Протягом року великої війни автори «Детектора медіа» говорили з десятками медійників — і якось так вийшло, що майже кожне інтерв’ю починалось із запитання про 24 лютого. І навіть якщо це питання не ставили, герої самі приходили до спогадів про день, який усе змінив.  До річниці повномасштабного російського вторгнення «Детектор медіа» зібрав докупи власні спогади про той день, а також пропонує добірку спогадів медійників із наших матеріалів.

Вадим Карп’як, ведучий  телеканалу ICTV

Вадим у перший день великої війни сів в ефір читати новини, й відтоді працює в ефірі спільного теелмарафону «Єдині новини» практично щодня. У тиждень, коли почалася велика війна, його програма «Свобода слова» на ICTV йшла щовечора. Після ефіру 23 лютого Вадим приїхав додому й міцно заснув. О п’ятій ранку йому зателефонував продюсер: «Почалося».

«Я одразу почув вибухи. До гостомельського аеропорту від нас кілька кілометрів. Ми з дружиною розбудили дітей і зібрали речі. Не вагались ані хвилини. Моя дружина виїхала з дітьми, а я вернувся на роботу, де відтоді й живу; вдома, в Бучі, залишився тесть. Він сам із Херсона й 25 лютого мав намір їхати назад. Але в цей день із міста вже не можна було виїхати — він залишився в окупації. Витягти його вдалося лише 11 березня через гуманітарний коридор, — розповідає Вадим. — Я типовий українець. Звісно, вдома має бути запас готівки в різних валютах, машина має бути заправлена, у запасі — двадцять літрів пального. Але не можу сказати, що в нас були зібрані тривожні валізки. Ми пакувалися в останній момент. У мене не було страху — я знав, що робити. Було відчуття, що настала точка неповернення, після якої життя вже не буде таким, як раніше».

Кілька місяців він жив на роботі, адже його дім — у Бучі, яка була окупована російськими загарбниками.  Його кабінет — невелика кімната з широкими вікнами. На робочому столі шампунь, поруч валіза, при вході — синтезатор; Вадим розповідає, що почав опановувати інструмент іще за часів коронавірусної епідемії, а зараз може грати твори різних композиторів, зокрема Баха: «Коли 24 лютого зранку я приїхав на ICTV, особливої роботи для мене спершу не було — «Свободу слова» випускати не було сенсу, бо це був час для дій, а не для рефлексій. Виникла ідея відомим ведучим читати новини на телеканалі “Рада”. Я поїхав туди й упродовж чотирьох годин у різних слотах відчитував новини. Потім повернувся, заночував на роботі. 25 лютого допомагав колегам робити ролики, а далі пішов на Суспільне. Бо я веду проєкт на радіо «Культура», і мене покликали вести марафон у радіоефірі. З обіду до вечора я вів цей марафон і заночував на Суспільному, аби зранку підстрахувати колег. Але на ранок Суспільне почало евакуюватись, а мені зателефонувала Оксана Дихніч (керівниця виробничої служби Starlight News. — ДМ) і запросила долучитись до спільного марафону. Для мене марафон став поверненням до мого досвіду роботи на каналі «112», де я працював до 2016 року (з 2016 року канал змінив власників і згодом потрапив під контроль Віктора Медведчука. — ДМ). Із 26 лютого я веду гостьові студії у спільному телемарафоні». 

Вадим знайшов і зберіг прапор Бучі

Юлія Кочетова, фотокореспондентка, журналістка й режисерка-документалістка

Наприкінці лютого Юлія була на журналістському завданні на Донбасі. «24 лютого мій друг-фіксер забігу номер і повідомив про напад. Я поглянула на камеру коло свого ліжка і зрозуміла, що мій план дій простий: робитиму те, що вмію робити найкраще. Я стала знімати. У перший день ми з другом і колегою евакуювали з Авдіївки двох французьких журналістів. Тоді я запостила своє селфі в інстаграмі — навіть трохи прикро, що я стільки років роблю фото, а найбільше охоплення зібрав мій селфач. І написала, що світ стільки років годував російського монстра, називав війну “кризою”, “конфліктом”, “громадянською війною”, і це призвело до нападу. Цей пост переглянули чотири мільйони людей, на мене підписались тридцять тисяч. Я почала працювати з цією аудиторією і публікувати свої роботи саме в інстаграмі з англійськими підписами. Це дозволило співпрацювати з багатьма іноземними медіа», — розказала вона «Детектору медіа».

