6 червня з нагоди Дня журналіста президент традиційно вручав нагороди медійникам. Цього року серед нагороджених — переважно люди, які знімають і описують війну, що триває в Україні. Фотокореспондентка, журналістка й режисерка-документалістка Юлія Кочетова займається цим із 2014 року. Про війну (і любов) вона зняла свій дебютний фільм «До скорого». І з початком повномасштабного російського вторгнення повернулась до роботи з камерою на передовій.  

— Останні п’ять років я режисирувала кіно, в мене все було супер, моя робота мені подобалась, — розповідає Юлія. — В кінці лютого я була на журналістському завданні на Донбасі. 24 лютого мій друг-фіксер забігу номер і повідомив про напад. Я поглянула на камеру коло свого ліжка і зрозуміла, що мій план дій простий: робитиму те, що вмію робити найкраще. Я стала знімати. У перший день ми з другом і колегою евакуювали з Авдіївки двох французьких журналістів. Тоді я запостила своє селфі в інстаграмі — навіть трохи прикро, що я стільки років роблю фото, а найбільше охоплення зібрав мій селфач. І написала, що світ стільки років годував російського монстра, називав війну «кризою», «конфліктом», «громадянською війною», і це призвело до нападу. 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Julia Kochetova (@seameer)

Цей пост переглянули чотири мільйони людей, на мене підписались тридцять тисяч. Я почала працювати з цією аудиторією і публікувати свої роботи саме в інстаграмі з англійськими підписами. Це дозволило співпрацювати з багатьма іноземними медіа.

Спершу  я запитувала себе: чи маю я долучитись до армії, тероборони? Але чесно сказала собі, що солдат із мене ніякий. Якщо щось станеться з моїми найближчими — візьму в руки зброю. Зараз люди з мого найближчого кола або на передовій, або виїхали до Європи й волонтерять. Батьки мої залишились в Україні. Брат пішов в армію і зараз нас захищає. Я ж вирішила знімати.

— З якими виданнями ви працювали?

— Знімала для Vice News як операторка і локальна продюсерка. Співпрацювала з Der Spiegel, публікації виходили у Time, Reuters та інших медіа. Частину фотографій купували з інстаграма — я не мала часу на пітчинг. Медіа, які хочуть ексклюзиву, я говорила: друзі, зараз я живу у місті, куди щодня прилітає, й маю робити свою роботу.

— Куди ви поїхали тоді, у перший день, з Авдіївки?

— У Краматорськ. Далі редакція Vice News відправила мене до Києва та Одеси. Після цього я знімала в Ірпені, коли він був наполовину окупований і там ще можна було знімати; згодом — у звільнених містах і селищах Київської області. Два тижні тому була в Харкові та на Харківщині, знімала на звільнених позиціях на Ізюмському плацдармі. Також робила research для документального фільму в Донецькій області.

— На які фото мають запит західні медіа?

— На жаль, ця медійна машина працює навколо смерті і страждань. Я мала великий скепсис і сперечалась із іноземними колегами, коли мою країну і моїх людей показували жертвами й мучениками. Так, у нас справді є жертви, війна — це смерті, і їх, безперечно, треба показувати. Але мій фокус — показувати історію геройства, єдності, опору. Інколи це важко пояснити іноземним колегам, бо це безпрецедентна історія боротьби добра зі злом.

До мене як фотожурналістки часто звертаються по історії жінок. Я можу показати їх так, як це відчувають мої героїні — жінки-військові, парамедики, волонтерки. На ці історії є великий запит саме до жінок-фотографинь. Пригадую, як моя колега Настя Власова зняла дуже сильні кадри народження дитини під час війни для Getty; я тоді подумала, що чоловік-фотограф не зміг би зобразити це саме так, та й, певно, не отримав би доступу.

— Яку історію з тих, що ви зняли за місяці великої війни, ви вважаєте найсильнішою?

— Наслідки геноциду в Бучі. Ці кадри облетіли весь світ, бо це дуже жорстокий і болючий інформаційний привід. Дуже важливо, що колеги змогли це показати, але після новин настає дещо інше, і про це не менш важливо говорити.

Я приїхала в Бучу на другий день після звільнення — і зрозуміла, що крім документування воєнних злочинів не менш важливо розповідати історії живих. Ще підлітком я знімала історії українців, які пройшли концтабори й вижили пі час Другої світової війни. В англійській є дуже влучне слово survivors. І я розуміла, що для мене важливі історії саме тих, хто вижив після окупації.

У Бучі ми зустріли бабусю Марію. Вона запросила нас до своєї квартири й розповіла, що не може вийти на зв’язок зі своїми родичами. Ми зарядили її мобільний телефон, але з’ясувалося, що в ньому немає сімкарти — її забрали окупанти. В один момент вона ніби втратила єдину ниточку, що зв’язувала її зі світом, і опинилась сама. Ми вирішили будь-що знайти її родичів. Опублікували її історію в соцмережах.

Наступного ранку, коли я купувала продукти для неї, мені зателефонував колега Льоша і сказав, що вдалося знайти її сина. Тоді я відчула, що історія справді може вплинути. Я стільки чула про це під час навчання, стільки разів обпікалася й розуміла, що нічого не можу змінити. А в цей момент ми змінили життя однієї людини тільки тому, що розповіли її історію. Пам’ятаю її, як зараз, із шматком хліба в руках. Тоді я згребла хліб із полиць у магазині, щоб привезти їм туди, й розридалась. Бо зрозуміла, що моя робота має сенс.

