Межова на Дніпропетровщині — це селище, яке донедавна було районним центром. Після адміністративної реформи його приєднали до Синельниківського району, відстань до районного центру близько 125 км.

Попри те, що в самому селищі залишилося не більш як 500 людей, головний редактор Євген Хрипун разом із колегами продовжує видавати друком місцеву газету, якій торік виповнилося 95. Він продовжує приїздити в Межову, щоб зібрати новини, поговорити з тими, хто залишився, познімати фото і відео, щоб потім зробити нові матеріали. Бо як можна писати про Межову не в Межовій, каже він. Сам він із родиною переїхав під Дніпро, а колеги — у різні міста України.

Тепер він знаходить межівчан у різних містах Дніпропетровщини, тому що вони переважно оселилися там, бо вірять, що повернуться, коли закінчиться війна. Хоча, за словами Євгена, селище зазнало великих руйнувань, і там щоденно відбуваються ворожі «сафарі на людей» FPV-дронами. В кінці березня цього року КАБ влучив у редакцію, зруйнувавши її вщент.

«Межівський меридіан» ще до кінця 2025 року був у передплаті, вийшли всі 52 номери. Цього року на перше півріччя передплату призупинили, хоча газета виходить завдяки донорській підтримці. І в планах — відновлення передплати на друге півріччя 2026-го.

На запитання, чи думав Євген, що, зважаючи на важкі обставини, все ж доведеться припинити випуск друкованої газети, чесно відповів, що не думав. «На сьогоднішній день поки я бачу, що люди розбирають “Межівський меридіан”, хтось для себе, хтось для рідних, бабусі, кума, свата, брата — ну, як мені його не друкувати?», — каже він.

— Євгене, на засіданні ТСК у Дніпрі 1 травня ви сказали, що скільки це було можливо, випускали газету в Межовій. Я бачила відео, що вашу редакцію зруйновано вщент. Коли це сталося?

— Редакцію знищили повністю 29 березня цього року. Щоб ви розуміли, номер газети, який я сьогодні о 2:40 ночі здав у друк, вийшов трохи з запізненням. Він на 16 шпальтах у кольорі. У Межовій я був 5—6 травня, заїхав додому, а потім на руїни редакції. Витягнув наш прапор, ми його, здається, тільки в липні 25-го замінили. Він висів на будівлі. Це була велика двоповерхова адміністративна будівля, типова для 80-х років.

Після перших влучань  в будівлю редакції

У редакцію влучив КАБ, тисячний чи півторатисячний, точно не можу сказати. Але бачив руїни від п’ятисотих. У мене є «фазенда», на якій я вирощував понад 100 кущів столового винограду, і сад. Так от у цю «фазенду» прилетів 500-й КАБ, і я бачив цю вирву. А яма від КАБа, який влучив у редакцію, — це якесь провалля в пекло, там будівлю склало по цеглинці. У цю вирву я спускався хвилину. І попросив хлопців сфотографувати мене, щоб усі побачили, що зробив ворог із нашою редакцією.

— Коли ви звідти евакуювали людей?

— У нашій редакції переважно дівчата, з чоловіків я один. Частина колективу виїхала, коли Межову почали атакувати… Хоча нас обстрілювали з 2022-го. У нас були прильоти «іскандерів», «Точок У», авіаційних ракет. Ви ж розумієте, що таке залізничний вузол, близький до лінії фронту. Покровськ (Донецька область) — напряму до 40 км, це найближче місто до нас, хоча ми у Дніпропетровській області. До нас прилітало часто.

Але загострилося десь із початку 2025 року. Спочатку наш район почали рівняти КАБами, а потім добивати дронами. FPV полетіли масово — і люди почали виїжджати.

Колеги евакуювалися в різні міста — Кам’янське, Вінниця, Харків. А дехто й під Київ. Ми випустили в редакції останній номер торік наприкінці серпня, коли люди з Межової вже тікали масово, поштарів уже не було в селищі. Пропав зв’язок, електроенергія. Електроенергія в редакції востаннє була десь 5—10 серпня.

— Скільки людей залишилося в Межовій зараз?

— Голова селища озвучує цифру 400, хтось каже 500. За моїми підрахунками, десь так і є. І частина людей немісцевих. Мені боляче це говорити, але селище дуже сильно постраждало… Хтось каже, що його вже «немає» де факто, але я з цим сперечаюся. Воно — є!

Хоча Росія знищила практично всю соціальну інфраструктуру: зруйновані чи пошкоджені всі три ліцеї Межової (а по громаді п’ять закладів освіти зруйновано, 12 — пошкоджено), будівлі лікарень — первинка і вторинка, профтехучилище, будинок культури, відділ освіти, бібліотека, редакція, приміщення суду, торговельні комплекси, житлові масиви. Знищено, не побоюся цього числа, тисячі будинків земляків по всій громаді.

