Аналізуючи якість регіональних телеканалів під час великої війни, «Детектор медіа» натрапив на цікаву ситуацію: автором усіх сюжетів досить різноманітних і наповнених випусків новин харківського телеканалу Simon є одна людина. Як вдається єдиному журналістові виконувати роботу, яку б за інших обставин робила ціла команда? Ми вирішили познайомитися з Артемом Листопадом — кореспондентом харківської медіагрупи «Об’єктив», яка робить новини для каналу Simon. Він працює і на фронті, і в місті, яке росіяни постійно обстрілюють з артилерії. Артем розповів «Детектору медіа» про мотивацію, своє бачення журналістської місії та роботу невеличкої команди, яка створює новини у прифронтовому мегаполісі.

— Артеме, як сталося, що ви лишились один?

— Насправді я не зовсім один. У нас був досить великий колектив — і є зараз, хоча людей поменшало. Раніше ми були всі в одному місті, в кількох кімнатах на одному поверсі. Зараз люди працюють дистанційно, підтримують роботу сайта і соцмереж. Це також великий внесок.

Раніше в нашому колективі працювало троє-четверо операторів, близько восьми журналістів, троє редакторів і троє режисерів монтажу. Зараз є троє: я, шефредактор і режисер монтажу. Власне в полі працюємо ми з шефредактором; режисер монтажу монтує відео в офісі. Я — і кореспондент, і водій. До великої війни шефредактор Павло Велицький редагував сюжети й координував зйомки, а зараз він крім того виконує функції оператора.

— Наскільки зросло ваше навантаження за часів війни?

— Ми намагаємося робити те, що важливо й потрібно. Розкриваємо різні теми. Але ми обмежені ресурсами, які в нас є. Кількість людей скоротилась не тому, що люди боятися працювати, — фінансова подушка не дозволяє нам тримати великий штат, забагато їздити на різні локації. Таким чином у нас виходить середнє навантаження — ми не виснажуємось, але ніхто не розслабляється.

— Як зараз поширюється ваш контент?

— Simon зараз не має ефіру: на його частоті транслюється марафон «Єдині новини». Ми працюємо в тих самих форматах, що й до війни, але поширюється наш контент насамперед у соцмережах — у ютубі, телеграмі, у фейсбуку — і на сайті медіагрупи «Об’єктив». У телеграмі зараз охоплення більше, ніж у ютубі.

— Чому ви вирішили залишитись у Харкові?

— Харків — прифронтове місто. І Харківська область, де ми також працюємо, поділена лінією фронту. В мене була можливість переїхати в тил і далі працювати в журналістиці. Проте я розумію, що потім буду звинувачувати себе, що не залишився під час війни. Коли в моєму місті йде війна, як журналіст я маю обов’язок про неї говорити. Треба робити це так, аби потім не було соромно. Нам випала надважлива й надцікава, але, на жаль, також наджорстока тема. Війна, де щодня гинуть люди, — це жахливо, але з точки зору професії це цікаво. Постійно пізнаєш щось нове.

Я готовий терпіти дискомфорт, бо розумію, що розповідаю не дурниці, цікаві невеликій кількості людей чи взагалі нікому, а надважливу інформацію. Розумію, що все, що ми робимо, — потрібно. Інформаційний фронт — це також війна. Потрібно, щоб якомога більше людей бачили, що в нас тут відбувається. Не для того, щоб їх налякати, а щоб показати реальність: це наша робота.

— А яка мотивація в інших ваших колег?

— Павло Велицький, із якими ми тандемом знімаємо сюжети, поділяє мою позицію. Він переїхав із Донецька до Харкова у 2014 році. Він розуміє, що таке війна, — пережив це особисто, і його це дуже болить. Ми й до повномасштабного вторгнення намагались якомога частіше висвітлювати війну й були проукраїнським телеканалом. У нас було багато матеріалів про волонтерів і про військових. Наш режисер монтажу Сергій Юдін — людина аналітичного складу розуму. Він підтримує всі проукраїнські ідеї. Він має про це свою думку і може довго про це дискутувати.

— Рік тому ви одружилися. Як дружина ставиться до вашої роботи?

— У перші місяці великої війни я працював в іншому місті, й моя дружина їздила зі мною на зйомки — допомагала як друга операторка. Їй це подобалось: вона не дуже за мене хвилювалася, ми тоді не знімали чогось дуже небезпечного. Звертали увагу на позитивні теми — про волонтерів, допомогу, машини для армії.

Та потім обставини змінились. Я втратив роботу в програмі «ДжеДАІ» на каналі «2+2», потрапивши під скорочення. А пару місяців тому відновили роботу медіагрупи «Об’єктив», у якої на початку великої війни працював тільки сайт і соцмережі. Тому тепер у мене стара-нова робота в теленовинах.

І тепер у нас проблема: дружина дуже гостро реагує, коли я працюю в небезпечних умовах. Якось ми поїхали в Циркуни й затримались там надовго, тож я не виходив на зв’язок шість годин. Після цього я отримав сильних триндюлів. Вона боїться за мене, але розуміє, що для мене це важливо. Я з вісімнадцяти років працюю в журналістиці. В дитинстві дивився Дмитра Комарова, Андрія Цаплієнка, закордонних журналістів і мріяв сам бути воєнним кореспондентом, кудись їздити… Думав — попрацюю в новинах, наберуся досвіду і стану воєнкором. Як кажуть, бійся своїх бажань… Воєнкором я став, але не тому, що поїхав у гарячу точку, — війна прийшла до мене додому.