Повномасштабна війна відкрила для українців багато нових імен: голів обласних адміністрацій, радників Офісу президента, воєнних «експертів». Проте в ефірі «Єдиних новин», головної телевізійної трансляції України, лідирує інша людина. Це Сергій Братчук — речник обласної Одеської військової адміністрації. Лише в червні він взяв участь у 36 включеннях: на третину більше, ніж найближчий конкурент.

Чому пана Сергія запросили стати речником, зрозуміти легко. У нього за плечима двадцять два роки роботи у виданнях Міністерства оборони, на кшталт газети «Слава і честь». А після відставки у 2011-му (з політичних причин, про які журналіст обіцяє розповісти після перемоги) він іще десять років пропрацював на одеському телебаченні. До досвіду в медіа додайте досвід на фронті: військовим кореспондентом у 2014-му, пресофіцером у 2018-му у складі «Аратти» Дмитра Яроша. У 2015 році пан Братчук приєднався до організації «Чорний тюльпан», яка знаходила та доставляла тіла загиблих із фронту. Цьому присвячений цикл відео.

Професійними здобутками наш герой не обмежується. Він кілька разів балотувався на місцевих виборах, востаннє — у 2020 році в Одеську міську раду від «Національного корпусу». У 2021 році став головою громадської ради при обласній адміністрації. Уже кілька років служить іподияконом у церкві та навіть був речником Одеської єпархії Православної церкви України до повномасштабного вторгнення.

Задля інтерв’ю ми зустрілися в будівлі Одеської ОДА. Речник не має особистого кабінету, але проводить мене в місце, звідки записує відеозвернення. Пан Сергій жартує, що це ексклюзив — журналістів тут ще не було й особистісних інтерв’ю під час повномасштабної війни він ще не давав. 

Робота

— Почнімо з, мабуть, найпопулярнішого питання в Україні. 24 лютого. Як ви дізналися про повномасштабну війну та як провели її перший день?

— Про війну я дізнався після того, як послухав виступ дєда Кабаєва [Путіна. — ДМ]. Стало зрозуміло, що війна починається. Сказав навіть так дружині, що йду дозбираю тривожний рюкзак, із яким я був на фронті з 2014 року, чогось там, може, не вистачає. Вона на мене подивилась: чого? Кажу: війна. Це вже війна. Двадцять третього лютого точно не почнеться, бо вони будуть пити горілку. А поп’ють-поп’ють і попруть двадцять четвертого. Не помилився, на жаль. Ну, це було логічно. Чекав, але десь під ранок зморив сон. Прокинувся з першим вибухом. Ми були готові, за 15 хвилин зібралися, і я дружину з дитиною відвіз, п’ятнадцять на шосту вони були вже в батьків. Я навіть у хату не заходив, а поїхав у місце збору. Ми, учасники бойових дій, домовлялися: якщо починається, то ми збираємось. Уже можна сказати: Канатна, 35 — колишній обласний військкомат.

Почалось із організаційних питань: що робимо, як робимо. Розуміли, що формуємо підрозділи, не розуміли, які саме, кому будуть підпорядковуватись. Хоча були консультації з військовими.

Я розумів, що треба людей інформувати. Бо не було звідки отримати інформацію на місцевому рівні, перш за все. Та й люди розгубилися. Розумів, що треба це підхоплювати, ні під кого не підлаштовуючись, що треба людей заспокоїти. Це тоді було, мабуть, найголовніше. Просто ставав біля стіни там, на Канатній, 35. Люди бігають, дивляться, ставлять якісь питання, а ти не чуєш, ти став, ти щось записав, звернувся до людей. Перший тиждень узагалі без сну.

— Я розумію, чому саме вас зробили речником військової адміністрації, але розкажіть, як це сталося. Хто вас покликав?

— Першого березня, якщо не помиляюсь, мені зателефонував перший заступник голови обласної державної адміністрації Борис Волошенков і сказав: Сергію Борисовичу, є така думка, що нам не вистачає інформування населення з точки зору військової компоненти. Тобто говорити про обстріли, про військові питання. Я відповідь пам’ятаю: «Коли треба прибути?» — «Прямо зараз».

Буквально пару днів, і я вже міг туди не прийти, тому що ми могли піти в тероборону, нас десь перекидали, у нас уже сформувались свої підрозділи. Я пішов до хлопців із батальйону порадитись. І я дуже вдячний, що вони, не обговорюючи, це рішення прийняли: ти там потрібен більше.