Юлія Кочетова

Юля, як і багато інших журналістів, які з початку війни у 2014 працюють як воєнні кореспонденти, думала, чи не піти до війська: «Спершу  я запитувала себе: чи маю я долучитись до армії, тероборони? Але чесно сказала собі, що солдат із мене ніякий. Якщо щось станеться з моїми найближчими — візьму в руки зброю. Зараз люди з мого найближчого кола або на передовій, або виїхали до Європи й волонтерять. Батьки мої залишились в Україні. Брат пішов в армію і зараз нас захищає. Я ж вирішила знімати».

Лєна Чиченіна, журналістка, культурна оглядачка

На початку великої війни Лєна була в себе вдома — у Бучі. «Ще до війни я твердо вирішила, що лишаюсь, тому вранці 24 лютого, замість стояти у довжелезному заторі на виїзд, дивилася на нього з балкона. Скажу чесно: дивилася зі зневагою. На такому патріотичному піднесенні неможливо було збагнути, як так можна — миттю згребти речі, сісти в машину і боягузливо чкурнути? Ми ж повинні стояти за свої рідні місця горою! А тут таке розчарування в людях», — згадувала Лєна. Вона пробула в окупованій російською армією Бучі два тижні й евакуювалася за першої ж відносно безпечної можливості: «За два тижні моя категорична думка про «щурів та втікачів» змінилася так само категорично. І тепер я дуже хочу переконати хоча б частину людей у тому, що їхнє безпечне становище — це не сором, а сила. Однією з найбільших мотивацій лишитися в Бучі була моя професія. Журналістка, яка опиняється в центрі подій і тікає від них, — це ні в які ворота. Я вже потирала руки в очікуванні ексклюзивних включень, небезпечних зйомок та гостросюжетних подій. Але саме на цій ниві на мене чекало карколомне фіаско: вирубили інтернет. Мій мобільний оператор взагалі скляк, про що свідчили чотири крапочки на екрані телефону замість бодай однієї рисочки зв’язку. Мого коментаря просили багато ЗМІ, але часто я їм навіть відмовити не могла — повідомлення не надсилалися. На одній із вулиць наша артилерія розбила цілу колону танків — видовище було епічне і моє відео мало б бути першим на тему. Але стало останнім. Бо відправити його я змогла лише за три дні».

За таких умов від журналістки нічого не залежало. Адже, за словами Лєни, вона могла «під кулями бігати містом у пошуках інформації, спілкуватися з російськими військовими і стежити за ними», але це не мало жодного значення, адже неможливо було донести до когось інформацію: «Ані до аудиторії, ані у чатбот, у який українці повідомляють про переміщення російських військ. Тому довелося з болем у серці прийняти очевидний факт: користі від мене немає абсолютно ніякої. Ба більше, ця вимушена пасивність почала стосуватися не лише професії, а геть усього. Включно з елементарною допомогою сусідам. Бо через відсутність зв’язку я не знала, що поряд є люди без їжі та води, яким можна було б допомогти. Лишалося підтримувати найближчих сусідів, із якими був офлайн-контакт».

Павло Казарін, публіцист, теле- і радіоведучий

Павло пішов в армію на другий день після початку повномасштабного вторгнення росіян. «24 лютого була моя черга вести ранковий ефір. Вибухи випередили будильник. Я їхав на роботу й гадки не мав, як вести програму. Все, що ми підготували напередодні, втратило сенс. Було страшно. Ми злилися, аби не тремтів голос. Черга на мобілізацію була великою й недвозначною. Служба в армії на очах перетворювалась із обов’язку на привілей», — так Павло писав про перші два дні великої війни у своєму щоденнику. Присягу Павло склав за три тижні після того, як отримав зброю, й відтоді вже майже рік воює.

Павло Казарін

Олеся Жураковська, акторка

Початок повномасштабного наступу 24 лютого заскочив Олесю у потязі. Акторка поверталася з гастролей у Херсоні, Миколаєві та Одесі. А за десять днів до початку великої війни — 14 лютого — мала дві вистави в маріупольському театрі, який уже знищений: «Тоді був шалений попит на квитки і люди хотіли прийти в театр. Тому ми в один день грали дві вистави. Можете уявити культурний рівень Маріуполя. А ці мерзотні паскуди навіть не мають уявлення, у яке місто вони зайшли і все знищили. У моїй пам’яті залишився цей день 14 лютого – День закоханих, сонце, лунає музика, люди гуляють… Страшно подумати, що цього міста вже немає. Але воно буде. Обов’язково буде».

Під час наступу на Київ вона була в селі на Житомирській трасі, в Макарівському районі

«У нас не було окупації, але поруч села розбомблені. Півтора місяця ми просиділи в підвалі, і були дні, коли ми навіть не виходили. В інші дні вдавалося зготувати їжу собі та дітям. Потім стало трохи легше. Коло нас стояли наші хлопці. Ми прали їм, купували їжу. Забезпечення в них було, але їм важлива наша турбота та вдячність. Вони мене трохи соромились…

Було дуже страшно. І це нормально. Бо неможливо усвідомити жах, який зараз відбувається», — розповіла Олеся.

