24 жовтня в Києві відбулася прем’єра повнометражної ігрової стрічки «Носоріг» Олега Сенцова. Це перший фільм, який режисер зняв після незаконного ув’язнення в Росії, де відбував покарання за сфальсифікованим обвинуваченням в організації теракту в Криму в 2014 році.

Головний герой стрічки — юнак на прізвисько Носоріг, який у розпал «буремних 90-х» потрапляє до світу кримінальних авторитетів. Герой водночас викликає у глядачів і обурення, і співчуття. Олег Сенцов зізнається, що це й було його метою — показати, наскільки важкий і неоднозначний період тоді переживали люди зі щойно зруйнованого Радянського Союзу. Сам творець фільму вважає Носорога абсолютним антигероєм.

Олег Сенцов є автором сценарію, режисером та одним із продюсерів стрічки. «Носоріг» створено в копродукції України, Німеччини та Польщі. Гроші на виробництво дали Міністерство культури та інформаційної політики, Держкіно, європейський фонд «Єврімаж», Польський кіноінститут та німецький фонд Medienboard Berlin-Brandenburg.

«Детектор медіа» поговорив із Олегом Сенцовим про те, яким задумувався й вийшов у результаті його новий фільм, чи допомагає гучне ім’я колишнього політв’язня знімати кіно, про українську кіноіндустрію та державне фінансування, а також про сприйняття критики і трохи про особисте.

Про «Носорога»

— Олеже, вітаю вас із прем’єрою «Носорога» в Україні. Для вас це хвилююча подія?

— Ні. Останній раз я хвилювався десять років тому на прем’єрі фільму «Гамер» у кінотеатрі «Космос» у Сімферополі. Тоді ми вп’ятьох зняли на фотоапарат повний метр за 20 тисяч доларів, думали, що це було схоже на кіно. Ми зібрали всіх знайомих у кінотеатрі, який вже загинався, і я так хвилювався, що навіть не вийшов до глядачів. Зараз зовсім інша історія.

— Чому ви вирішили знімати першою саме цю історію, адже у вас уже є готові й інші сценарії?

— Причина проста: я почав готуватися до зйомок «Носорога» ще до ув’язнення, у 2013 році, й отримав фінансування на цю стрічку. Підготовка до виробництва фільму завжди забирає дуже багато часу. Так, у в’язниці я написав ще декілька сценаріїв, але по поверненні не бачив причин змінювати свої плани. Я вже знав, як робити «Носорога», яким він має бути. Навіть працюючи над ним у 2013 році, провівши кастинг, я вже мав певний досвід, який відрізнявся від досвіду з «Гамером». По суті, в мене є гучне ім’я, бо я колишній політв’язень, але немає великого досвіду як режисера — є дешевий «Гамер», «Номери», яких я не знімав, і тепер от «Носоріг». Треба набиратися досвіду.

— Є враження, що продюсери мали стати за вами в чергу після повернення з ув’язнення в Росії. Ви самі обирали Дениса Іванова? Чи це він вам запропонував? Чому саме він?

— Я розумів, що вся ця увага буде тривати максимум пів року, я знав, що це все тимчасово, тому використовував цю увагу, щоби просувати меседжі щодо агресії Росії проти України, меседжі про наших політв’язнів. Я знав, що це дуже важливо для України, бо про це дуже мало знають за кордоном, мало підтримують нас, тому я сфокусувався на цьому і, як казав, волонтерив на Міністерство закордонних справ.

Ні, в чергу ніхто не ставав, у нас не так багато продюсерів, які хотіли би працювати зі мною, бо вони знають мене (ринок авторського кіно не такий уже й великий), знають, яке кіно я знімаю. А з Денисом Івановим ми були знайомі ще до мого ув’язнення, товаришували, й він запропонував почати роботу над  фільмом «Сяючий світ», сценарій якого я написав у в’язниці. Це американська історія, трохи схожа на Голлівуд, але з авторським поглядом, його могла би зняти інша людина, отримавши мій сценарій. Але мене випустили, я збирався продовжити роботу над «Носорогом» зі своїм власним продакшеном; Денис Іванов запропонував робити його разом.

