з 1990 до 1996-го міський голова Харкова, у 1996–1998 — голова адміністрації президента Кучми, а з 2000 до 2004-го — керівник Харківської ОДА. У 1996 році був одним із засновників Народно-демократичної партії, а у 2004 році підтримував Януковича. З 2006 року став нардепом від Партії регіонів, 2007 року помер від поранення на полюванні. — «ДМ»), який проводив сепаратистський з’їзд у Сіверськодонецьку (з'їзд депутатів різних рівнів на противагу Помаранчевій революції у листопаді 2004 року. Участь у ньому брали і представники Росії. На з'їзді його учасники, переважно представники Партії регіонів та її сателітів, заявили, що перепідпорядковують собі силові органи на Харківщині, Луганщині та Донеччині, припиняють перераховувати податки до держбюджету, визнають перемогу Януковича на виборах президента, а також що проводитимуть референдум про автономію Донеччини та Луганщини, якщо Україна визнає перемогу Ющенка. Проєкт автономії цих, а також південних регіонів отримав абревіатуру ПіСУаР — Південно-Східна Українська Автономна Республіка. Головував на тому засіданні Євген Кушнарьов. Проходило воно у льодовому палаці Сіверськодонецька, який влітку 2022 року був зруйнований російськими обстрілами. — «ДМ»), до влади в місті прийшов Кернес (секретар Харківської міськради у 2002, 2006–2010, мер Харкова у 2010–2020 роках, підтримував Помаранчеву революцію, однак пізніше став членом Партії регіонів, був поранений у 2014-му, помер 2020-го від ускладнень коронавірусної хвороби. — «ДМ»). У Харкові було дуже багато «сепарських» наративів, які тоді так не називалися. Але було зрозуміло, що Харків буде консервуватися під оцей радянський устрій.

Були й інші причини. Тоді в Харкові я все робила вперше. Вперше брала інтерв’ю в чиновника, який тобі щось «грузить», вперше тягала штатив на півтора кілометра по спеці, вперше ставала перед камерою й мусила щось говорити, замислювалася про те, як виглядаю в кадрі, вчилася керувати своїм голосом. Я дуже не люблю, коли журналіст починає говорити з неприродними інтонаціями, виробляє спеціальний «журналістський» голос. Як правило, це дуже чутно у регіональних новинах. На загальнонаціональних каналах вимоги вищі й тобі складніше втнути якусь фігню. Якби я зробила на «Плюсах» те, що колись могла витворити на харківському каналі, мене просто звільнили б і подумали, що я божевільна.

Ще тоді на регіональних  каналах — не знаю, як зараз — неможливо було вижити на одну зарплату. Я працювала редакторкою новин, раз на тиждень ці новини вела і раз на тиждень ми створювали випуск, для якого робили два-три сюжети. При цьому в мене була подвійна підвищена стипендія, одна зарплата і дві халтури: для київської газети та для київського телеканалу. То були підзйомки, а не повноцінні сюжети, але все одно вимоги були вищими. Коли ти студент, ти ще можеш дозволити собі розкіш працювати на трьох роботах. Зараз велика перевага, що я працюю в одному місці. Тому була така мотивація — поїхати, бо до 2006 року я доросла до своєї стелі. Розумієш, що без змін може й буде краще, але вже не точно.

— Чи вистачило тобі регіонального досвіду для переїзду?

— Так. Але важливіше було те, що по закінченні університету я потрапила до першої Інтершколи. Вона була тоді грантовою, безплатною, і я вважаю, найкрутішою: півтора місяця інтенсиву, в якому основними нашими тренерами були Ігор Куляс і Олександр Макаренко. Нас було лише 16 — і цей курс виявився зірковим: із нього половина працює або працювала в журналістиці. Наприклад, Акім Галімов, його дружина Ольга Чепель, Оксана Сябро, яка зараз головна редакторка на шоу Суханова, Катерина Подольська, «Служба інформації  Авторадіо», Світлана Чернецька, кореспондентка телеканалу «Інтер» у Великій Британії.

— Ти одразу потрапила в новини після цієї школи?

— Ні, був ще період, коли я працювала на продакшен, який робив новини для різних телеканалів. А потім я була кризовим телевізійним менеджером, працювала з Олексієм Вадатурським (бізнесмен, власник одного з найбільших агропідприємств в Україні, який загинув від російської ракети у 2022 році. — «ДМ») і десь пів року — з Арсенієм Яценюком (прем'єр-міністр України у 2014–2016 роках, а на час оповіді — лідер партії «Фронт змін». — «ДМ»).

— У пресслужбі?