Олеся Жураковська

Анна Бабінець, керівниця «Слідства.інфо»

«24 лютого ми всі списались і здзвонились о п’ятій ранку. Призначили нараду на восьму. Говорили десь дві години: що робити? Були різні думки: записуватись у тероборону, йти робити бутерброди… Кожен у той момент був і журналістом, і громадянином. Ми розуміли, що наші знання, як шукати корупціонерів, як вираховувати офшорні схеми — це все в тій ситуації не мало значення. Але зрозуміли, що в нас є знання з ідентифікації. Зараз в Україні буде багато росіян, нам треба шукати сліди їхнього перебування тут, намагатися з’ясувати, хто вони і що тут роблять. Уже 24 лютого в нас вийшов перший матеріал — ми ідентифікували російського вертольотчика, збитого під Межигір’ям. Ми побачили фото шолома з прізвищем і знайшли його в соцмережах», — згадує Анна.

Після цього редакція перейшла у режим щоденної роботи і перші місяці працювала без вихідних: «Потім вихідні з’явились, але зараз у нас у десять разів більше роботи, ніж до 24 лютого. Частина людей, які лишились у Києві, почала їздити на місця подій і робити репортажі. Одна репортерська група працювала в столиці, інша їздила по всій Україні. Крім того, була аналітична робота: ми відстежували пабліки, телеграм-канали, збираючи дані російських військових, які можуть бути в Україні. Нашим головним завданням є провести лінію від злочину до винного. Знайти злочин, скоєний російськими окупантами; зрозуміти, що, де й коли сталося і хто конкретно в цьому винен. Особливо коли Київщину звільнили, ми багато їздили по селах і містах, де базувались російські військові; часто знаходили списки, або ж люди присилали нам їх у редакцію. На третьому-четвертому місяці великої війни ми почали робити глибші розслідування. Їздили селами, показували людям фото російських військових, яких ідентифікували».

Анна Бабінець 

Володимир Мжельський, генеральний директор 5 каналу

«Війна прийшла рано... Я попрощався з дружиною, взяв речі і вже о шостій ранку був на роботі, — згадує Володимир. —   Дорогою ми з Ірою Герасимовою, шефредакторкою 5 каналу, зібрали команду, яка вже о дев’ятій ранку 24 лютого вийшла в ефір. Дорогою на роботу мені дзвонили ведучі, редактори, журналісти. Більшість із них уже також їхали на роботу. І довго збиратися не довелося. Разом зі своїм заступником Олексієм Шевченком Іра за кілька днів налагодила безперебійний процес, який потім щодня вдосконалювався».

Володимир розповів, що у перші дні великої війни довелось переїхати жити в офіс:«Почали готувати їжу, знесли стільці та крісла, щоб можна було спати. Людей було мало, але ми працювали в три зміни. Три – це дуже умовно, бо перша зміна виходила вже на третю. А друга могла працювати підряд три зміни. Це був період єднання всіх і кожного. Бо ми спали уривками, їли, що було, і тоді, коли з’являлися пару хвилин. Бо головним було – швидко повідомляти глядачам усі новини. Тоді все змінювалося блискавично. Ми зі столиці не їхали. Працювали і з бункерів, і з різних локацій, і з самого каналу. За нами весь час стежили, про що нам постійно повідомляли дружні силовики».

 Володимир Мжельський

Ганна Гомонай, канал «Рада»

24 лютого 2022 року Ганна прокинулись о 5 ранку від звуків вибухів: «Завила сирена. Вона десь близько від нашого дому. І коли чуєш її вперше, й так голосно, то дуже страшно. Мабуть, багато хто з нас пам’ятає й ніколи не забуде цей перший раз. Як і всі, ми підхопилися, не знали, що робити з дітьми, які солодко спали, куди рухатися... Вирішили, що не будемо їхати цього дня з Києва. І я сказала, що піду на роботу: наша з Вадимом програма «Офіційно» стояла у графіку. В той день наші ранкові та денні програми ще виходили з парламенту, Кабміну та комітетів. Але ситуація вже була дуже складна, все було оточено правоохоронцями, і в якийсь момент виглядало, що у приміщеннях лишаються тільки озброєні до зубів військові та наші працівники. Тож десь опівдні стало зрозуміло, що залишатися там дуже небезпечно. Тому за годину була розгорнута альтернативна студія в офісі, розташованому не в центрі. Всі наші речі, костюми, грим, техніка надовго лишилися в заблокованому урядовому кварталі».