— Отже, про роботу речника. Ви найпопулярніший гість у телевізійному марафоні «Єдині новини»: вас включають частіше, ніж раз на день. Назвіть свої улюблені канали або журналістів, із якими вам найбільше подобається працювати.

 — В мене інша мотивація. Мотивація, що я на будь-якому, навіть на маленькому каналі, або в марафоні «Єдині новини», можу розповісти те, що відбувається в Одесі і в регіоні. Я не буду зараз називати прізвища — не тому, що я боюсь когось критикувати. Є ті, з ким ти відчуваєш більшу спорідненість душі, скажімо так, є хтось менш, ну, не сказав би — професійний… Інколи емоційність заважає людям працювати.

Я не злюся, коли бачу, що питання не досить правильно сформульоване, і ти починаєш викручуватися, щоб дати чітку відповідь, і щоб ця відповідь лягла на питання, яке було поставлене. Таким чином, можливо, і молодших колег дещо скеровуєш.

Але головна мотивація: я можу говорити щодня, без перебільшення, щодня про те, що відбувається в Одесі. Мені дуже в перші дні хотілось докричатись до всіх, я мав донести цей наратив, що ми українці, що Одеса — це українське місто. Тут відомий наш чорноморський бичок, наша лють чорноморська, чорноморська усмішка; я понавидумував собі цих мемів.

— Ви згадали про критику. Які помилки ви часто помічаєте в журналістів?

— Розказуючи про наші перемоги, — це і в мене трошки бувало, — ми інколи бажане видаємо за дійсне. Таким чином ми для суспільства створили теплу ванну: ніби ми скрізь перемагаємо. Ми переможемо — це єдиний прогноз, який я даю, на відміну від інших, щодо війни. Але треба давати виважену інформацію, а не казати, що ми сіли на коня і шаблюками танки перебили.

Якщо говоримо взагалі про здобутки, то треба показувати на персоналіях: ось вони, герої, вони поруч. Це створює правдиву картинку. Бо є реальні люди, які сидять в окопах, ведуть бої, здобувають перемоги. Наче тут є і біль і кров, а з іншого боку — усмішки і жарти.

— Як взагалі влаштована комунікація? Як речник, ви формуєте інформаційну політику самотужки, чи є якісь наради — про що ми розказуємо, а про що не розказуємо?

— Ми співпрацюємо, звичайно, з нашим військовим командуванням, з об’єднаним пресцентром сил оборони Півдня. Є свої функції і в них, і в мене. Сьогодні про бойові дії першими говорять військові. А ситуація в області, обстріли,  — це наша парафія.

— Тобто ви не озвучуєте деталі або якісь події, якщо військові про них не говорять першими?

— Так. Сьогодні це так. І це правильно.

— Ми не договорюємо українцям всього і зрозуміло чому. Як ви думаєте, скільки відсотків правди громадяни мають знати про те, що реально відбувається?

— Я не можу назвати відсоток. Є алгоритм, чого не треба повідомляти під час війни: наприклад, про втрати. Ми маємо говорити про реалії війни, що це може бути надовго, що це виснажлива боротьба. Що перемога буде через біль, через втрати, і замість тих хлопців мають прийти інші. Людей збудило моє звернення, де я сказав, що…

—  Мільйони пройдуть через воєнні дії.

—  А в нас уже мільйони пройшли. Ми всі проходимо кожного дня через війну.

Так от, інформація має подаватися максимально правдиво, але не та, що збуджує до панічних настроїв. Цього не можна робити.

— Ви балотувалися від «Нацкорпусу» й були в підрозділі «Аратта» Дмитра Яроша… Якби я був російським пропагандистом, я би сказав, що у вас амплуа одеського націоналіста. Скажіть, як ви ставитеся до колишніх пропагандистів, які продовжують працювати в українських медіа, зокрема, у марафонах «Єдині новини» та «FreeДом».

— Складне питання і просте. Я не вірю, що «ОПЗЖ», наприклад, різко стали патріотами. Всіх, хто був у партіях, які кликали війну в Україну, — все. Це навіть не обговорюється. Я не кажу, що їх треба розстріляти, звичайно, але вони не мають бути дотичними до політичної сфери. До громадської — ну, куди ж ми дінемось, ми демократичне суспільство. До політичного життя — ні.