— Тоді Андрій Жигулін був його прессекретарем, а ми були знімальною групою супроводу під час президентських виборів у 2009-2010 році (Яценюк у першому турі набрав 6,96% голосів, а перемогу здобув Віктор Янукович, перемігши Юлію Тимошенко з різницею в 3,5%, це менше мільйона голосів. — «ДМ»). Це теж був цікавий досвід, але я зрозуміла, що більше цим займатися не хочу ніколи. Потім я прийшла працювати в телевізійні новини на канал «Україна» — і мені здалося, що я потрапила в рай. По-перше, в нас був графік, новини виходили шість разів на тиждень, і ти можеш працювати п’ять будь-яких днів. Причому новини виходять о 19:00 — і о 19:30, що б не трапилося, ти вільний. Я робила іноді по два сюжети за день.

— Тоді в новинах уже був піар Ахметова? Зараз здається, він був завжди.

— Спочатку активного піару не було — він почався десь із 2014 року. Я ніколи в житті його не робила — цим займалися кореспонденти в Донецьку. Але був дуже смішний час, за рік до Майдану, коли найняли двох російських менеджерів. Вони мали «підняти новини на високий рівень» — це Ігор Золотаревський і ще Х*ло  Борисович, як ми його називали, — Вадим Борисович Мекертичев. Мені пропонували перейти на «ТСН», але на «1+1» тоді було дуже багато трешових «чорних» новин — оці всі «вбили-з’їли-закопали». «Плюси» самі, бідненькі, намагалися їх позбутися. А пропонували двічі, та обидва рази я ламала ногу, одного разу ліву, іншого — праву. Тому в нас з'явився внутрішній жарт: я не переходила на «Плюси», бо з поламаною ногою — складно.

— Як працювалося з російськими менеджерами?

— Місцями дуже смішно. Наприклад, у нас була внутрішня «книга стилю». А колектив у нас веселий, дуже дружній, ми разом ходили в караоке, цирк, паби, клуби, влаштовували вечірки вдома. Одного разу в когось був день народження — і ми всі одяглися в німецькому стилі, як для «Октоберфесту», а потім запостили фото з цієї вечірки. Так вони взяли ці наші фотографії й розмістили їх у «книзі стилю» — як взірець того, як не можна себе поводити співробітникам каналу «Україна». Ця «книга» була ілюстрована здебільшого моїми світлинами. Але вони цілком нормальні —  сидять собі люди, випивають. Ну так, журналісти, але ж ми  нічого поганого не робили — не вживали наркотики, не танцювали голі. Нам здавалося, що це смішно. А москалі дуже сердилися через те, що ми весь час регочемо.

— А що ще було в цьому стайл-гайді?

— Якось вони спитали, чи є у нас якісь пункти, які ми хочемо додати в книгу. Я кажу: «Хочу додати пункт про те, як канал буде висвітлювати Майдан, якщо він станеться». Вони відповідають: «А на случай, когда прилетят инопланетяне, ты ничего не хочешь вписать?». Я говорю: «Ні, з інопланетянами проблем у каналу "Україна" не було, а от Майдан 2004 року ми, журналісти, які навіть не працювали тоді, досі продовжуємо репутаційно випльовувати». То вони вписали пункт «спеціально для Нагорної»: висвітлювати Майдан так, як ми вважатимемо за потрібне. Хоча і додали на словах, що «революционная ситуация в Украине не предполагает наступление нового Майдана».

— Який це був рік?

— Весна 2013-го. Коли Майдан почався, мені так і сказали: «Накаркала?!». У передмайданний рік усі «котики» були моїми: через мою погану репутацію мені віддавали незначні сюжети. Закручування гайок почалося з 23 лютого 2012 року. Мене тоді відправили в «Десну» (навчальний центр Сухопутних військ ЗСУ на Чернігівщині. — «ДМ»), де голодні солдати розказували, що на свято їм дадуть велику смачну булочку. А Януковичу, який приїхав туди, показували танки, припорошені снігом, які майже не їздили. Янукович великий, і я в якогось чоловіка спитала, чи вміститься він у танк. А чоловік виявився з тих, хто вважає, що раз начальник — то може все. І відповів: «Конечно, поместится, на то ж он и президент». 

— Це пішло в ефір?

— Звісно. Я ще спитала в Януковича, хоча підходу до преси не було, чи служив він в армії. Я знала, що не служив. Мені потім казали, мовляв, чому б не спитати про щось більш конструктивне, про нашу геть розвалену армію, наприклад. Але я вважаю, що журналіст має ставити питання, які можуть показати людям більше, ніж просто відповідь. Якби хтось побачив цей сюжет зараз, то не повірив би, що він вийшов на тодішній «Україні». Тому що там були змучені солдати, які весь ранок чистили плац від снігу, шкрябали асфальт. Потім перед Януковичем ходив парад, а виявилося, що парад для нього привезли з Києва. Сюжет вийшов, хоча питання про службу в армії прибрали. І після цього сюжету вирішили в жодному разі не пускати мене до Януковича, бо я не вмію себе поводити.

