Першими героями циклу стали Павло Казарін та Віктор Ожогін, а зараз до вашої уваги — розмова із Сергієм Костинським.

Сергій Костинський народився та виріс у Криму, працював там редактором і прессекретарем, очолював консалтингові організації. Після загарбання Криму Росією залишив півострів, був позаштатним оглядачем «Криму. Реалій», радником міністра інформаційної політики, а протягом 2015–2020 років — членом Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. З початком великої війни став до лав територіальної оборони в Києві.

— Сергію, чому ви вирішили піти на війну?

— До 2014-го я — підприємець у сфері консультаційної й аналітичної діяльності, працював із недержавними міжнародними організаціями, проводив дослідження. Після 14-го року склалася доля таким чином, що став держслужбовцем, і вже після звільнення з посади в Нацраді з питань телебачення і радіомовлення — політиком.

До 24 лютого на телеефірах я відверто говорив, що війна буде — говорив, розумів, що всі обставини так складаються, але сам не вірив у це серцем. Тому перші вибухи й телефонний дзвінок від моєї мами о 5-й ранку стали для мене величезною несподіванкою. Знаєте, це той випадок, коли все зламалося — і ти є свідком апокаліпсиса, коли відомий тобі світ руйнується без вороття.

У таких умовах єдине, що мені залишалося, — зібрати речі, відправити їх із Києва до мами в Житомирську область, а вже після 12-ї години дня я був у своєму партійному офісі та за адресою, де формувався 206-й батальйон. Я спустився в підвал, де видавали зброю, отримав доручення виїхати за боєкомплектом і боєприпасами, і разом із Володимиром Омеляном та Іллею Пономарьовим ми тягали важкі ящики та завантажували в наш транспорт. Я був керівником колони, коли ми це завозили на потрібну адресу. А вже ввечері, о 4-й, я заступив на пост, ще без зброї. Дві години відстояв і близько 6-ї підписав контракт. Мені видали РПК-74, яким я взагалі не вмів користуватися. Десь упродовж 10 хвилин я знайшов військовослужбовця, по якому було видно, що він уже знає, що таке війна. Він мені дуже швидко розповів-показав, розібрав-зібрав, і в мене був такий стрес, що я все дуже швидко засвоїв. Досі пам’ятаю всі його інструкції.

Чому так сталося? На той момент я вже був готовий виконувати накази. Але розумієте, людина без військового досвіду, яка не проходила навчання, — це боєць на 5 хвилин. Я дякую Богу за те, що мені довелося пройти цей шлях і прожити майже рік на війні неушкодженим.

Світ мій повністю зруйнувався, і я розумів, що дороги назад немає. Я не хотів тікати нікуди, й розумів: якщо росіяни увійдуть у Київ, то, скоріше за все, я загину як цивільна особа. Тоді краще відстоювати Київ, а не сидіти вдома, чекати й бути спостерігачем. Під час подій у Криму я більше був спостерігачем, і цей комплекс у мені був багато років. Нарешті я зайняв ту позицію, яка була мені до душі.

Я часто відповідаю на питання, чому пішов у ЗСУ. Головна відповідь — сумління. Мені зараз, можливо, важко, тому що я ніколи не хотів ніде служити, я не люблю жорсткої вертикалі, тих умов, у яких перебуває військовослужбовець. Але хай морально мені важко, та водночас і легко. Ти там, де потрібен, робиш те, що узгоджується з твоїми моральними цінностями.

— Думаю, що розумію вас. Як змінилося ваше ставлення до життя, до країни за цей час?

— До життя... Переломний момент стався в серпні, коли був мій перший стрілецький бій, перший взагалі бій. До цього я перебував на третій, другій, першій лінії, міг лише споглядати, бачив прильоти, вони були регулярними, близькими, але як такого бою ще не було. І весь цей час я готувався до того, що потрібно бути готовим проститися з життям. Легко віддати його, не боятися цього. Це була важка, довга, кропітка робота над собою. Я вів у той час щоденник, говорив із собою, готував себе до того, що якщо це станеться — то так і має бути. Не треба від цього тікати. А вже після першого в моєму житті бою установки в голові змінилися: я зрозумів, що треба думати про життя, треба боротися заради того, щоб вороги гинули, а люди жили! На той момент у мене вже було відділення, у мене були бійці, і я всю свою увагу зосередив на тому, щоби піклуватися про своїх бійців. Звичайно, ми виконували бойові завдання на «нулі», але я щасливий, що за той час, який ми провели разом, у нас не було жодного пораненого і вбитого, зокрема й через відповідальне ставлення до своїх життів. Тому що боєць має вижити й виконувати бойові завдання, а потім розбудовувати свою країну. Померти на війні доволі просто, для цього не потрібно нічого робити. А от вижити — набагато складніше. Треба мати волю, щоб жити далі. Тому що дуже легко опустити руки, здатися. І після того, як я побачив смерть, побачив перших поранених, то зрозумів, що хочу, щоб мої хлопці повернулися додому живими. Отак усе змінилося.