З Білими янголами  під час евакуації людей з Межової

Сьогодні це територія, де Збройні сили України виконують завдання з захисту Батьківщини. І там ще якимось дивом залишаються люди, наші земляки. Вони не хочуть далеко їхати, залишати дім. Це здебільшого люди похилого віку, пенсіонери залишаються, яким нікуди діватися, та самотні люди. Таких випадків знаю багато…

— Ви часто їздите в Межову? Чи є там інтернет? Звідки люди, які залишилися, отримують інформацію, окрім вашої газети?

— Ми виходимо двічі на місяць на 12 шпальтах, але оцю останню газету більш як три тижні робили, вона на 16 шпальтах. Бо і влучили в редакцію, і я намагався туди прорватися, і було багато поїздок по різних містах і громадах. У Межовій донедавна прагнув бути щотижня. На жаль, зараз не завжди так виходить. І я завжди з собою приводжу газету. Усі екземпляри розходяться (до 400) і близько 700 — по населених пунктах громади.

Її просто розбирають. Як сказав один чоловік: «Ми ніколи не були такі популярні, як перед смертю». Такий чорний гумор…

Наразі в селищі дійсно проблеми зі зв’язком,  військова адміністрація продовжує підтримувати своїх гуманітарною допомогою, комунікацією. І люди кілька годин усе ж можуть почитати новини на смартфоні — ті, хто його має та вміє користуватися.

Але є періоди, коли взагалі жодного зв’язку, то можна було сказати, що газета була чи не єдиним джерелом новин.

Коли приїжджав у Межову, жив декілька днів у себе вдома, збирав матеріали. Було таке, що був сам на житловому масиві. Це було небезпечно, але я набирав матеріали, інформацію, ходив, спілкувався.

Узагалі сьогодні важко усвідомити, як можна робити газету про Межівську громаду десь в іншому місці. Але така реальність…

Збирав матеріали, потім вискакував на велику землю, віддавав дівчатам, які зразу монтували і верстали. На сьогодні в селищі немає ні світла, ні газу, ні водопостачання — взагалі нема нічого.

Багато знімав коротких відео і розміщував на наших сторінках у соцмережах. Просто про Межову. Розумів, наприклад, що на масиві немає людей. Але я пройшовся і познімав, у якому стані будинки. Люди, які місяць тому виїхали й не знають, у якому стані їхнє житло, побачили — і пішла величезна кількість реакцій. Люди побачили свій дім, для них це дуже боляче. Вони розуміють, що можуть уже ніколи його не побачити.

Ми (Межівська громада) перші роки війни допомагали маріупольцям, бахмутцям і багатьом іншим, хто залишився без рідних домівок. А сьогодні, як і вони, намагаємося адаптуватися до цього життя. Не вдома…

Наприклад, я поїхав у Межову на поминальні дні, в мене там мама похована. Хотів добратися, щоб побачити, хоча дрони літають постійно. Не можна такі відео оцінювати в лайках і тисячах переглядів. Але коли люди дякують, що побачили могили рідних, ніби їх провідали, — це дуже цінно.

— Євгене, а де ви друкуєте газету свою?

— Ми друкуємо, як і багато наших колег, у Чернівцях. Так сталося, що в рідному Дніпрі, у величезному місті-герої друкарні немає.

У мене на фейсбуці є відео, як я три дні тому завіз газету за 10 км до фронту, як люди в травні 26-го року беруть нашу газету.

— Який наклад газети зараз?

— 2000.

— А скільки був до війни?

— Десь такий же — дві тисячі.

У 25-й рік ми зайшли з чистою передплатою. У нас було трохи і PDF-версій. Це були живі кошти. Люди повірили в нас, коли фронт був за 30 км. Але коли вже настав 25-й рік, і всі поїхали, і пошта в тому числі, у серпні-вересні у нас летіли десятки дронів на добу, яка вже передплата? Я звернувся до людей, що, будь ласка, не треба передплачувати, бо я не розумів як робити адресну доставку.

Але чесно додрукував газету до кінця 25-го року, вийшли всі 52 номери. Я їх робив у Дніпрі. Алгоритми доставки були такі: поки було більше людей у Межовій, частину накладу возив туди. Частину завозив у населені пункти Межівської громади: Преображенський, Веселівський, Новогригорівський, Демуринський старостати. Передавали також через працівників ЦНАП і в громади, які трішки далі від фронту. Потім, коли почалася робота Межівського хабу в Дніпрі, я став привозити газети й туди. Люди йшли за гуманітаркою і брали нашу газету.

