Мар’ян Кушнір працює на «Радіо Свобода» з 2015 року. Вже тоді він почав їздити на фронт і висвітлювати бойові дії на Луганщині та Донеччині. Часто робив репортажі з масових акцій, про епідемію коронавірусної хвороби та інші надзвичайні події. Від початку великої війни Мар’ян працює в гарячих точках і фільмує перебіг війни. Вночі 11 березня в Баришівці на Київщині Мар’ян Кушнір дістав контузію під час російського обстрілу, але невдовзі повернувся до роботи. Ми говоримо з ним між його поїздками в зону бойових дій у східних областях України про роботу цивільного журналіста на війні, вибір між шансом на здобуття ексклюзивного матеріалу та збереженням життя, втрату колег і чорний гумор, який не дає збожеволіти.

— Мар’яне, ти готувався до великої війни?

— Я був готовий до війни, бо війна в Україні триває з 2014 року. Коли вона переросте у більш агресивний формат, було питанням часу. 24 лютого я був на Донбасі в зоні бойових дій.

— Як змінилося твоє життя відтоді?

— Кардинальних змін немає, просто я почав інтенсивніше працювати безпосередньо в зоні бойових дій. Стало більше руху. Емоційно виснажуюсь, але я давно був готовий до цього. Все-таки досвід із 2015 року є.

— Чим відрізняються бойові дії у 2015 році й тепер?

— По-перше, збільшилась лінія фронту, по-друге, інтенсивність конфлікту зовсім інша. Тому більшає ризиків для роботи журналіста в зоні бойових дій, пов’язаних з артилерією та різними видами озброєння, які, буває, стріляють хаотично. Наприклад, у Київській та Чернігівській областях характер бойових дій взагалі був неординарний. Перших десять днів взагалі було незрозуміло, де хто стоїть, де чия лінія і наскільки безпечно там бути. Це дозволяло на свій страх, ризик і вдачу заїжджати в такі місця після обстрілу російською авіацією. Наприклад, у Бородянку, Ірпінь, Гостомель і Бучу, коли ще це не було мейнстримом. Ми туди заїжджали, щойно там була спалена техніка. Пізніше, коли все більш-менш стабілізувалось і було зрозуміло, де яка лінія, почала активно працювати авіація, були ракетні обстріли. Це теж зайвий клопіт для журналіста — не потрапити під авіацію. Літак не розбирає, журналіст ти чи військовий: є цілі і їх знищують.

— Де було найгарячіше?

— Коли Київщину й Чернігівщину звільнили від російських окупаційних військ, я поїхав туди, де розгортався новий театр бойових дій: на схід України. Там теж усе змінилося у порівнянні з тим, що відбувалося до 24 лютого. Я приїхав у Мар’їнку, звідки 24 лютого виїхав у Харків. У Мар’їнку я їздив, щоб подивитись, що змінилося. Коли я був 24 лютого, то бойових дій там фактично не було. Цього ж разу, коли я приїхав, ходити там було небезпечно, населений пункт обстрілювали з усіх видів озброєння. Людей практично не було, хто був — ховався глибоко по підвалах. Військові так само не ходили по вулицях, не сиділи відкрито на позиціях, усі були в укриттях. Щохвилини приземлявся снаряд. Контрастом для мене було й те, що відбувалося під Попасною. За дві години можна було побачити великокаліберну артилерію, реактивні системи залпового вогню, касетні бомби й ракетні удари з носіїв типу «Іскандер» чи «Калібр». Ліворуч подивишся — обстріл, праворуч — працюють українські «гради». Їдеш навмання і знімаєш.

— Тобі було страшно під час обстрілів? Ти був психологічно готовим до цього?

— Ротний тридцятої бригади, яка тримає лінію оборони біля Попасної, — йому 24 роки, але він розумний і має великий досвід, — сказав: «Пізно вже боятися». 

Страшно мені було перший раз у житті потрапити під обстріл. Після цього стало нестрашно. З’явився контрольований страх. Тобто ти розумієш, що це небезпечно, твій організм розуміє, що треба ховатися, але тверезо оцінюєш і думаєш: «Тут я сховаюсь безпечніше, тут — ні, звідти можу перебігти» або «Летить по нас / летить не по нас». Коли потрібно лягати, коли ні. Коли панікувати, коли ні. Одразу скажу: панікувати не потрібно. Якщо ходити і боятися, то нема чого їхати на фронт і знімати. Стріляти будуть, і дуже багато. Очікувати, що тебе обійдуть, бо ти журналіст або цивільна людина, не треба. Ніхто не звертатиме уваги, мирний ти чи ні.