Потім відправили мене знімати зустріч Азарова (прем’єр-міністр України у 2010–2014 роках, уродженець Росії, куди втік після Революції гідності, колаборант. — «ДМ») з оперними співаками. Ми приїхали заздалегідь і сиділи годину в клубі Кабміну, чекали, поки він прийде. Співаки чекали разом із нами — і я попросила оператора познімати, як вони розспівуються. У цей момент зайшов якийсь чоловік і, не зважаючи на ввімкнену камеру, каже: «Шановні співаки, зараз буде зустріч із Миколою Яновичем. Для нього це велике свято, тож давайте не будемо говорити про негаразди. От він спитає: "Скажіть, чи є у вас проблеми?" А ви йому: "Ні, немає". Потім заходить Азаров. Вітається до них. Питає, чи є проблеми. «Немає!» — відповідають співаки. Я просто ці два синхрони поставила встик — і сюжет пішов у ефір. 

— Не погрожували тобі звільненням?

— Мене звільнити — дурна справа. Мене навіть за Майдан не звільнили. Але після всіх цих історій мені давали теми: про фестиваль півників на паличці, про виставку новорічних іграшок, про фестиваль бузку... І при цьому я залишалася на посаді спецкореспондентки. 

— Золотаревський і Мекертичев пропрацювали до Майдану, так?

— Так, до лютого 2014 року, коли їм сказали, що якщо вони зайдуть в офіс — ми їх відлупцюємо. Ми тоді написали в заяві, що категорично відмовляємося працювати під їхнім керівництвом. Але я ще встигла з’їздити до Росії, і початок Майдану зустріла там. Це був тур для журналістів, де показували, наскільки Росія прекрасна країна. Але, якщо чесно, в них це не дуже вийшло. Спочатку ми були в Москві, але мені вона здалася абсолютно нецікавою. Потім — у Петербурзі, нас водили на екскурсію в «Ермітаж» і на якісь зустрічі з журналістами. Але все, що я для себе звідти винесла, — це їхню імперську зверхність. І що Росія багато накрала для своїх музеїв. А після цього ми потрапили в геть дивне місто — нас на чотири дні відвезли в Чебоксари, а потім у Казань. Якщо мене спитати, що я робила в листопаді 2013 року в Чебоксарах, то я й досі не дам відповіді. Організатори, напевне, хотіли показати, як живуть у національних республіках Росії — але було очевидно, що погано. 

— Ти повернулася з Росії вже під час Майдану?

— У той самий час, коли Янукович не підписав угоду про асоціацію з ЄС, у Росії проводили Євразійський форум. Там розповідали, як має домінувати російська мова, як її треба поширювати в усьому світі, що треба всі гроші віддати, аби в кожному узбецькому аулі найбільш оплачувана робота була у вчителів російської мови.

Мене це дивувало: люди замість того, щоби зробити щось у себе вдома, навіщось лізуть у світ. Зараз, аби зрозуміти імперськість Росії, не треба туди їхати. Але тоді це були геть неочевидні речі.

Увечері перед вильотом до Києва, 30 листопада, я подивилася російські новини. У них показали, що на Майдані всі розійшлися і комунальники збирають сміття. Після цього — два перельоти, в дорозі не було інтернету, і я повернулася до Києва о другій дня. У мене ще був вільний час і я запропонувала подрузі зустрітися — а вона відповіла мені, що їде на Майдан. Я щиро здивувалася: навіщо, там же всі розійшлися, я сама бачила по російському телебаченню! Подруга каже: «А ти подивися вчорашнє відео». Я переглянула, побачила побиття — і одразу поїхала на роботу попри відпустку, бо зрозуміла, що потрібне пряме ввімкнення. Але ж я бачила на власні очі порожній Майдан! Тож якщо ти перебуваєш у Росії, за межами українського простору, — потрапляєш зовсім в іншу інформаційну реальність. 

Наступного дня мене не пустили знімати Марш мільйонів, і я сама пішла туди. Після нього ми зібралися своєю веселою компанією журналістів і домовилися максимально показувати правду в ефірі. Тому що в Києві можуть подивитися будь-які канали, а на Донеччині дивитимуться наші новини — і нам треба, щоб там була правда.

— На вас тиснули? Цензурували новини?