Знаю випадки, коли профінансовані на грантові кошти газети просто лежать. Повірте, нашу, зазвичай, розбирають, зараз навіть не вистачає. У 26-й рік ми зайшли взагалі без передплати, але з намірами продовжувати видавати газету. Понад те — включились у передплатний каталог «Укрпошти» на друге півріччя 2026 року.

— Бачила ваші відео в ютубі та фейсбуці.

— Ми є в кількох соцмережах, у нас понад 29 000 на фейсбуці. Вважаю, що це норм для районної газети. Я прийшов літпрацівником, якщо пам’ятаєте, була така посада, і тепер є головним редактором. У червні буде 24 роки як я тут працюю. Для мене газета — як моя дитина. І коли я побачив, що люди її розбирають, і треба вести її в Межову, де немає інтернету, то вирішив і в 26-му році випускати всіма можливими і неможливими способами. Ми постійно шукаємо, за що існувати. Редакція наразі — це п’ятеро людей.

— Хто вам допомагав і допомагає?

— Таких небагато. Але хочу подякувати НСЖУ, IRMI (Інститут регіональної преси та інформації), Фонду Hirondelle «Ірондель», «Репортерам без кордонів»: це була як естренна, інституційна допомога, так і на створення контенту. Тоді наша редакція відчула, що ми — не самі… Наразі проєкт з IRMI закінчився. Нещодавно ми долучилися до проєкту під егідою АНРВУ (Асоціація незалежних регіональних видавців України), їхня підтримка дозволяє нам продовжувати роботу сьогодні. Тому велика подяка і їм. Тому що заробляти, як раніше, на передплаті й рекламі ми зараз не можемо.

— А яка була вартість передплати в 25-му році?

— Трохи більше 500 грн на рік за 52 номери, це чотири номери на місяць. Кожен тиждень ми виходили на восьми шпальтах, тоді в нас усе було серйозно, ми були вдома. Хоч нас і бомбили, але всі були на місці. А сьогодні я щодня витрачаю дві години, щоб тільки доїхати, наприклад, до хабу громади в один кінець.

— Скільки років газеті?

— Торік виповнилося 95 років. Ми відзначені Грамотою Верховної Ради України.

— Вона весь час мала таку назву?

— Та ні, звичайно. Як могла називатися газета в 1930 році в СРСР? Не інакше, як «Зірка». Потім «Червона зірка», яку мені вже як головному редактору довелося реформувати і декомунізувати. Так вона стала, власне кажучи, «Межівським меридіаном», коли припинилося бюджетне фінансування, було зовсім скрутно, і, на жаль, частина колег пішли. Раніше колектив був більший.

Редакція і дописувачі у 80-і роки 

Зараз ми почали шукати, де наші земляки. Переважно вони переїхати в населені пункти Дніпропетровської області (Павлоград, Самар, Жовті води, П’ятихатки, Кам’янське). Останні місяці Межівська громада, здається, трошки оговталася. Сьогодні я приїхав із Кривого Рогу, там є також жителі Межової. Це 160 км від Дніпра. Ми поїхали Дніпропетровською областю разом із гуманітарним десантом Межівської громади / військової адміністрації (яка везла гуманітарну допомогу, послуги ЦНАП). А я повіз газети, хотів побачити своїх людей, познімати їх.

Ми звичайна невелика гіперлокальна газета, але сьогодні маємо досить велику авдиторію і на фейсбуці, і в телеграмі, і на ютубі.

У Кривому Розі наприклад зібралося десь 60 жителів нашої громади, яких я не бачив із моменту, як вони виїхали з Межової. А вони мене бачать у моїх репортажах і відео. І це обнімання, сльози, жилетка мокра — ми всі плакали і раділи зустрічі.

Місцева влада, побачивши скільки зібралося межівчан, сказала: «Може, вам тут хаб організувати?».

Сьогодні люди теж розібрали всі газети. І в кожне місто ми їдемо з газетами, знімаємо фото, відео, ріжемо його на рілси, які мої земляки потім пересилають знайомим. Таким чином вони дізнаються, хто в яке місто переїхав.

— А сайт ваш працює зараз чи ні?

— Сайт працює, але нам на сайт треба вже окрему людину, наразі його веду я. Маємо 20 унікальних тисяч на місяць, але було і 35 000. Дівчата з редакції займаються соцмережами, версткою газети, підготовкою матеріалів. У нас дуже багато монтажів, неймовірна кількість ютуб-роликів. Встигаємо викладати, переважно це фейсбук, телеграм, на ютубі відсотків, може, 30. Фізично це важко. Відзначу колежанку Сніжану Салівон — вона авторка багатьох наших сюжетів як монтажерка.

— Ви їздите в Межову в броніку й касці? Чи проходили якісь тренінги з безпеки?