Щодо телевізійників, то ті, хто працював на ворога відверто… Людина на такій роботі свідомо це робить, коли відкриває рота і щось говорить.

— Особливо коли вона ведуча праймового токшоу…

— Так точно. Вона знає, що вона робить. Людина може переродитися, але мені недостатньо їхнього покаяння.

— Тобто ви до них на ефіри не ходите, і не ходили б, якби вас покликали?

— Я ж не знаю, хто буде ведучим. Але на ефіри наживо не ходив би. От із ними провести інтерв’ю як ведучий можу. Сумніваюся, що після цього вони б до мене прийшли. В мене такий досвід уже був, коли люди приходили з тих політичних партій, ще в 2015 році, коли я працював на телебаченні. І вони собі дозволяли називати війну громадянською.

Коли Партія регіонів була при владі, мені дуже несолодко жилося як журналісту. Мене ніде не брали. Я навіть не знаю, як пережив: пенсія була, і слава Богу, але не продавався. І вони мені не подають руку, не вітаються, то я пишаюся цим. Мене Скабєєва згадала — Боже мій, яке щастя.

Одеса 

— Про місцевий рівень колаборантів. Є такий телеграм-канал… [Ми не будемо тут вказувати його назву. Йдеться про одеський канал, який закликає до зриву мобілізації, роздмухує зраду, цитує російську пропаганду.]

— Я їхній улюблений персонаж.

— Скажіть мені, хтось шукає того, хто його веде?

— Це колишній спецкор російського телеканалу НТВ в Одесі. Він сидить у Рязані, по-моєму.

— А, він це робить із Росії?

— Так.

— Тоді ще питання про Одесу. Одеські пляжі. Я думаю, що всіх уже задовбали ці пляжі…

— А мене ні, я готовий кожен день про це говорити.

— З дещо іншого боку питання. Біля мого дому є пляж із табличкою «Заміновано». Там уже більше місяця граються діти, відпочивають люди. Поруч теж є пляжі, теж є таблички і відпочивальники. Ніхто ще не вибухнув. А от до довіру до армії це не підриває?

— Ні, не підриває. Треба людям пояснювати — можливо, комунікація не спрацьовує, я приймаю це як претензію до себе в тому числі. Бо загальні фрази в дусі «Заміновано» загальними й залишаються. Я намагаюся людям говорити, чому скупчення на пляжі небезпечні. Є заходи мінно-вибухової безпеки, назвімо це так. Протикорабельні, протидесантні міни виносить на берег будь-де. Крім того, сьогодні ракетні обстріли в нас інтенсивні. І ця дурна ракета… Ніхто не знає, де вона летить. Якщо вона влучить — буде менше жертв, ніж якщо її зіб’ють над пляжем, і вона розлетиться на шматки. Ото буде біда, ото буде горе. Тому прийняте слушне рішення, що не треба людям ходити на пляж. Бо якщо ми навіть на деякі ділянки дозволимо приходити, люди туди підуть і просто на голові одне в одного будуть сидіти.

— Тобто це спроба уникнути масових скупчень і мін, які прибиває з води?

— Перш за все. Ну, і небезпеки повітряних атак.

— Наталія Гуменюк, представниця командування «Південь», четвертого липня сказала про прапор на острові Зміїний: «Ніхто не висаджувався на острів, ніхто не буде ризикувати людьми заради фотографії для медіа». Через три дні в нас фотографії з острова Зміїний, де ставлять прапор.

— Це супроводження військової операції у відповідному режимі. Кожна операція має безпекову складову. Сподіваюся, що це було для чогось озвучено.

— Добре. Тоді ваш допис про історію з двома людьми й оральним сексом у публічному місці…

— Так, їм дали по року умовно.

— Питання про повістки. Ви писали, що вони отримали повістки і що в них буде шанс «привести гормональний всплеск до нормального балансу під час бойових дій».

— Після проходження медогляду. Це було головне.

— Багато людей критикують подібний підхід, тому що це змушує повістку і службу в армії сприймати як покарання.

— По-перше, суспільство бачить лише емоційну складову, на жаль. Скільки ми не б’ємося і розповідаємо, і я в тому числі, що отримання повістки не означає призову до армії, це не чують. От я не знаю, що придумати таке креативне, щоб заохотити людей. Людина зобов’язана була 24 лютого прийти у військкомат, стати на облік або перевірити себе на обліку. Ось і все. Повістка — не покарання, а це спонукання людини до виконання конституційного обов’язку. Хтось піде рити окопи, хтось буде у шпиталі працювати. Я ж по собі знаю: мені не треба, щоб у бою зі мною стояла людина наркозалежна або алкозалежна. Ніхто не говорить, що вони підуть на передній край.