— Потрібно було постійно скандалити. Але найскладніше стало, коли на Майдані з’явилися перші загиблі. У нас була трохи не бійка з москалями, з деякими редакторами нас ледь не розтягували. Вони вирішили, що вбивство Жизневського та Нігояна (Михайло Жизневський — білоруський активіст, учасник Євромайдану, загинув 22 січня 2014 року на вулиці Грушевського, посмертно Герой України; Сергій Нігоян — громадянин України вірменського походження, активіст Майдану, загинув того ж дня в тому ж місці, теж Герой України. — «ДМ») заслуговують лише начитки, тобто короткої новини. Ми вчотирьох кричали, що ми не дамо ефіру статися, якщо це буде так. 

— Судячи з усього, журналістів, які чинили спротив цензурі, було небагато в редакції. І, напевне, російські менеджери — не єдині, хто був проти Майдану?

— Цензура неможлива без тих, хто з нею погоджується. У нас були окремі редактори, які намагалися вдавати, що новини про Майдан показувати не обов'язково. Були ті, хто захищав журналістів, але знаходилися й ті, хто видавав сюжети про «екстремістів із Майдану» та «страшний Правий сектор». Звісно, були журналісти, які це писали, редактори, які вдавали, що ніяких поранених немає, або розказували, що вбиті вранці люди — це стара новина, яку вже і не варто давати.

Багато залежить від ведучих. Деякі кажуть: «Я скажу все, що мені скажуть сказати». Один із тодішніх ведучих став диктором новин у сепаратистів на Донеччині — це Олександр Мозговий. А деякі зараз такі «щирі патріоти»! 

Вони були навіть не за Януковича — просто пристосуванці та кон'юнктурники, які звикли робити щось, аби не втратити роботу. З аргументами на кшталт: «У мене родина. Це ти можеш легко звільнитися».

Тому доводилося примушувати робити ввімкнення з Майдану, сюжети про загиблих. Просиш камеру, щоб поїхати, познімати поранених у лікарнях — а тобі кажуть: у тебе запланована зйомка фотовиставки до Дня Соборності. Був скандал через те, що я відмовилася робити сюжет про нову циркову програму. «Ты просто не хочешь работать!» Зараз можна спитати: навіщо я все це терпіла? Це просто пояснюється: кожна людина має відповідати за свою ділянку роботи, а не просто тікати. Якщо ти працюєш у новинах, які дивляться на Донеччині, то маєш показати все, як є.

Це загартувало. Я зараз навіть рада, що опинилася саме там і саме в той час. По-перше, простіше видавати новини, коли в тебе немає перепон. І зовсім інша справа, коли є люди, які вимагають від тебе показати щось з іншого боку: «От ви показуєте Майдан, але не хочете показати Антимайдан. Чому?». По-друге, у нас було багато редакторів і журналістів, які не боялися втратити роботу. Страшно було, що потім буде соромно перед самим собою. Але я розглядала вірогідність, що мене все-таки звільнять. Особливо коли вийшов мій сюжет про поранених, у якому я використала всі засоби боротьби з цензурою, що їх колись описував Ігор Куляс. Я в той сюжет повписувала синхрони, які б точно прибрали. А паралельно написала ще один сюжет, із тими самими синхронами. І мене навіть після цього не звільнили. 

Але саме тому ми не могли зробити публічних заяв про цензуру — наші ж умови начебто виконували. Кричиш про поранених — і з’являється сюжет, ввімкнення з Майдану. Але це щоденна боротьба. У мене накопичилося три місяці відпусток, тому я думала: от звільнять мене — на «відпочинку» буду займатися національно-визвольною боротьбою. Я не вмію воювати, кидати каміння, коктейлі, в мене навіть у школі з метання була двійка — тож я пішла волонтеркою в Червоний хрест.

— І звільнилася сама?

— Так, але вже коли Крим анексували й почалося все на Донеччині. Стало очевидним, що наша спроба пояснити сходу про Україну не вдалася. Мабуть, і не могла вдатися, тому що там розгорталися глобальніші процеси. Та мені здається, що все одно було важливо показувати Майдан. І за сюжети, які виходили з Майдану, мені не соромно і зараз. А якщо хтось із журналістів робив щось невідповідне, замовчував щось, якийсь російський наратив, то можна було підійти до нього і прямо сказати, що він — г*но. Багато чого ми робили по совісті. Це приклад, як працювати, коли є цензура. Просто подивитися зранку ефір і запитати себе: соромно тобі чи ні? Якщо ні — можна працювати далі.

— Ти працювала на Майдані під час розстрілів?