Тут більше працює не страх, а досвід. Я розумію, чим я займаюся, де я перебуваю. Приїжджаючи на місце, відразу оцінюю ситуацію: де російські війська, де в них артилерія. Запитую у військових, звідки може прилетіти. Тоді я сам без допомоги військових оцінюю укриття — де надійніше, де тимчасове; звідки я можу ще й знімати. Бо можна приїхати, полежати під артилерією й поїхати, нічого не знявши. А моє завдання — показати, що відбувається.

— Де в роботі журналіста на війні межа між тим, щоби подбати про власну безпеку і зберегти своє життя, але при цьому зняти потрібний кадр?

— У кожного свій поріг страху. Я зважую, виправданий ризик чи ні. Тобто я можу зняти танковий бій, але можу загинути — це невиправданий ризик; разом із тим, я можу зняти обстріли, теж трохи ризикуючи, бо може прилетіти, але може не прилетіти, коли ти в укритті. Але ці кадри можуть вплинути на хід бойових дій: світ побачить, як росіяни обстрілюють дитсадок, школу абощо.

Будучи в зоні бойових дій, треба реагувати на будь-який звук. Якщо по звуку орієнтуєшся, що звідки летить, то розумітимеш, чи треба ховатися, чи летить не по тобі. Був випадок: колеги при першому доброму обстрілі, коли снаряд упав за метрів сто від знімальної групи, розвернули автівку й поїхали. Коли ж біля мене таке відбулось, я оцінив ситуацію:  снаряд прилетів, цю точку обстрілювати перестали, можна переїхати на іншу точку і зняти наслідки. Або ти бачиш, куди прилітає, і розумієш: технічні характеристики озброєння не дозволять за десять хвилин розвернути ствол на те місце, де ти стоїш. Тобто є час розкадрувати й поїхати. І є журналістська чуйка, щось суб’єктивне і дуже глибоке. Вона тебе або тягне туди їхати знімати і ти знаєш, що там зйомка вийде, або каже: друже, посидь сьогодні вдома, в готелі, в укритті, не їдь туди. І це працює. Без чуйки і везіння нема чого сунутися на війну.

— Як ти потрапляєш у зону активних бойових дій? З ким комунікуєш?

— По-перше, працюють контакти, напрацьовані за час війни на сході. Особисте знайомство дозволяє військовим довіряти тобі, а також, враховуючи досвід  і правила зйомок на бойових позиціях, дозволяє тобі не нашкодити. Адже завдання журналіста не лише показати, а й, як у лікаря, не нашкодити. По-друге, є стандартні правила, коли контактуєш із пресофіцерами підрозділу й домовляєшся з ними про зйомку. Вони тебе знають, бачать твої роботи — військові за цим стежать більше, ніж цивільні.

— Зараз війну в Україні висвітлює багато іноземних журналістів. Чим їхні відрядження у зону бойових дій відрізняються від українських?

— Перш за все кількістю людей, які входять у знімальну групу. Їх приїжджає по 7—8 людей на двох автівках. У такій кількості вони хочуть запертися на передові позиції, де кожен автомобіль простежується російськими розвідниками, де скупчення людей може призвести до удару авіації чи артилерії. Один чи двоє журналістів можуть потрапити будь-де, а з сімома людьми ніхто гратися й відповідати за їхню безпеку не буде. Попри те, що ми підписуємо документи, що редакція несе за нас відповідальність, військові — люди честі, вони не залишать на полі бою цивільного. Якщо нас поранять, ми станемо для них тягарем. Що більше нас, тим більше шансів, що так і буде. Військовим ці проблеми не потрібні. Тому велику групу пропустять хіба що на другу лінію оборони, де вони побачать здалека, як десь щось стріляє. Такі й будуть їхні репортажі.

— Іноземці висвітлюють цю війну так само, як війну в Сирії, Афганістані чи деінде. Для нас це війна на нашій землі. Ти дозволяєш собі в репортажах суб’єктивні думки та емоції?

— Журналістика — це сфера, де емоції відкидаються. Хоч як мені боляче, хоч як мені хочеться плакати, на моїй роботі це не відобразиться. Я показую факти. Я працюю в міжнародній організації, де є своя місія, свої правила, своя етика. Ми працюємо в межах стандартів. Якби я хоч раз їх порушив, я б не працював на «Радіо Свобода». Крім того, перед початком повномасштабного вторгнення в нас були тренінги, де нам чітко сказали: якщо ви переживаєте за долю своєї країни, то обирайте — ви або громадянин, або журналіст. Журналіст не має статі, політичних поглядів, релігійних вірувань тощо. Так я і працюю.

— Які тренінги ти проходив на «Радіо Свобода» перед початком вторгнення?