А щодо ставлення до країни... На війні весь пафос сходить нанівець і всі гасла знецінюються, вся полова злітає. Залишається одне: якщо ти правдиво прорефлексував, навіщо ти на війні, то тобі легко, нічого не міняється в твоїх установках. Якщо ж це були емоції, знаєте, як закоханість, яка минає...

— Так, розумію...

— Закоханість проходить. А справжня любов перемагає все. Адже рутина все затуляє собою: і високі поклики, й ідеали, і весь цей пафос. На фронті важко читати пафосні заяви, гасла... Той, хто не був у землі, не жив у землі, не був під обстрілами, той дуже романтично ставиться до війни. На війні немає жодної романтики — і весь біль і бруд, які можливі в нашому житті, зосереджені тут. Лише справжня любов до своєї країни та нації перемагають усе.

Ще я відчув легке розчарування в нашому суспільстві. Це не зменшує мого оптимізму щодо прекрасного майбутнього моєї країни, мого суспільства, але я відчуваю певне розчарування, бо побачив, що не так багато людей хочуть захищати свою країну, не так багато людей справді роблять для цього все. Не так багато людей роблять свою роботу і в ЗСУ, і за межами армії усвідомлено. Те, чого вимагаю від себе, від своїх бійців, — усвідомлена робота, усвідомлене життя. Тобто розуміти, що ми робимо, для чого, з якою метою? Для чого це все, щоби що? З цим є проблема. Бачу, що людям потрібні вожді, потрібні заспокійливі передачі, заспокійливі експерти, мене це гнітить дуже сильно. Адже душа, яка перебуває в неспокої, яка готується пережити найгірші часи, вона це подолає. Той, хто займається самозаспокоєнням, дуже швидко перегорає і стає тягарем на цій війні. Насамперед для себе.

— Ви відчуваєте розчарування від того, що люди не йдуть до ЗСУ, чи через те, що незрілі та хочуть абстрагуватися від війни?

— Через незрілість. Збройні сили в тіктоку і в реальності — це різні збройні сили. Через незрілість суспільства, яке дуже швидко забуває, що триває війна. Я коли перебуваю за межами фронту, то бачу людей, які вмотивовано підтримують ЗСУ, але бачу й тих, які втомилися від війни та військових, яким байдуже, що відбувається. Бачу якусь заспокоєність у людей, із якими зустрічаюся, бачу в соцмережах, що люди не зосереджені на перемозі, на подоланні тієї біди, в якій ми перебуваємо. Вони відволікаються на «срачі» одне з одним, на якісь дурниці, якщо чесно. Сьогодні час для єдності, взаємної допомоги, критичного мислення, взаємного порозуміння, пошуку. Мене гнітить, що у владі досі величезна кількість чиновників, які не усвідомлюють, в яких умовах працюють, офіцерів, які не до кінця розуміють, де вони служать. Це, чесно кажучи, такий складний екзистенційний вантаж, який постійно доводиться нести. Але поза тим у мене не стає менше оптимізму. Просто я розумію реальність краще, але продовжую вірити в нашу країну, в наше суспільство.

— Чи стежили ви за журналістикою за цей рік? Як вона змінилася?

— Ми ввійшли в тотальну повномасштабну війну з тими проблемами, які існували й раніше. А під час війни ніхто не стає кращим. Вітрини розбиваються — і ми можемо бачити реальне становище. Не лише в журналістиці — але і в армії, і в державній політиці, і в бізнесі. Я бачу, що наша журналістика тримається на невеликих командах: вони як працювали, так і продовжують працювати. Але досі не існує справжньої школи журналістики, загальноприйнятих стандартів, досі не працює інститут репутації. У нас із цим проблема, і, на жаль, на хайпі увагу суспільства захоплюють люди, які безвідповідально ставляться до своєї роботи, до дезінформації, до контенту, до висвітлення подій, тенденцій. На жаль, ми стаємо заручниками таких людей. Я вважаю, що ситуація критична, плюс держава цьому допомагає, адже інституційно зменшує поле справжньої журналістики. Я маю на увазі телебачення, радіомовлення, і справжня журналістика нині перебуває більшою мірою у фейсбуку, телеграмі, аніж у класичних форматах.