— 18 лютого я працювала на Майдані до другої години дня, потім була всю ніч, а потім день ми простояли в черзі, щоби здати кров. Я півтори доби не спала і заснула. А зранку 20 лютого я потрапила на Майдан під час розстрілів як журналістка. Через те, що ми були групою неслухів, ми іноді ходили та знімали те, що самі вважали за потрібне. Я приїхала на Майдан з оператором Владом Смельянцем, у нас був один бронік на двох. Роман Сухан був десь на Інститутський, встиг повідомити, що когось розстрілює «Беркут», але потім зв’язок із ним зник. Ми пішли подивитися, що відбувається, повернули на Інститутську — а там тіла зносять. Побігли до готелю «Україна» — і туди принесли Устима Голоднюка (громадський активіст, учасник Самооборони Майдану, загинув від кульового поранення, коли допомагав виносити тіла 20 лютого 2014-го, Герой України посмертно. — «ДМ»). Я знаю, що то був він, тому що це сталося за чверть десята ранку, під час найбільшої хвилі розстрілів. Наше відео навіть фігурує в матеріалах справи Майдану в суді. Основне, звісно, відео — Романа Сухана, якого «беркути» не сприйняли за ворога: канал «Україна» вони вважали ворожим лише іноді, як і майданівці. У мене була хороша репутація на Майдані, оскільки мене знали персонально, і я одразу ж попросила всіх показати, які мої сюжети були нечесні. Їх не було — і мене не били, не ображали, не було складнощів і проблем.

Це були важкі дні, коли ти весь час у цьому угарі, навколо — смерті, все в крові, але ти як журналіст вчишся працювати й у цих умовах.

— Ти завжди мріяла бути воєнною журналісткою. Можеш пояснити чому?

— Нас виховували на радянській пропаганді, на віршах Симонова, Семена Гудзенка, на фільмах про війну. Ти дивишся і думаєш: хтось же колись зняв Другу світову? І он як красиво знято! Що може бути романтичнішим?

— Багато чого.

— Так. Але в дитинстві я дуже багато читала, знаю чимало радянських віршів напам’ять. Мені подобається перекладати їх українською. Думаю, що ти тільки тоді добре знаєш мову, якщо можеш перекласти вірші. Бути воєнною кореспонденткою — це така мрія мене 17-річної, коли ти думаєш, що поїдеш у місця, де є справедливість і несправедливість. Але на війні переважно є тільки несправедливість — і тоді не було когось, хто міг би мені це пояснити.

— Ти багато займалася екстремальними видами спорту — любиш адреналін?

— Ні, я б так не сказала. Я навпаки так хочу відпочити від адреналіну! Але був час, коли я вирішила навчитися не боятися. Мені здалося, що соромно настільки боятися всього. Наприклад, я боялася кататися на сноуборді. А тепер катаюся. Я літала на параплані в шістьох місцях світу. Хоча мені не подобається самій літати — лише з інструктором. З парашутом стрибала — в мене були класні стрибки, наприклад, з повітряної кулі з 4,5 кілометра. Ми встановили жіночий парашутний рекорд із групової акробатики в небі. Для мене це були важливі, цікаві речі, але насамперед це спорт.

— Не виглядає так, наче ти чогось боїшся.

— Я великий страхополох. Я і на війні дуже боюся. Завжди кажу, що більше за всіх. Але ти й маєш відчувати небезпеку, це корисна навичка — просто навчаєшся не тікати, а щось робити. Москалі, самі того не розуміючи, підготували нас до війни. Спочатку ти потрапляєш на Майдан, і крім того, що отримуєш негативний досвід, здобуваєш навички  виживання. Коли я волонтерила в Червоному Хресті, майже щовечора нас чогось учили: бинтувати рани, надавати допомогу при вогнепальних пораненнях, виносити людей, сортувати, покласти правильно. Здається, що пересічній людині у світі ці навички не потрібні або потрібні мінімально — що робити, коли в людини приступ епілепсії, опіки, тобто як надати першу домедичну допомогу. Але зараз в Україні цього вже недостатньо. Багато людей розуміють, що потрібно знати і тактичну медицину.

— Тобі знадобилися ці навички?

— Так, знадобилися. Одного разу я робила людині масаж серця, але вона, на жаль, померла, бо це був дуже складний випадок. Це не військова навичка, але корисна. Я була під Верховною Радою, коли там вибухнула граната, — я стояла за стовпом, а от мого оператора поранило, в нього осколок застряг між гомілкою та стопою. Я відібрала в нацгвардійця індивідуальний перев’язувальний пакет,  перебинтувала оператору ногу. Штовхнула інших нацгвардійців, щоб вони виносили свого пораненого, — мені здається, саме він потім помер. Ми знали, що можливість евакуації потрібно шукати прямо зараз — і знайшли автобус, у якому допомагали перев’язувати нацгвардійців. Там евакуйовували 14 бійців і нашого оператора, все було в крові, а одному наклали джгут нижче поранення. Тобто в людей не завжди є уявлення, як це потрібно робити. Іноді навіть швидку не вміють викликати.

— Як ти потрапила на «1+1»?