— За минулий рік я пройшов шість тренінгів: тактична медицина; поводження з автомобілем в екстремальних умовах — наприклад, як його обстежити на предмет вибухівки, як перетинати блокпост; як поводитися в полоні тощо. «Радіо Свобода» на фоні інформації про можливе вторгнення Росії вирішило максимально підготувати своїх працівників. Ми отримали міжнародний сертифікат, який дозволяє упродовж двох років працювати в будь-якій зоні конфлікту по всьому світові. На основі цих сертифікатів видають акредитації для журналістів. Я проходив багато інших тренінгів, бо дбаю про власну безпеку, знання та можливості. Зокрема навички домедичної допомоги, бо якщо є шанс урятувати життя, то це завжди буде цінніше, ніж твій матеріал, бо життя цінніше за всі матеріали у світі. 

— Які знання з пройдених тренінгів стали в нагоді в цій війні? 

— Чесно? Нічого. Річ у тім, що міжнародні організації проводять ці тренінги на базі своїх знань, здобутих в Іраку, Афганістані, Сирії та інших гарячих точках. Але такого конфлікту й таких інтенсивних бойових дій, такої концентрації військ, як нині в Україні, не було з часів Другої світової війни ніде в Європі. Можливо, за потужністю обстрілів можемо порівняти з війною в колишній Югославії. Але такої довгої лінії фронту, активних бойових дій із застосуванням різних видів озброєння не було ніде. І якби я користувався порадами про «жовту», «червону», «зелену» лінії бойових дій, то я б сьогодні вже виїхав з України, бо в нас «жовта лінія» по всій Україні, а «червона» — тисячі кілометрів. Що ж до знань із тактичної медицини, то мені не доводилося їх застосовувати, не було потреби надавати домедичну допомогу. Наразі в армії достатньо медиків, щоб надавати допомогу без моєї участі. Один раз мені треба було заклеїти собі вухо, але і з цим допомогли військові медики. У них тоді всього на всіх вистачало — і рук, і часу.

Всі інші тренінги, особливо ті, що стосуються поводження з ґаджетами, я не сильно використовую. Ціна моєї роботи поки що не досягла рівня, щоб мій телефон ламали і шукали якусь інформацію. Що ж до тренінгів зі збереження емоційної стабільності, то я сам умію виходити з будь-яких ситуацій. Попри смерті друзів, не було такого, щоб мене емоційно добило. Я для себе визначив рівні, коли всередині починає зашкалювати, а отже треба відпочити. Якраз зараз я зробив паузу, бо півтора місяця безперервних поїздок — трошки забагато.

— Як ти даєш раду емоціям, коли дізнаєшся про колег-журналістів, які загинули?

— Ми колись із колегами сказали собі: «Не всі повернуться з цієї війни». І все. Ми розуміємо, що рано чи пізно хтось може не повернутися. Не повернувся Макс Левін, не повернувся Олександр Махов. Можливо, ще хтось не повернеться. Не треба плекати ілюзій, що всі виживуть, усі сталеві. Куля і снаряд не обирає. Ті, хто бачив війну і знає, як це відбувається, прекрасно розуміють, що той, хто перебуває на війні, рано чи пізно загине, а якщо не загине — буде щасливчиком. Ти просто розумієш це і готовий до цього. Ти готовий, що втратиш друзів, знайомих, твого колегу, який працює поруч із тобою. Можеш і ти не повернутися додому, бо це війна.

— Але ти все одно їдеш і висвітлюєш її. Що тобою рухає?

— Зараз найактуальніша подія в Україні – війна. А я журналіст. І я можу бути в центрі подій і висвітлювати її. У мене є досвід і, можливо, на кілька відсотків більше шансів, що саме я повернуся цілим. Я давно собі обрав цей напрям, я цим живу.

— 11 березня поблизу Баришівки на Київщині ти був поранений. Як це сталося?

— Вранці 11 березня підрозділ восьмого окремого гірсько-штурмового батальйону ходив на штурм селища Рудницького, а я це знімав. Вони намагалися своїми силами вибити росіян, які базувалися в центрі селища. Тоді вони провели лише розвідку боєм, і, на жаль, не вдалося реалізувати все задумане. Я з підрозділом повернувся в місце їхньої дислокації. З’явилась інформація, що це місце злили: вночі ми очікували, що може бути артобстріл, я готувався це познімати. Але не очікували, що буде ракетний удар. Це був «Іскандер» — його точність 10–12 метрів. Однак росіяни схибили й ракета вдарила у п’ятдесяти метрах від нас. Двоповерхову будівлю на тому місці зруйнувало вщент. Вибухова хвиля дійшла до будівлі, де я спав. Вилетіли вікна, рами, цегла, і все це повалилося на мене. Я спав на боку, тому одне вухо було зверху. Отримав трохи контузію і поранення вуха. Але зараз живий і здоровий. Просто народився в сорочці, тому що якби вони не схибили, то, мабуть, цього інтерв’ю не було б. Медики відвезли мене в Баришівку, де лікарі надали первинну допомогу. Потім мене ще скерували до військового шпиталю до ЛОРа. Після цього я взяв на тиждень вихідні, а потім повернувся до роботи. 