— Що для вас знімати найважче?

— Похорони людей, яких я люблю і завжди любитиму. Ми всі тут тимчасово, але хтось іде зарано. Я якось зловила себе на думці, що раніше знімала портрети, а зараз — похорони. Знімати, як ховають своїх, дуже важко. Камера не допомагає, міфічної дистанції вона не створює.

— Як ви визначаєте для себе під час війни, що можна знімати, а що — ні?

— Мій фільтр – не нашкодити Україні і не нашкодити своїм людям. Я українка і хочу, щоб ми перемогли, щоб це сталось якнайшвидше і щоб у цій війні загинуло якомога менше людей. Бо з 2014 року ми заплатили вже величезну ціну. Після цього ти вже не будеш знімати переміщення військової техніки, об’єкти критичної інфраструктури тощо. Так само, якщо попри згоду на зйомку мене просять щось не публікувати або залишити для особистого архіву, я так і роблю. Є речі, які я документую, але вони будуть опубліковані за роки. Ще важлива повага до смерті. Померлі вже не можуть надати згоду, тому я намагаюсь бути максимально обережною, знімаючи і публікуючи. Намагаюся знімати так, щоб людину не можна було ідентифікувати. Якщо є ознаки воєнних злочинів, я документую їх. Також намагаюсь не романтизувати й не робити об’єкт естетики зі смерті.

— Чи робите ви знімки, які будуть використані як докази злочинів?

— Поки що не співпрацюю з організаціями, які цим займаються. Але маю архів і буду рада поділитися, якщо до мене звернуться.

— Чи працюєте ви зараз над документальним кіно?

— Ідеї короткометражних фільмів зараз у розробці. Якщо чесно, я боюсь, що настане момент, коли мені взагалі перехочеться знімати. Поки що я обираю фотографію. Документальне кіно має інші підходи й інші інвестиції. Насамперед у нього треба інвестувати серце, а в моєму серці поки що немає місця на великі документальні проєкти. Сподіваюся, час настане.

— Як ви допомагаєте собі долати біль, із яким постійно контактуєте?

— По-перше, я знаю, навіщо я це роблю. По-друге, в мене гнучка психіка. По-третє, я точно знаю, що я на своєму місці. Це сильно допомагає. Мій життєвий досвід дуже багатий на випробування: чекання коханої людини з війни, рак, розлучення, бізнес і багато інших історій. Я розумію, що все це була підготовка до того, аби вигрібати зараз. До того ж, я працюю з іноземними колегами й це допомагає трохи дистанціюватись. А інколи бувають темні дні. Але це забіг на велику дистанцію. Я бігаю багато років і  розумію, що це значить. Це допомагає триматися.

— Коли війна була найближчою до вас за ці місяці?

— На позиціях наших військових на Харківщині. Коли прилітає на позицію і починає сипатись пісок зі стелі в підвалі, це максимально близько. Це момент, коли приймаєш рішення і переживаєш цей досвід разом із людьми, які теж прийняли своє рішення.

Історії про війну відбуваються не лише на передовій. Але, щоб свідчити, треба чути запах трупів у моргу й відчувати, як б’ються на фронті. Але при цьому ніколи не слід забувати про безпеку. Хотіла би, щоб колеги розуміли: в кожного своя міра цього «близько», але це не має бути останнім наближенням. Мертвий журналіст нікому нічого не зможе розповісти.

— Що потрібно фотожурналісту, аби вижити на війні?

— Бути швидким, чітким і чесним. Працювати як мінімум удвох із досвідченою людиною. А також обов’язково пройти тренінги. З 2014 року я щороку їх проходжу. Щоразу, як люди питають: «я хочу знімати гарячі точки, в мене є камера, як отримати акредитацію?», я відповідаю: акредитація — останнє, що вам потрібно. Найперше треба мати навички медичної допомоги, аптечку, якою ви вмієте користуватись, а потім думати про акредитацію. Війна несе надвисокі ризики.

— Що ви плануєте знімати найближчим часом?

— Буду знімати на Сході дві історії про покоління війни. Частково це будуть репортажні історії. Але все залежатиме на Донеччині та Луганщині у найближчі дні.

Фото з сайту президента України

— Сьогоднішня нагорода для вас щось означає?

— Якщо чесно, я нічого не відчуваю з цього приводу. Як і з приводу десятків тисяч підписників в інстаграмі, які в мене з’явилися. Нічого не відчувала під час ефіру на CNN, і з приводу своїх фотовиставок в усьому світі у суперкрутих галереях і просторах, про які колись мріяв. І щодо нагороди нічого не відчуваю. Єдине, що важливо для мене — це нагорода від моєї держави, разом із якою я далі борюся. Також для мене це можливість говорити про колег, які загинули чи були поранені. Наприклад, згадати Макса Левіна.

Військові кажуть, що нагороди дають їм зрозуміти, що про них не забувають і їхній внесок цінний. Але зараз рівень викликів, небезпеки та жесті такий високий, що твій мозок не реагує на приводи для радості. Рада всіх бачити, бажаю берегти свої сраки. Побачимось потім у полі. Бо там усім треба робити свою роботу.

 Усі фото Юлії Кочетової