— Я прийняла рішення звільнитися вже після анексії Криму. Тоді вже прибрали москалів із каналу, з роботою не було проблем — окрім російських окупантів, які погрожували мені в Криму. Тоді вже стало очевидно, що буде війна на Донеччині. Одна справа — цензура, з якою можна боротися, а інша — коли цілі області здаються ворогу. Стало неможливим працювати на каналі «хазяїна» Донеччини, коли він пускає до себе сепаратистів. У кожного є якісь червоні лінії — і для мене настав той момент. Для того, щоб мені не сказали «подумай ще, знайди спершу роботу», я написала пост у фейсбуці, що звільнилася з «України». Мені одразу написав Сергій Попов, директор «ТСН»: «Ну нарешті. Ти завтра на котру до нас прийдеш?». Так я 15 хвилин була безробітною.

— А умови ти не хотіла обговорити?

— Я була не в тій ситуації, коли могла диктувати умови. Тоді мені здавалося, що український світ навколо мене руйнується. Прихожу до офісу «Плюсів» — а там на балконі висять синьо-жовті прапори. Я зрозуміла, що настільки сюди хочу, що погодилася на майже вдвічі меншу зарплату та нижчу посаду. А вже за три місяці в мене була інша посада й інша зарплата. Для мене було важливо, що тоді я отримала фантастичну підтримку: зайшла на канал і з перших днів почувалася як удома. Так багато журналістів, з якими класно працювати, таких рідних людей, операторів, із якими ти почуваєш себе командою, класних водіїв.

Мені пощастило чотири роки працювати з Оленою Несміян (головна продюсерка «ТСН», яка працювала у службі від першого випуску, її не стало 2020 року. — «ДМ»). Я не знаю іншої людини, яка б так уміла побачити новину там, де її не бачить ніхто, відчути її за сотню кілометрів. Наприклад, вона відправляє тебе на якийсь захід — а ти вважаєш, що це якась повна фігня. Вона каже: «Я не прошу робити звідти сюжет, просто поїдь і подивися». Наступного дня повертаєшся зі зйомки, слина тече, і ти впевнений, що це була найкраща зйомка у твоєму житті. Вона завжди знала, хто та що може зробити — ніколи не давала завдань, із якими ти не впораєшся. А якщо розуміла, що завдання складне, то над ним працювала ціла команда. Наприклад, сюжет про великий обмін полоненими вона організовувала, над ним працювала група із шести авторів.

Їй майже ніколи неможливо було відмовити. Наприклад, я прийшла на роботу о шостій ранку, повернулася ввечері втомлена, залізла в піжаму, помила голову —  збираюся спати. Дзвонить Лєна, каже: «Вбили Аміну Окуєву (українська лікарка, громадська діячка, учасниця війни у складі батальйону імені Джохара Дудаєва, дружина Адама Осмаєва, командира цього батальйону, загинула в результаті замаху у 2017 році. — "ДМ"). Ти її остання бачила, саме ти маєш поїхати». І це аргументоване прохання, їй не скажеш «може, хтось інший» — ти розумієш, чому саме ти. У нас і зараз так: медіаменеджер розуміє, чому та кого він відправляє на зйомку, що саме ця людина може робити найкраще.

Перевага «ТСН» — що ти можеш робити саме те, що тобі подобається. Наприклад, Світлана Березівська любить робити сюжети про дітей — і це її головна тема. А Олександр Моторний вважає, що йому потрібно поїхати на три тижні на війну — і їде. Алла Хоцянівська зараз створює фільм про Бучу. І їй дають згоду, аби вона витратила кілька місяців на те, щоб зробити один сюжет. Твої ідеї вітаються. Ти відчуваєш, що комусь не байдуже, чи тобі самому цікаво. Це дуже круто. Тому я комфортно почуваюся на «Плюсах» — це свого роду секта. Дуже складно кудись піти після цього.

— У вас багато чоловіків, які стали воєнкорами. Тобто вибір був — чому ти вирішила все ж таки їхати на передову?

— Вибір завжди є. Можна в будь-який момент сказати: «Все, я їду додому». І навіть вирішити, що сьогодні ти не їдеш на зйомку. Можна.

Але я вважаю, що чоловічий і жіночий погляди на війну відрізняються. І не тому, що чоловіки можуть щось зробити гірше чи краще. Я, наприклад, була гірше підготовлена в технічному плані: чесно кажучи, не відрізняла танк від БМП, взвод від роти. Зараз це смішно звучить. Але у мене не було змоги вчитися на військовій кафедрі, навіть за гроші. І саме тому я дивлюся на все очима простої пересічної людини. Глядачі перед телевізором, можливо, теж не відрізняють танк від БМП. І моя робота — не тільки навчитися їх розрізняти, а і пояснити різницю людям, які так само в цьому не розбираються.