«Сяючий світ» ми також знімемо. Плануємо залучити американських зірок, хочемо знайти американських партнерів. У нас також є домовленість про співпрацю над фільмом «Кай».

Інші продюсери не пропонували мені співпрацю. І я, в принципі, не розглядав інші кандидатури. У нас із Денисом усяке бувало, але партнерські стосунки міцні, є довіра. Якщо ти пройшов проєкт повністю з партнером і ви не розійшлися ворогами — це вже велика перемога. Це як із дружиною — хоч що відбувається у вашому сімейному житті, якщо є довіра й повага, краще триматися разом, а не шукати щось інше деінде.

— «Носоріг» створений у копродукції України, Німеччини та Польщі. Як вважаєте, чи легше було здобути фінансування для стрічки завдяки гучному імені Олега Сенцова? Як за кордоном, так і від Держкіно України. Тобто легше, ніж іншим українським режисерам, яких не знають.

— Я не можу сказати, що лише Сенцова знають за кордоном. У нас є Сергій Лозниця, Мирослав Слабошпицький, Марина Врода, Валентин Васянович та інші. Не було ж такого, що я з в’язниці вийшов і сказав: «Я — Олег Сенцов, дайте мені грошей на це кіно». Ні, я ще до цього працював над «Носорогом», ми потрапили на дуже крутий пітчинг у Софії й перемогли там, потім — на Одеському пітчингу, в нас уже було багато нагород і ми отримали державне фінансування, знайшли змогу отримати гроші від німецького і хорватського фондів. Хоча там були проблеми з документами й ми не отримали грошей, тому провели підготовку до зйомок власним коштом. Усе це сталося ще до мого ув’язнення. І коли ми повернулися до роботи за сім років, німецький фонд залишився, а хорватський фонд — ні. Ми знайшли фінансування від Польського кіноінституту, копродюсера Даріуша Яблонського, який також працював над «Номерами»; до речі, ми вже домовилися і про копродукцію стрічки «Кай». Також Рада з підтримки кінематографії при Держкіно (а саме попередній її склад) проголосувала на своєму засіданні за те, щоб відновити фінансування «Носорога» і збільшити його. Бо з часів нашої перемоги в пітчингу Держкіно, якою ми так і не скористалися, минуло багато років, відбулася інфляція, довелося перераховувати бюджет. Я дуже за це вдячний Раді. Потім ми подалися на «Єврімаж» і також отримали підтримку від фонду разом із фільмом «Спас» Максима Наконечного. Нещодавно підтримку від «Єврімаж» отримав проєкт Романа Бондарчука «Редакція». Це дуже круто, це певний знак якості.

Нам поталанило: ми отримали повне фінансування і зняли «Носорога» за півтора мільйони євро, і це ті гроші, які були потрібні. На 72 локації, велику масовку (до 500 людей у цілому, не враховуючи акторів) тощо. Ми змогли втілити всі задуми. І я би не зняв цей фільм таким, якби зняв його до в’язниці. Не лише через гроші, а й через те, що тоді я не мав такого життєвого досвіду. Після в’язниці та й загалом у сорок років на життя вже дивишся трохи під іншим кутом.

— Чи намагалися копродюсери якось впливати на творчій задум «Носорога»? Чи доводилося йти на компроміс? Як увзагалі ставитеся до компромісів у мистецтві?

— Кіно — це суцільний компроміс. Запитайте в будь-якого режисера. Неможливо на 100% відтворити своє бачення. Фон Трієр казав, що якщо вам удалося реалізувати свій творчий задум на 80%, це дуже хороший результат. Я думаю, що точно реалізував на 80%, а може, й більше. Питання в тому, чи був задум хорошим.

Я — один із копродюсерів «Носорога», маю економічну освіту й трохи розуміюся на грошах. З одного боку, продюсування — це вплив, з іншого — допомога. Якщо режисер розуміє, як працюють гроші, він може правильніше працювати з нюансами. Бо злити гроші на кіно дуже легко, маємо безліч прикладів і в українському, і в світовому кінематографі, коли гроші йшли просто в нікуди. Так буває.

