Українка Наталка Косякова працює на чеському суспільному мовнику Českátelevize в команді щоденної головної програми новин Události. Наталка — біженка, вона приїхала в Чехію з України на початку березня 2022 року, як і сотні тисяч інших українських жінок і дітей.Тепер вона на чеському телебаченні дбає, щоб в ефірі не забували про Україну та її громадян. Говоримо з Наталкою про її роботу та плани. Далі пряма мова.

— Це була моя велика мрія — вступити до Київського університету імені Шевченка. Я подавала документи лише в Інститут журналістики, свято вірячи, що мене туди візьмуть. І мене — дівчину з села Дмитрівка Полтавської області — взяли. На четвертому курсі я обрала напрям «преса», хоч і хотіла на телебачення. Але боялась, що в мене нічого не вийде з тележурналістикою.

За роки навчання в мене завжди була робота. Почала я з практики в онлайн-виданні «Фокус» та в інформагенції УНІАН. Потім влаштувалась на проєкт каналу «24» «Без табу». Працювала віддалено — повний день у вихідні, з 8-ї до 20-ї.

Пам’ятаю, як я їхала на перше своє редакційне завдання від «Без табу». Коли я під’їжджала до їхнього офісу, розташованого біля червоного корпусу університету Шевченка, почав розриватися робочий чат. У цей день убили Дениса Вороненкова біля готелю «Прем’єр-палас», і я зголосилася підійти туди і зробити фото. Там була неймовірно гнітюча обстановка, я зробила ці фото, але почувалася жахливо. Таким був мій перший справжній журналістський досвід.

На четвертому курсі я пішла на «Українську правду», де працювала півтора року. Хоча я весь час мала справу з текстами, все одно мріяла знайти роботу на телебаченні. Довго поневірялась, намагаючись потрапити на який-небудь телеканал. Стільком людям писала й телефонувала, стільки порогів редакцій оббила! Якщо мене не брали на роботу, просилася на безплатне стажування. Багато разів я чула: «Шукаємо людей із досвідом». Тому хочу сказати: прошу вас, редактори, директори, беріть людей без досвіду! Як людям набути досвіду, якщо ви не даєте можливості навчатись?

За кілька днів до початку великої війни я в черговий раз спробувала займатись телевізійною журналістикою. І в мене нарешті вийшло — я зняла кілька сюжетів для новоствореного невеликого телеканалу. 24 лютого ми мали монтувати знятий матеріал…

Першого березня ми з мамою приїхали до Чехії. Я була свято переконана, що я тут на кілька тижнів. У перші дні я отримала стільки допомоги й підтримки від чехів! Це мене розчулило. І я подумала: можна звернутись до чеського медіа і в ефірі подякувати всім чехам за їхню доброту. Така нагода трапилась мені у місті Пльзень, де я тоді жила. У місці, де реєстрували українських біженців, я підійшла до знімальної групи, яка там працювала, й запитала, чи можна дати їм коментар і подякувати чехам за допомогу. Вони взяли в мене повноцінне інтерв’ю, зокрема запитали, чим я займалась в Україні. Я сказала, що працювала журналісткою й можу робити це в Чехії. Це виявилось вирішальним у моїй історії. Ми з журналісткою обмінялись контактами, й уже ввечері того дня, — це якраз був мій День народження,— мені зателефонували й запросили на співбесіду на Českátelevize.

Моїм першочерговим завданням було розв’язати проблему з перекладом. Багато українців не розуміють англійської, тож я проводила інтерв’ю українською, а потім англійською переказувала деталі чеському журналісту, аби разом вирішити, який синхрон можемо взяти з інтерв’ю. Я робила дослівний переклад синхрону англійською, а мій колега — чеською. Зараз завдяки курсам чеської мови я перекладаю відразу на чеську.

Друге — це теми. Як біженка, я добре орієнтуюся в проблематиці українців, можу знайти героїв, сконтактуватися з тими, хто цікавий чеським журналістам. Я є в усіх телеграм-чатах, де спілкуються українці, які живуть у Чехії. Домовляюся про зйомки, знаходжу контакти українських посадовців. Свого часу мені вдалося з Праги організувати інтерв’ю нашого спеціального кореспондента в Києві з мером Бучі. Я шукала фіксерів для нашої знімальної групи, яка працювала в Україні.