— Тебе легко відпустили редактори?

— З самого початку, в червні 2014 року, мені ставили умову: на передову не їздити — щоб подивитися, як я поводжуся в зоні бойових дій. Я чесно намагалася там не померти, і тому з липня мене почали відправляти на фронт. Ми самі вирішуємо, куди їхати — можеш пробувати на передову, а можеш залишитися на околиці. І не факт, що сюжет з «околиці» буде менш зрозумілим чи інформативним, ніж із передової. Я не ризикую просто заради ризику — я ризикую настільки, настільки це допустимо. Хоча ситуацію я насправді не контролюю, бо війну ніхто не може контролювати.

Чомусь вважається, що якщо ти їдеш на війну, то будеш виживати в окопах. Але я не буду в окопах: я живу в готелі, я маю змогу помитися, у мене є інтернет. Якщо ми їдемо до хлопців на передову, то це лише на добу, потім можна помитися та поспати. Так, довелося розбиратися, що і як стріляє — але я і зараз не всю техніку знаю. Я не всю бачу, не всю показую, а про ту, що показую, мені пояснять. У нас зараз приблизна гендерна рівність: дівчат-воєнкорок троє, хлопців семеро. А от оператори — всі чоловіки.

— Щодо гендерної рівності: колись ти сказала в інтерв’ю, що жінка-військова на війні — не дуже кльово. Ти змінила позицію?

— Цієї позиції дотримувалася моя подруга Ольга Сімонова, яка загинула у вересні (Ольга Сімонова після початку війни переїхала з Росії, під час служби в ЗСУ отримала громадянство України, а після початку повномасштабного нападу Росії воювала у складі 24 омбр, загинула на Херсонщині під час виконання бойового завдання. — «ДМ»). Я вважаю, що на війні є солдат, офіцер, журналіст — і стать не має значення. Якщо буде вкрай небезпечне завдання — кого відправлять: чоловіка чи жінку? Чоловіка. Коли гине побратим — це важко, коли гине посестра — це ще більший стрес. Так само і для редакції, якщо гине жінка-воєнкор. Зараз жінок в армії приблизно 15%. Але солдат жіночої статі не має  бути проблемою в колективі. Іноді для дівчат потрібні цілі номери обслуги — щоб хтось нарубав дров, приніс води й так далі. Мій друг-комбат каже: одній треба на побачення, іншій — на вії, третій — на нігті… Це, звісно, жарт. Але жінка, яка йде в армію, має усвідомлювати, що вона йде туди не як жінка, а як солдат, і має виконувати бойові завдання. Є ті, які тягають снаряди, можуть працювати на рівні з чоловіками, але їх дуже мало. І коли ми говоримо про гендерну нерівність, хочу нагадати: чоловіків у нас мобілізують, вони не можуть виїхати за кордон. Як на мій хлопський розум, можна говорити про нерівність щодо чоловіків, а не жінок.

— Ти свідок змін в армії — ще з часів Януковича стежиш за цією темою, потім з перших днів війни у 2014 році їздиш на фронт. Що принципово змінилося за цей час?

— Мені легко відстежувати ці зміни, тому що я багато працюю з відеоархівами. Я робила сюжет до 30-річчя нової української армії 6 грудня 2021 року, збирала матеріал по наших архівах про те, чим, наприклад, годували в армії або як проводили конверсію, як виставляли армію недолугою та непотрібною. А тепер у нас армія — один із державотворчих елементів. Якщо в нас не буде війська, ми втратимо державність. Зараз ми усвідомлюємо його цінність.

Нині до армії прийшло багато нових людей — лише з «Плюсів» воює 48. Тому зараз час, коли там потрібно багато чого навчатися — всі ж бачили, що люди дивляться на ютубі, як використовувати західну зброю. Так само і журналістам доводиться вчитися на ходу. Всім потрібно готуватися. А в нас і досі люди говорять, що не знали, що буде війна. Коли мені це кажуть, я думаю: «Їздиш, ризикуєш, вісім років говориш, що буде війна, що росіяни не пішли, що вони готуються — а ці не знали».

Я розумію, що в це було складно повірити — бо нормальним людям складно повірити в щось ненормальне. Але коли ти переконувала, що війна буде — тобі починали наводити якісь аргументи, чому ти неправа.

— Здебільшого люди наводили раціональні аргументи.

— Але війна нераціональна. І ми маємо справу з абсолютно нечесною війною. Ми воюємо в надскладних умовах — ніхто у світі в цих умовах не опинявся вже багато-багато років. Велика територія, численний противник із тоталітарної держави, який сам не протистоїть тому, щоб не бути окупантом. Але в нас уже є армія, дуже мотивована, тому що захищає свою державу. Саме тому так багато людей пішло саме до ТрО — щоб захищати свій дім.