У цьому випадку в мене були дуже хороші партнери, які мені допомагали. До того ж, зі мною дуже важко сперечатися: якщо я щось вирішив, то вже вирішив. Копродюсери дуже здивувалися, коли побачили, як я працюю, а я їм сказав: «Я знаю, що роблю. Не заважайте мені. Все буде добре». Я дійсно робив так, як хотів. Але до порад дослухався. А далі — вже на постпродакшені та маркетинговому просуванні — можна передавати проєкт копродюсерам, це вже їхня частина роботи, ці люди знають, як краще працювати.

— Сьогодні в кіноспільноті говорять про те, що українському кіно не вистачає героїв. На ваш погляд, Носоріг міг би ним стати? Чи він усе ж таки антигерой?

— Із самого початку я закладав ідею антигероя. Я не знімав фільм «Брат-3» або «Бригаду», яка романтизує кримінал. Я знімав фільм про людину, яка є поганою й робить страшні речі. Я розповів, як він до цього дійшов: природно, він нічого особливого не зробив, просто життя його туди затягнуло, бо надворі були 90-ті. Питання, що було потім. Які висновки зробив герой? Чи можна йому пробачити? Чи можна зрозуміти? Заради цього я знімав це кіно. Вдало чи невдало це вийшло, не знаю, але те, що герой нічого хорошого не робить, але викликає співпереживання — це дуже класно, бо це означає, що я виконав своє завдання.

Кадр із фільму «Носоріг»

Друге завдання фільму ширше — показати наші 90-ті, перехід у 90-ті, вихід із них і те, як цей час сформував нас, бо на цю тему фільмів у нас немає. Я не кажу про кримінальні драми про 90-ті, в цьому фільмі є більше: роздуми про те, як вплинуло на нас беззаконня тих часів, коли ми перестали вірити в Радянський Союз і почали жити «по понятіям», і деякі люди продовжували жити так певний час. Наприклад, до 2014 року на чолі держави був Янукович, який був вихідцем із такого ж кримінального світу й підтягнув у владу таких же хлопців-«Носорогів». Що і стало причиною революції. І я показав це в кіно також: там є певні фрази, хоча й не очевидні, бо цей фільм, з одного боку, простий, а з іншого, я багато туди вклав історії, християнської притчевості.

— Ви вже презентували стрічку на фестивалі у Венеції. Чи зрозуміла історія буремних 90-х у Радянському Союзі іноземній публіці? Які відгуки ви чули?

— Крім Венеції, було ще два міжнародні кінофестивалі; ще чотири фестивалі плануємо відвідати наступного місяця. В цілому ця історія зрозуміла, особливо людям старшого віку. У Західній Європі був інший досвід, тому їм цікаво подивитися, як було в нас. Східна Європа взагалі все зчитує, бо в них було так само. У європейській пресі були відгуки на «Носорога», і я бачив, що вони правильно трактують мої меседжі. Можливо, вони не все знали про ті часи; тепер знають.

Я вважаю, що 90-ті були неприємною історією, але, щоб жити далі, нам їх треба переосмислити, проговорити. Що це не було весело, що бандити — це погані хлопці, що вони не дали з’явитися хорошій державності, що сплеск криміналу в 90-ті став однією з причин того, де ми перебуваємо зараз, що це дуже вплинуло на нас усіх. Але все змінилося, хоча не всюди на краще, й головний герой фільму про це теж говорить.

Про українську кіноіндустрію й державну підтримку

— Ваш наступний проєкт «Кай» не пройшов на 17-й пітчинг Держкіно. Ви пов’язували це з тим, що відкрито критикуєте владу. Тобто ви вважаєте, що система оцінювання на пітчингах все одно не стала прозорою, хоч які нові правила запроваджують? На вашу думку, її все ж реально такою зробити?

— Я брав участь у третьому пітчингу Держкіно ще за Катерини Копилової й переміг із «Носорогом», а передостання Рада з підтримки кінематографії збільшила фінансування цього проєкту, коли я повернувся до України. Але з фільмом «Кай» інша історія: один експерт поставив 15 балів, а всі решта — по 2 бали. Експерти Українського культурного фонду високо оцінюють цей проєкт, іноземні партнери також, але він не потрапляє до другого туру пітчингу Держкіно. Я не міг про це промовчати. У пітчингу беруть участь хороші проєкти, і здорова конкуренція — це прекрасно. Але коли конкуренція нездорова, коли на рішення експертів впливають інші речі, що жодного стосунку не мають до мистецтва, — це зовсім інша історія.