— На «Радіо Свобода» передбачене медичне страхування? Хто платить за лікування?

— Так, звісно, ми маємо все необхідне. Є й медична страховка, і страховка на випадок смерті. Передбачене будь-яке лікування, навіть стоматолог. Усі штатні працівники в нас застраховані, незалежно від того, чи йдеться про бойові дії, чи ні.

— Ти казав, що проходив тренінг із поведінки в полоні. Поділишся порадами?

— Не потрібно вимахуватися, шукати в собі героя. Інакше буде боляче, будуть бити. Ти не володієш секретною інформацією, те, що ти знаєш, знають і вороги. Говори те, що від тебе хочуть почути. Хочуть тебе на камеру записувати — хай записують. Ти не герой, твоє завдання — вижити. Потрібно виконувати те, що тобі кажуть. Найважливіше пам’ятати одне: тобі треба повернутися живим і цілим додому, твоє здоров’я важливіше за будь-яку інформацію. 

— Що б ти порадив журналістам, які зараз їдуть працювати в зону бойових дій? Як подбати про власну безпеку?

— Перше правило: коли свистить — падай. Часто буває, що люди чують обстріли, але не реагують на них, не лягають на землю. Так було, коли я випадково висвітлював приїзд міністра внутрішніх справ у Новолуганське. Чую — міна летить у наш бік, а його охорона, поліція навколо й сам міністр не зреагували. Я крикнув: «Вихід!» (що означає вихід снаряду зі ствола), а вони не знають, що робити. Довелося кричати: «Лягай!» Після цього вони розворушилися і зрозуміли, що тут навіть трошки з артилерії стріляють. Треба слухати все, що відбувається навколо.

Не лізти на рожен.

Не сперечатися ні з ким на блокпостах. Якщо ти почнеш конфліктувати, солдат з автоматом може тебе розстріляти і сказати, що ти диверсант. Солдату нічого за це не буде: воєнний стан.

Виконуйте вказівки військових. Якщо кажуть: «Туди не йди, це не можна, того не знімай», то ти туди не йдеш, цього не робиш, того не знімаєш. Якщо ж військовий каже, мовляв, робіть що хочете, мені байдуже, робіть так, щоб не нашкодити, тому що життя людини безцінне.

Не знімайте зброю з прив’язками до панорами, бо можна наразити на небезпеку життя інших людей. Можете знімати пересування техніки, якщо військові не забороняють, але публікуйте кадри пізніше, щоб не бути тим, хто вказує цілі.

Якщо військовий лягає, лягайте теж, якщо біжить — біжіть із ним.

Не лізьте туди, куди не варто. Не варто лізти в першу лінію, якщо не маєте досвіду. Ви можете загинути й наразити на небезпеку тих, хто надаватиме вам допомогу.

Авто — це життя. Ви повинні мати достатньо пального, щоби перебувати у своїй автівці автономно хоча б три доби. Адже ви можете потрапити, наприклад, в оточення, де потрібно буде виживати. Автомобіль має бути надійним. Кожен член команди має хоча б якось уміти кермувати.

Найважливіше: якщо ви боїтеся — не їдьте. Страх гірший за снаряд. Страх убиває. Якщо вам страшно, ви нічого не знімете, станете ціллю для ворога і тягарем для військових і своєї редакції.

— Коли ти їздиш у зону бойових дій, як підготовлене твоє авто?

— Хоч де б я їхав, я намагаюсь заправитися при першій нагоді, щоб був повний бак. Авто повністю автономне, в ньому є все, щоби спати і жити протягом семи діб. З їжі є сублімовані запаси, вода, прилади для зарядки техніки, необхідний захист і аптечка. І все це з розрахунку на двох людей.  Не можна їздити одному. Іноді можна потрапити в небезпечну ситуацію, а так один одного може стримувати. Більш як двом важче працювати, менш як двом — не можна й небезпечно. Двоє — оптимальний варіант. Я їздив із Максимом Левіним, потім ми розійшлися; я дістав поранення, Макса вбили. Згодом я почав працювати з фотографом Сергієм Нужненком.

— Яка найнебезпечніша ситуація була в твоєму житті за ці майже три місяці війни?

— Окрім ракетного обстрілу, коли мене контузило й поранило, та штурму Рудницького, був випадок, коли ми дідуся витягали із села Тетерівського. Це село розташоване на північ від Києва в бік Іванкова. Артилерія стріляла безперестанку за нами й перед нами, а ми в цей час вмовляли дідуся, який дуже не хотів виїжджати, покинути село. Якби ми його не витягнули, він би там помер. А може, все найнебезпечніше попереду. 

Фотографії з фейсбук-сторінки Мар’яна Кушніра