— За всі ці роки ти познайомилася з багатьма людьми, героями твоїх матеріалів, волонтерами, військовими, з кимось подружилася. Зараз вони гинуть, багато з них поранені. Як ти з цим даєш собі раду?

— Я колись сказала подрузі: секрет того, як я це вивожу, — в тому, що я не вивожу. Кожен із нас зараз може загинути, незалежно від того, де перебуває. Можна загинути в Хмельницькому, можна на Донеччині — але на Донеччині ти принаймні розумієш, що треба ховатися і де це робити.

— Ти ходиш до психолога?

— У нас були колись тренінги з психологами, і вони сказали, що ми занадто жорстко показуємо війну. Ми почали обурюватися, говорити, що ми й десяти відсотків не показуємо того, що там відбувається. Нам відповіли, що не в усіх така міцна психіка, як у нас. Є люди, яким фізично погано, якщо загула сирена. А ми можемо робити сюжет про загиблого друга — і після цього не піти й не накласти на себе руки.

Взагалі вважається, що журналістам простіше, аніж, наприклад, операторам — бо журналіст усе одно виговорюється. Я зробила сюжет про поховання Да Вінчі (український військовий, доброволець Дмитро Коцюбайло, командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі», Герой України, загинув 7 березня в боях у Бахмуті. — «ДМ»), до якого неймовірно гарно ставилася, дуже любила його самого та його дівчину Аліну, мріяла, що буду знімати, як у них дітки народяться. А тут я маю зробити сюжет про його загибель. І це маю зробити саме я, тому що я знала людину, знаю архів, знаю його життя, і мій обов’язок — розповісти про нього та його смерть.

— І в тебе немає вигорання?

— Я стежу за своїм психічним станом. Нас трохи вчили себе контролювати. Стежу за тим, щоб я їла, щоб спала, стежу за тим, як виглядаю. Намагаюся не забувати телефонувати, зустрічатися, робити якісь звичайні речі — стригтися, купувати одяг тощо. Психолог каже, що в мене дуже хороша психічна віддача, психіка — наче м’ячик об стінку. У момент, коли м’ячик до стінки — не дуже приємно, але потім ти від цього відходиш, виговорюєшся. Набагато легше пережити ситуацію, коли ти робиш щось потрібне. Я вважаю, що зараз це роблю. Треба висвітлювати війну. Важливо показувати, як відбуваються бойові дії, хто ці люди, які це місця. Я не вмію кидати каміння, воювати, журналістика — єдине, що я вмію. Я можу про це розказати, мене вчили про це говорити. І я не маю морального права знімати зараз сюжети про котиків. Абсолютно не засуджуючи тих, хто їх робить, — тому що в нас телебачення має і розвантажувальну, розважальну функцію.

Звісно, людина може зійти з дистанції в будь-який момент. Коли я перестану вивозити — сподіваюся, що в мене вистачить сил про це сказати та прийняти рішення не працювати.

— Як ти стала головною героїнею фільму Євгена Афінеєвського «Свобода у вогні»?

— Я, скоріше, головний  оповідач. А він називає це словом «протагоністка». Якщо чесно, піар-служба розглядала дві кандидатури — я або Андрій Цаплієнко. Вони мені зателефонували, попросили дати інтерв’ю для фільму про війну. У мене в той день був вихідний і я погодилася. Потім подзвонив Женя, розповів, які йому потрібні герої, я дала їхні контакти, зібрала архів відео, яке у нас було. Він із цього зробив кіно, а після цього сказав: «До речі, ти в мене у фільмі — головна героїня. Я думав, як це все об’єднати разом, і об’єднав через тебе». Ну окей, кажу.

— Ти багато їздила з цим фільмом за кордон. Як його сприймають там?

— Для мене вже потім стало зрозуміло, що цей фільм —  частина «народної дипломатії». Його показують за кордоном, на безпекових форумах, де збираються міністри оборони, військові аташе. Вони дивляться і кажуть: «Ой, це у вас серйозно отак-от відбувається?» Так — і саме тому ваші податки йдуть на зброю для нас, для того, щоб протистояти геноциду. Бо це може поширитися усім світом. Тому ви як цивілізовані люди маєте сприяти тому, аби це зупинити. Русня вкладає в просування своїх наративів у світі мільйони доларів. У нас немає цих мільйонів. Тому ми вимушені чинити інформаційний спротив усіма можливими методами. Цей фільм — додаткове нагадування про Україну. Інформаційний простір не буває порожнім, чимось він обов'язково заповниться, і наше завдання — наповнити його нашою правдою, а не російською пропагандою. Поки хтось зайнятий війною, ми зайняті інформаційною контрпропагандою.