Держкіно має прозору систему, але вона не працює. Як і закони в державі. Хороші правила, правильні закони, просто вони не виконуються. Сьогодні я дивився по телебаченню конкурс кандидатів у члени Конституційного суду України; їхній рівень — рівень першокурсника, який прийшов на екзамен без підготовки. А ці люди претендують на вищі посади суддів! Тобто це проблема не Держкіно, а нашої держави загалом.

— Цього року пітчинг проходив із нововведеннями; наприклад, тепер експерти зважають на попередні роботи режисерів. Чи вважаєте ви це правильним?

— Так. Я вважаю, що це правильно. Це була ідея ще колишнього міністра культури Володимира Бородянського, який запропонував запровадити КРІ. Дуже важко з лінійкою підходити до мистецтва, але якщо режисер знімає багато фільмів, а їх немає на жодному кінофестивалі й вони не збирають грошей, то держава має право запитати, де результат. Це нормальна історія. Ненормальна історія — звільняти Юлію Федів і відкривати справу на мільйони гривень через якусь плутанину з кведами, а вимагати ефективності — це нормально. Питання, як це правило буде працювати. Наша проблема не в правилах, знову ж, а у виконанні. Бо часто буває, що друзям — усе, а ворогам — закон.

— Чи розділяєте для себе авторське й комерційне кіно? Чи хотіли би спробувати зняти блокбастер? Чи є для цього можливості в Україні?

— У мене немає таких амбіцій. Будь-який режисер хоче, щоб його кіно багато дивилися, хвалили, отримувати призи на фестивалях, гонорари, і щоб усі його носили на руках і осипали пелюстками троянд, коли він іде до туалету.

— І ви так хочете?

— Всі так хочуть. Це нормально. Якщо режисер не хоче, щоб його кіно стало популярним, цікавим і класним, то навіщо тоді він все це робить? Загальна мета в усіх більш-менш однакова, а от шлях різний. Режисер авторського кіно каже: тут я зроблю отак, а тут отак, зроблю, як я хочу, і це сподобається і мені, і людям. А є комерційне кіно, коли, умовно кажучи, купили ліцензію на існуючу комедію про весілля — і з’явилося «Скажене весілля». Хтось придумує своє, хтось купує чуже. Але комедії мають успіх і збирають бокс-офіси, до того ж вони коштують небагато. Та зробити блокбастер світового рівня не може національний кінематограф, це великі гроші, це як «Карпатам» і «Реалу» грати в одному чемпіонаті.

Багато комерційних фільмів — продюсерські із самого початку, тобто продюсер бачить ідею, наймає режисера; такі стрічки отримують і нагороди, і касу. Я йду шляхом авторського кіно:  роблю те, що я хочу, і так, як я хочу, щоб кіно мені сподобалося. Якщо глядачеві сподобалося — я влучив, якщо не сподобалося — не влучив. А є ще артхаусне кіно, фестивальне, яке знімають насамперед так, щоб воно сподобалося фестивальним відбірникам, критикам, журі.

Про критику й визнання

— Олеже, ми з вами говоримо в день, коли вручають премію кінокритиків «Кіноколо». «Носоріг» — у чотирьох номінаціях. Чи мають для вас значення подібні премії?

— Чому ж ні? «Носоріг» був у Венеції, але нічого не отримав, «Стоп-земля» Катерини Горностай була в Берліні й узяла там нагороду. Але «Носоріг» такий фільм — після нього хочеться покурити, випити. Цього року була неймовірна конкуренція серед претендентів від України на «Оскара», гідні стрічки: і «Відблиск», і «Погані дороги», і «Стоп-Земля». Кожен із них гідно би представив Україну. «Погані дороги» — правильний вибір, бо це політичний меседж про проблеми на сході України, дуже талановите кіно. Якщо я отримаю премію «Кіноколо» — буде добре, а якщо не отримаю, нічого страшного немає, бо я вже є у списку номінантів, серед найкращих. У Венеції ми теж приз не взяли, але увійшли в сорок найкращих фільмів світу серед трьох тисяч: це вже перемога. (Олег Сенцов не отримав цьогорічне «Кіноколо». — «ДМ»).