— Ви зараз говорите про телемарафон?

— Це один з елементів. Він, можливо, був важливим на першому етапі війни. Але неможливо одну жуйку жувати цілий рік. Виснажуються люди, сенси, формати теж виснажуються. Плюс коли медіа починають ходити одним строєм, як солдати, то вони стають солдатами й перестають бути ЗМІ. А вільні медіа там, де вільне суспільство, де є свобода. І якщо говоримо про відповідальність ЗМІ перед суспільством, то так само має бути відповідальність і держави перед суспільством. Має бути суспільна угода, колективна домовленість між державою й медіа про співпрацю в умовах війни. Але точно не продавлювання державою свого бачення, як мають працювати ЗМІ. Це вбиває медіа. Тому що вільні медіа та вільна журналістика виникають у вільних суспільствах. В авторитарних, тоталітарних режимах вільної журналістики немає. Є окремі люди, які несуть цей хрест, але це не про журналістику, а про місіонерство. Ми ж боремося за те, щоб, як кажуть американці, зберегти наш спосіб життя, який передбачає демократію, розділення гілок влади, права та свободи громадянина — і, зокрема, вільні медіа, право на особисту думку. Якщо держава все це нівелює, то за що ж ми тоді боремося? Держава — це всього лише оболонка суспільства. Якщо вона претендує замінити собою суспільство, то це призведе до поганих наслідків. Якщо Путін — це дракон, а ми хочемо вбити дракона — то нам не варто самим перетворюватися на дракона. Ми маємо зберегти те, що ми захищаємо.

— Чи плануєте повертатися в журналістику й чи думаєте взагалі про те, що буде після закінчення війни?

— Я відповідально ставлюся до професії журналіста й журналістом себе ніколи не вважав. Пишаюся тим, що я є менеджером, створював і керував медіа, але журналістом себе не вважав, бо це окрема професія, місія. Це відповідально, і щоби вважати себе журналістом — треба робити трохи інше. Як менеджер — так, я готовий повернутися й управляти процесами заради певної мети. Я люблю створювати, організовувати складні проєкти. Якщо вони будуть у сфері медіа, я буду радий цьому. Але я про це зараз... Я почав було думати про майбутнє, і для мене це теж було переламом: навіть воюючи, ти маєш думати, куди хочеш повернутися і що будеш робити далі. Тому що найголовніша проблема військового — через складні обставини та важкі умови служби він забуває, звідки він прийшов і куди він повернеться, забуває шлях додому, до себе. Я намагаюся берегти це розуміння й часто думаю про майбутнє. Думаю, що коли повернуся, то повернуся в зовсім інше суспільство. І обставини в ньому будуть демотивувати не менше, ніж сама війна.

— Демотивувати?!

— Демотивувати, так. Тому що це буде суспільство надзвичайно травмоване, яке буде дуже довго проходити реабілітацію, «декомпресію», незалежно від того, військові це чи цивільні люди. Нам знадобиться багато часу, щоби прийти до тями, це як після контузії: ти спочатку взагалі нічого не розумієш. Мені здається, що після війни наше суспільство буде поводитися як контужене. Воно блюватиме, в нього буде запаморочення, воно довго приходитиме до тями. Я вірю, що рано чи пізно ми знов будемо рухати нашу країну вперед. Єдине, за що я переживаю і що важко сприймаю, — коли люди, які були громадськими активістами, які багато чого робили в громадянському секторі, гинуть. Тому що без лідерів та громадян із великої літери нам рухатися вперед буде важко. Можливо, але важко.

— Що для вас узагалі буде перемогою?

— Перемогою? Складне питання. Я взагалі не хочу думати про Росію, що буде з нею або що ми зробимо з росіянами. Я думаю, що наша перемога буде в тому, що ми збережемо наш демократичний устрій, демократичні практики, збережемо нашу боротьбу за те, щоб бути Європою. От коли ми відновимо свій демократичний європейський поступ, я вважатиму це перемогою. Бо що таке врятувати солдата? Це не тільки накласти турнікет, надати медичну допомогу, але і психологічно повернути його у світ людей, повернути з війни ментально. Так само і з Україною. Перемога буде остаточною, коли ми ментально повернемося з війни та знову станемо будувати наше майбутнє.

Фото: Сергій Костинський/Facebook