За її словами, день 24 лютого відкрив для неї багато нового. Зокрема вона роззнайомилася з усіма колегами, які раніше працювали у трьох різних студіях: «Робота на каналі з першого дня була марафонською дистанцією: я побігла, як усі, не оглядаючись. Потім був запуск каналу в новому форматі. Цей процес завжди — адреналінова, місцями інфарктна історія. Багато всього відбувається, безліч нововведень, накладок, і ти на швидкості під все це підлаштовуєшся. І так ми бігли, навіть не знаючи одне одного. А 24-го час зупинився і почався відлік нової реальності. Професійної в тому числі. Я приїхала до нашої нашвидкуруч створеної студії. Мені сказали, що до нас приїхав Вадим Карп’як, він читає новини, які вже виходять на всіх каналах, а далі сідаєш ти. І, власне, так розпочався інформаційний марафон воєнного часу “Єдині новини”».

Ганна Гомонай

Максим Сердюк, головний редактор онлайн-видання «Слух»

Максим згадує, що коли в редакції говорили про можливість повномасштабної війни, всі відчували напругу, проте що це станеться, ніхто до кінця не вірив: «Напередодні початку війни ми вирішили працювати далі, хоч що б там сталося. Я пам’ятаю, що коли війна розпочалася, найперше, що я сказав: музика та культура почекають. Головне, щоби всі були у безпеці. Тому в перший день ми вирішили подбати про себе та своїх близьких. Якщо медіа політично-соціальне, повідомляти про події — його обов’язок. Натомість у випадку культурного медіа все може зачекати кілька днів. Я взяв на себе стрічку новин. Перші дні ми висвітлювали важливі теми із політичної та соціальної точок зору, публікували головні правила, як поводитися в умовах війни. 28 лютого «Слух» приєднався до ініціативи зміни обкладинок українських артистів на цифрових платформах, щоб весь світ знав, що Росія напала на Україну. Ми це робили у співпраці з Міністерством цифрової трансформації та українськими артистами. Я звертався до гендиректора Apple Тіма Кука та керівництва Spotify від свого імені та від імені «Слуху». Завдяки цьому ми отримали підтримку від Apple у вигляді кнопок та банерів із закликом фінансової підтримки разом з UNICEF всередині всіх сервісів компанії.  Пізніше ми повернулися до попереднього формату роботи: почали писати про музику та культуру».

Максим Сердюк

Ольга Тихонюк-Шаповалова, директорка сєвєродонецької телекомпанії «Донбас-онлайн»

«Так склалося, що наприкінці лютого за дивними обставинами я була далеко від Сєвєродонецька. Мій чоловік травмувався, я допомагала йому з лікуванням. Той страшний ранок повномасштабного вторгнення застав мене під Києвом, у трикутнику міст, назви яких у кожного українця викликають душевний біль через те, що там коїли російські загарбники, — Буча, Ірпінь, Ворзель», — згадує Ольга.

У перші години вторгнення вулиця, де був її будинок, потрапила під обстріли. «Неможливо стримати сльози, коли згадуєш ті моменти, як доводилося з дитиною ховатись у ванній кімнаті та молити Господа, щоб усе це закінчилося. Бомбардування тривало близько години. Мабуть, це було найінтенсивніше тренування моєї нервової системи за все життя. На щастя, нам удалося виїхати з-під обстрілів. Валіза з речами першої необхідності була зібрана, це звичка ще з 2014 року. Тому, щойно почалося затишшя, ми з родиною рушили в безпечнішу частину України», — каже вона.

 Ольга Тихонюк-Шаповалова

Анна Мурликіна, головна редакторка маріупольського сайту 0629

Анна у день наступу була в Маріуполі. Виїхати змогла лише на наступний день, бо вивозила свою хвору матір. «Вона лежала в лікарні на Лівобережжі, саме в тій, яка першою потрапила під обстріли. Напередодні ми отримали підтвердження діагнозу й мали перевозити її в онкологічну лікарню в Маріуполі. З інтенсивності обстрілів було зрозуміло, що ситуація зовсім не така, як у 2014 році.  У Східному мікрорайоні був просто жах із перших днів війни. Вони знищили Гранітне, почали знищувати Талаківку. А мамі була потрібна термінова операція. Тож ми вирішили везти її в онкоцентр у Запоріжжя, де нас прийняли майже з вулиці, ввечері, коли лікарня вже не працювала. Маму ми не врятували — вона померла на Великдень. Але, здається, вона врятувала нас, бо вже наступного дня після нашого виїзду місто почало зачинятися, а 1 березня почалася повна блокада», — згадує Анна.

Анна Мурликіна

Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»