Нагороди треба хотіти, але не треба зациклюватися на нагородах. Роби, що маєш робити, а далі буде, що буде. Я вже закінчив цей фільм, залишилися дрібні маркетингові справи. Все, кіно виходить до глядача, я ним уже не керую. Я вже виховав дитину й випустив у світ. І хтось скаже «о, класна дитина, молодець» або «та ні, який відморозок». Або «у вас що, була дитина, а коли?» — і це вже погано.

— В Україні не перший рік точиться дискусія про те, що кінокритики мають більше хвалити вітчизняне кіно, щоб залучати до нього глядачів, а не навпаки. Як ви вважаєте?

— У мене тут немає жодних дискусій: людина завжди має казати те, що думає. Я не пишу про кіно, яке мені не сподобалося, бо розумію, що це може бути неприємно. Але я не повинен оцінювати кіно, я маю його знімати. А робота кінокритиків — оцінювати, вони мають писати, розповідати про кіно. Але можна розповідати про недоліки делікатно й дипломатично.

— Чи відчуваєте ви особливу цікавість не лише колег або критиків, а й глядачів до себе через ваше ім’я?

— Ще на першій пресконференції після звільнення з російської в’язниці я сказав, що не хочу бути статуєю на постаменті, куди мене всі ставили. Бо це дійсно велика проблема: ти хочеш жити своїм життям, а тебе підіймають на той постамент. Ви очікуєте одного Сенцова, а я зовсім інший, тепер доведеться якось взаємодіяти.

— До речі, про ту пресконференцію. Пам’ятаю, ви були обурені рівнем запитань від журналістів, які хотіли знати, чи ви вже їли борщ, чи не було вам сумно у в’язниці й таке інше. Чи змінилося ваше ставлення до українських журналістів за ці два роки?

— Хтось робить свою роботу професійно і з повагою, і я відповідаю відверто й чесно. А хтось хайпує, вириває фрази з контексту в заголовок. Це неправильно. Я не ходжу на телеканали, відмовляюся щоразу, коли телефонують. У токшоу теж не йду, хоча стежу за політичною ситуацію, іноді щось коментую, намагаюся щось робити у своєму порядку денному боротьби проти Росії. Якби в країні не було війни й серед громадян не було політв’язнів, якби ми жили в нормальній розвиненій Україні, я би займався лише творчістю. Але поки що я не можу пройти повз, тому я пішов на Майдан. А коли мене підняли на постамент і щось очікують, я не можу сказати: хлопці, я вже навоювався, з мене досить, буду займатися своїми справами. Тому доводиться робити те, що я повинен робити.

Про особисте

— Ваша наступна стрічка «Кай» розповідає про хлопчика з аутизмом. Я знаю, що це особиста історія. Чому ви обрали цю тему?

— Це історія про родину, яка перебуває у кризі. Це особиста історія, я теж пережив розлучення й історію хворої людини. Я переніс цю особисту історію в кіно, але подаю її по-іншому, тобто я не знімаю кіно про себе. Така ж ситуація з «Носорогом»: у мене був знайомий, який пережив випробування в житті, й мені було цікаво показати його внутрішні переживання, його зовнішні прояви. Він став прототипом. Прототипом героя стрічки «Кай» став я, але вибудовую історію інакше. Бо життя, на жаль, не така цікава штука, як кіно. У кіно ти завжди вигадуєш життя, але базуєшся на реальності.

— Ви справляєте враження дуже сильної, суворої, брутальної людини. Що може розчулити Олега Сенцова?

— Навіть якщо щось і може, я не буду показувати цього на людях.

— Розкажіть про свою велику мрію.

— Спокійно пожити нарешті.

У мене проста мрія — щоб мої бюджети відповідали моїм сценаріям, щоб не доводилося знімати за три копійки, щоб не доводилося роками шукати гроші, бо це дуже виснажливо, бо витрачаєш на це купу часу, сил і нервів. А ціна похибки дуже велика. Моя мрія, щоб я почав витрачати менше часу на все це й більше займався творчістю.

Фото — Руслан Новосьол, пресслужба фільму «Носоріг»