А в тому дописі я під кожним словом зараз підпишуся. Щодо адреналіну й медичного огляду це, звичайно, був тролінг. І, до речі, це ж не обласна військова адміністрація прийшла вручати повістки. Мені повідомили, що якось треба відреагувати, і сказали, що їм вручили повістку.

— Нещодавно в Одесі знову була трагедія, був оголошений день жалоби. Разом із тим, у розважальних районах Одеси ніякої жалоби, звісно, не було. Як для вас, із моральної точки зору, поєднується тусовочний дух Одеси та війна?

— Це легке питання. Я зараз шкодую лише, що жоден із тих, хто там був, нам про це не повідомив, що хтось порушив день жалоби. Повірте, реакція була б мало того, що миттєва, вона була б жорстка. Є відповідні правила, вони прописані в тому числі і для охорони цих центрів відпочинку, клубів. З моральної точки зору позиція чітка й однозначна: жодних танців на кістках. Я за те, щоб люди мали змогу відпочити, переключитися, в тому числі наші бійці, які приходять на ротацію з фронту. Це правильно й це наповнення бюджету. Але я ще раз хочу наголосити: жодна скарга не пройде повз увагу. Бачите, що є танці на кістках… Ну, нема в нас концертів, нема шоу, і не буде. Очільник адміністрації — колишній командир 28-ї бригади, командир «Айдара», теж націоналіст. Ви можете собі уявити, що хтось із нас буде дозволяти роботу нічних клубів чи якісь шоу?

— Концерт Лободи.

— О так… Нє, я би сходив один раз, зрозуміло чому.

— Але рівно один раз.

— Один раз, так, я саме про це.

— Окей. Отже, націоналісти при владі. В Херсоні окупант Сальдо в червні оголосив про плани поставити пам’ятник Катерині ІІ. В Одесі стоїть пам’ятник Катерині до цього дня. Чому?

— Проблема лежить суто в юридичній площині і може бути розв’язана Одеською міською радою. Це їхня юрисдикція.

— Але ви особисто за знесення пам’ятника?

— За. Це навіть не обговорюється. Слухайте, є механізм. Зараз усе буде просто і чітко, я візьму один папірець… [Сергій зник на кілька хвилин, повернувся з двома аркушами А4 та процитував документ. Наводимо фінал.] «… Де-юре, скульптура не має статусу ні об’єкта культурної спадщини, не є музейним предметом, жодних спеціальних документів щодо демонтажу та передачі на зберігання законодавством не передбачено. Тому питання може бути вирішене тим органом, на балансі якого воно перебуває, — Одеською міською радою». Підхід наш такий, і про це говорить глава військової адміністрації: ми кандидати у члени Євросоюзу. Ми сповідуємо демократичні принципи. Тому все має бути за законом. Тим більше, сьогодні міська рада може це зробити. Вона могла це зробити і вчора, і позавчора…

— І попередні вісім років.

— І попередні роки. Абсолютно вірно.

— А зірка героя на одеському гербі? Ви колись підтримували її повернення.

— Ні.

— У мене є запис. Ви давали текстове інтерв’ю під час балотування на виборах.

— Покажіть.

Розмова 27 жовтня 2010 року: «То, что Звезду Города-Героя необходимо — даже не обсуждается. Готов, после проработки вопроса с юристам и геральдистами, внести проект о восстановлении исторической справедливости на первой же сессии нового городского совета, если Вы проголосуете за меня 31 октября».

— Я не пам’ятаю це питання.

— А як ви ставитесь до зірки героя? Теж треба прибрати чи…

— Так у нас є чинне законодавство щодо декомунізації.

—Так, але ваша особиста думка?

—  Це нагорода за здобуток у війні, так? Все, що стосується військових звитяг і подвигів, має залишитись.

Покликання

— Я хотів би запитати вас про «Чорний тюльпан». Коли я готувався до інтерв’ю, дивився ваші відео… Виявилося, що ви повернули з фронту друга нашої сім’ї. Думаю, вам приємно буде знати, що з його дружиною все добре. А син зараз навчається в найкращому виші країни. Як на вас вплинула служба в «Чорному тюльпані»? Така кількість вдячності та горя.