— Я жив там до кінця 25-го року та звик до обстрілів. Найстрашніше заїхати в Межову і виїхати звідти. Бронік беру з собою. Зараз, коли ми їдемо в Межову, повністю обстрілюються всі траси, я його надягаю, коли заїжджаю і виїжджаю з селища. Сьогодні російські дрони в Межовій влаштовують сафарі на людей. Ось п’ятого числа я дав газету Валентину Клименку, якому 83 роки, а наступного дня рашисти вбили цього діда FPV-дроном. Бронік може врятувати від осколкових поранень. FPV-шка дуже швидка. Вона може сісти на землю і чекати тебе. «Ждуни» зараз приземляються на узбіччі траси і чекають. Тільки проїжджає машина — вони злітають і б’ють її. Чи допоможе там бронежилет? У будь-якому випадку, думаю, так.

Тренінги також проходив, у мене є кілька сертифікатів із такмеду. Такмед корисний, але я виріс у сім’ї лікаря, тому маю базові навички такмеду.

А щодо безпекових тренінгів, то є нюанси. На тренінгах, де не військові викладають, цікавого небагато. Хочеться, щоб це все ж були люди зі своїм практичним досвідом. Тоді це корисно.

Остання верстка в редакції, серпень 2025

Особисто я на звук розрізняю, який дрон і куди летить. Принаймні, мені так здається… Розумію, де можна заховатися. Ти не встигнеш втекти, якщо він тебе обрав ціллю, і немає де заховатися. Тому я вибираю собі маршрут покинутими дворами, розуміючи, куди зможу забігти і заховатися або постояти під деревами (але поки на них є листя). Так живуть сьогодні всі жителі Межової…

— Який найбільший тираж був у газети вашої за всі роки існування?

— 10—12 тисяч.

— За дослідженнями медіаспоживання на друковані медіа припадає зараз 6 % уваги читачів. На вашу думку, чим цінна друкована преса під час війни?

— Знаєте, коли приїжджав британський журналіст, кореспондент The Guardian Люк Хардінг, то він сказав, що у Великій Британії сьогодні відроджується популярність друкованої преси. А я скажу так: сьогодні, безумовно, прогрес не зупинити. Коли у людини є доступ до 4 і 5G, її важко змусити читати друковане на папері слово. Читатимуть ті, хто тримав у руках паперову газету, паперову книгу — має таку культуру споживання. На прифронтових територіях однозначно друкована преса потрібна, коли немає більш звідки отримати інформацію.

Приміром, я зафіксував хронологію за останній місяць атак на громади. Зафіксував і взяв коментарі в лікарні у всіх поранених російськими дронами. Це окремий матеріал вийшов. Зафіксував наші п’ять поїздок, на цілий розворот є думки людей, які виїхали з Межівської громади, як їм складно на новому місті.

Кожен матеріал — це практично сторінка. Є матеріал, присвячений компенсації за житло, зруйноване в Межівській громаді. Коли готував матеріал про компенсацію, працював із комісією Межівської селищної ради. І виїжджав допомагати фотографувати пошкоджені будинки. Запитував, скільки отримали коштів за сертифікати, який алгоритм дій тощо. І це довга стаття (практично лонгрид), яка допоможе людині, яка її прочитає, зрозуміти, як діяти, куди звертатися. Вона збереже газету, бо вона їй буде потрібна. Стрічки в фейсбуці чи телеграмі людина погортає, почитає 10 дописів — і через день забуде, що там було написано.

Я вивіз із Межової архіви «Зірки», «Червоної зірки», врятував їх. І сьогодні люди звертаються: «А ти можеш знайти оголошення, яке було надруковане 2015 року?». Або просять знайти статтю про батька, яка надрукована у 98-му.

Наразі Межівський відділ культури багато втратив, величезний будинок культури згорів нещодавно повністю. Вистояв під час Другої світової війни — і згорів під час російсько-української. Там були бібліотека, музей, щось урятували, щось згоріло...

Люди просто звертаються до нас, бо наша газета була свідком історії Межівської громади. Все, що відбувалося, знаходило відображення в газеті. Сьогодні просять щось відсканувати, сфотографувати, принести підшивку за певний рік. Якщо ми і це втратимо, то взагалі втратимо наше коріння, наш фундамент. На чому ми будемо будувати щось інше?

Нехай ті покоління, які прийдуть після мене, вирішують по-своєму. Я прийшов працювати в друковану газету, йду вперед разом із вимогами часу. Але я маю право своє залишити. І є дуже багато людей, які мене підтримують і раді бачити та вдихати запах свіжовидрукованої газети.

— Ви думали про те, що все ж доведеться припинити випускати друковану газету?

— Ні, чесно, я про це не думав. На сьогоднішній день поки я бачу, що люди розбирають «Межівський меридіан» — хтось для себе, хтось для рідних, бабусі, кума, свата, брата. Ну, як мені його не друкувати?

Фото надані Євгеном Хрипуном