Вже у травні я почала знімати сюжети сама, без допомоги чеських колег. Я вже володіла чеською достатньо, аби порозумітись із операторами та героями, які не розуміли ані української, ані англійської. А те, що я знімала, вже влаштовувало керівництво каналу.

Перший матеріал, який я зняла сама, — історія сім’ї українців, які оселились у Празі на кораблі. Власник корабля дав прилисток жінці з двома дітьми. Мене посадили, сказали: ось камера, ось сім’я — почали. Я намагалась обіграти в цій ситуації фразу про «русский военный корабль», аби виглядало органічно, й мені це вдалося. Перші місяці були шалені — по кілька зйомок на день. У машині ми різали коментарі й планували наступні зйомки. В душі кураж, у голові туман… Зараз ситуація інша. В перші місяці в нашій програмі Události п’ять хвилин із восьми були про Україну. Частина матеріалів знімалась в Україні, частина — у Чехії. Багато було історій біженців: переїзд, порятунок, довга дорога, пошук житла, візові черги, страхування, пошук лікарів, школи, садка тощо. Мені допомагало те, що я була біженкою і знала, що болить українцям — в роботу йшло все, що я пропонувала, жодну історію не відхиляли. Все було важливо.

Згодом стало зрозуміло, що історії біженців уже не такі цікаві для чехів. Далі був період звільнення Бучі, битви за «Азовсталь». Я записувала інтерв’ю з бійцями, які перебували на «Азовсталі» в Маріуполі. Записувала історії людей, які приїхали до Чехії з Бучі та Ірпеня. Влітку ми сфокусувались на більш буденних історіях: як біженці адаптувалися в Чехії. Хтось відкрив танцювальну студію, хтось робить випічку, хтось займається волонтерством. Важливо було показати, як українці тут допомагають одне одному.

У липні-серпні почалося велике затишшя: тема України почала відходити на другий план. Важливішими були теми зростання цін на енергоносії, пожежі у Європі тощо. Знайти тему, яку затвердить редакція, стало нелегко.

Я ж і тоді відчувала, й зараз відчуваю відповідальність як єдина українська журналістка, яка працює на головні новини чеського телебачення і дбає про те, аби в ній завжди був український контент. Мені хочеться більше України в програмі Události, тому викручуюся як можу, шукаю все, що може зацікавити і виглядати важливим. З першими успіхами української армії на фронті ситуація змінилась на краще. Коли вранці редактор приходить і питає: «А буде сьогодні сюжет про Україну?» — мене це дуже тішить.

Поки що я боюся будувати плани. Українська тематика нікуди не дінеться з чеських медіа — Чехія активно підтримує Україну. Але в мене поступово ставатиме менше роботи. Зараз я дедалі більше займаюся темою розслідування воєнних злочинів, скоєних росіянами в Україні. Чехія бере в цих розслідуваннях вагому участь. Крім того, я почала працювати з чеськими темами, які межують з українськими, — освіта, медицина. Мені ще важко шукати місцеві контакти, розуміти нюанси, наприклад, освітньої системи. Я ставлю багато питань, деякі з них можна вважати примітивними. Я проходжу довгий шлях, аби зробити репортаж, але завдяки допомозі колег у мене виходить. Керівництво каналу має на мене плани. Питання, чи захочу тут бути я. Мені подобається колектив, Прага й те життя, яке я тут сама собі зробила. Я обожнюю телебачення й хочу розвиватись у ньому. Тільки треба досконало вивчити чеську мову. Мене це надихає і спокушає. Але останнім часом я страшенно сумую за Україною, за київською осінню. Мені б хотілося бути в Україні потрібною в тій сфері, яку я люблю, — у телевізійній журналістиці. Мені б хотілось бачити в Україні медіа, які так, як чеські, дотримуються журналістських стандартів. Тут журналістика такого високого рівня, який я не могла навіть уявити, навчаючись в Інституті журналістики. Я б хотіла працювати в такому медіа в Україні.

Матеріал створений за підтримки ГО «Жінки у медіа» та Українського жіночого фонду.