— Я став більше плакати наодинці. З іншого боку, я став гостріше відчувати несправедливість у цьому світі. Це, мабуть, найголовніше. Я здобув почуття власної гідності.

— Ви після цього казали, що відчували спустошення, і постриглися в ченці…

— Ні, я не чернець. Я читець. Я служив у церкві; зараз, звичайно, не служу. Іподиякон — це людина, яка допомагає під час служіння. Він не є священиком. Наступний крок — це диякон. Я про це думаю. На все воля Божа, — я дійсно так вважаю, — але я, мабуть, у мирському житті не все ще зробив.

— Як це впливає на вашу роботу?

— Це мені допомагає. Знаходити душевний спокій, бути більш стресостійким, мабуть, так.

— Все це горе, яке ми переживаємо останнім часом, зміцнює, чи навпаки — підриває вашу віру?

— Я щасливий, що я живу в цей час.

— Історичний час?

— Саме в цей час; історичним не я його буду називати. А щасливий, тому що я до цього дотичний, і я мрію дожити до перемоги. Не пам’ятаю, хто перший сказав, що ми не маємо цю війну залишити нашим дітям. Я хотів би ще брати участь у розбудові держави. Я ніколи так не хотів жити, як зараз. Це не страх, ні, я смерті не боюся. Я в «Чорному тюльпані» зрозумів, що я не боюся смерті, бо я про неї не дізнаюсь. Але дуже хочу вижити. Хочу ще щось змінити в нашій державі.

— Ви народилися в Криму, ваша юність пройшла на Херсонщині. Ваші дитячі спогади були двічі окуповані.

— В мене є медаль «народженому в Криму». Це була Кримська область. Краще би Крим і був Кримською областю. Так, мені болить, дуже болить. В мене навіть була мрія, коли ще не було цієї великої війни: як будемо звільняти Крим, сяду на коня, візьму величезний прапор України, нагайку величезну — і по родичах поїду. Заїду через Перекоп. Ну, це дурість, це щось юнацьке, їй-богу, я ту картину бачив: я через Перекоп на цій коняці…

— А за що родичів?

— За зраду. Я ще з 2014 року ні з ким із них не спілкуюся, зрозуміло. Думаю, що в них нещасливе життя.

Я в Крим маленьким приїздив, туди возили нас із сестрою. Кримські дядьки мої мали всі українське прізвище, але в паспорті писалися росіянами — така була політика. І вони мене обсядуть, російською щось питають, а я ні бельмеса не розумію. Я був маленький, два-три роки, й говорили ми в родині українською. «Ану, скажи що-небудь українською, ану, скажи?» І я собі щось, і вони сміються, їм так подобалося…

— Я знаю, що у 2017 році ви видали збірку віршів. Ви написали щось нове останнім часом?

— Пишу, але дуже мало. Можна сказати, що взагалі не пишу.

— Ви могли би щось процитувати?

— Я не пам’ятаю своїх віршів напам’ять, чесно. Я, мабуть, якийсь не такий поет. Напам’ять не скажу. Я, до речі, на 50 років своїх — 13 травня — ще до початку війни планував видати збірку. Я не пишу, я їх бачу, ці рядочки. Мене питали колись: як ти їх пишеш? Кажу: я очі інколи піднімаю — і бачу цей рядочок, написаний у повітрі. Недосконалі ті вірші перші…

— Ну, поезія й не повинна бути досконалою.

— Ну, давайте із того, що ось нещодавно.

— Те, що вам здається доречним. Це теж багато що говорить про людину.

— Колючий дріт вкрив серце саркофагом

Вінок терновий до Голгофи відведе

Мій дивний світ плете слова курсивом

А хрест розп’яття злая доля возведе

Ятрить не те, що душу вкрили рани

Болить за те, що поруч хробаки

І в наші храми ходять горлопани

В кишенях злато, в серці – жебраки

Мій дивний світ, і вічна сага боротьби

Добра і зла, відваги і рабської покори

Коли пророків кидають на кров юрбі

А ми тупцюєм жалюгідно в свої нори.

Колючий дріт вкрив серце саркофагом,

Вінок терновий до Голгофи відведе

І знов чорти ведуть орду набігом

А з нею в бій вступає плем’я молоде.