Відеограф «Громадського телебачення» Колян Пастико родом із Кривого Рогу. Закінчив Криворізький економічний інститут, але відразу по завершенні навчання почав працювати на телебаченні: спершу звукорежисером, потім перекваліфікувався на оператора. Після років роботи на місцевих телеканалах «Рудана», «Криворіжжя» та Перший міський Колян перейшов до інформагентства «Експерт КР — експертне відео про Кривий Ріг», де зняв свій перший документальний фільм «Дєня два два дев’ять».

На «Громадському» Колян працює з початку 2018 року. Його запросив долучитися до команди Богдан Кутєпов. Серед документальних фільмів, які зняв Колян, — «Одеса Домбровського» і «Одеса мера Домбровського», «Шлях Коена», «Горбунов без купюр», «Останній кондуктор» та інші.

У листопаді 2020 року на «Громадському» стартувало музичне ютуб-шоу про невідомих українських виконавців «Чьоткий кач», автором та відеографом якого був Колян. На цей момент виробництво шоу завершено. «Детектор медіа» поговорив із Коляном Пастиком про його професійний досвід, складнощі співпраці з Богданом Кутєповим, секрети створення відеорепортажу та взаємини з героями його документальних фільмів.

— Колян, ти — хронікер реальності. Тебе влаштовує таке визначення?

— Та я себе ніяк не називаю. Ким це треба бути, щоб думати: ага, а ким це я є? Хто я? Та я ж хронікер реальності! Я просто роблю справу, яка мені подобається, і, мені здається, в мене іноді виходить.

— Ти навчався у Криворізькому економічному інституті. Чому саме там?

— Я опинився там випадково. Отримав диплом економіста підприємства, але не впевнений, що навчання мало на мене серйозний вплив. Хоча ні, в мене склався економічний спосіб мислення. Коли збираємося у відрядження, я завжди рахую за всіх добові й так далі.

— Як складалося твоє життя після інституту?

— Після інституту я одразу пішов працювати на телебачення, тому що це було найближче до кіно. Ще під час навчання на останніх курсах я працював контролером у кінотеатрі, мав можливість дивитися кіно. Щоправда, це каторга — дивитися в тридцятий раз один і той самий фільм. Там я познайомився з чуваком, він був кіномеханіком і ще працював на телебаченні та на радіо. Виявилось, йому був потрібен звукорежисер. А я давно займався музикою, знався на аудіотехніці, й він мене взяв. Потім я перекваліфікувався на оператора. Спочатку я взагалі не знав, з якого боку підійти до фотоапарата, але почав кентуватися з операторами і навчився.

Взагалі я став оператором завдяки спирту. Якось заходжу в операторську, бачу — хлопці з пляшкою. Питають: «Спирт пити вмієш?» Я сказав, що, звісно, вмію, а сам просто не розумів, як це — вміти чи не вміти пити спирт. Хлопці мене навчили. Тоді я й зрозумів, що хочу бути оператором. Я давно спостерігав за операторами, ще коли був звукорежисером, і зрозумів: ось де романтика, ось де життя!

— Що собою являла тоді ТРК «Рудана», де ти почав працювати?

— Те саме, що й тепер, там нічого не змінюється. Це комунальне підприємство, вони звикли бути рупором міської влади. Але там працювали офігенні люди, дехто з них працює досі.

Згадую історію, як мене перший раз звільняли з «Рудани». Я поїхав у відрядження в Крим ще з одним оператором і з редакторкою знімати якусь спортивну подію. І треба ж було їхати назад, а взагалі не хотілося. І я залишився. Наша студійна машина поїхала без мене, я попросив, щоб за мене здали техніку. В результаті мене за цей прогул вирішили звільнити. Але мої колеги написали колективний лист, у якому просили керівництво мене залишити.

Чесно кажучи, я був далекий від самої журналістики, я й зараз від неї далекий. Я не журналіст. Мені цікаві окремі епізоди, цікаво зосередитись на конкретній людині.

— Тим не менше ти виконуєш журналістську роботу, робиш, наприклад, репортажі.

— Іноді так, але все одно я не вважаю себе журналістом. Журналіст — це той, хто може пояснити, чому щось відбулось. А я — хронікер реальності, класну відмазку ти мені дала. Я нічого нікому не пояснюю, я не знаю, як воно відбулося, я просто показую те, що побачив сам.

— Як ти пішов із «Рудани»?

— Мене все-таки звільнили, але пізніше. Знову за порушення трудової дисципліни. Якийсь час я працював у рекламному агентстві, знімав різні комерційні ролики. Там же я навчився монтувати.

В монтажі є технічна й естетична складові. Відрізати один шматочок відео і склеїти його з іншим нескладно, складніше — робити це творчо, розуміти, чому після цього кадру має йти саме цей і що ти хочеш цим сказати. Дай трьом людям три кадри — і кожен змонтує їх по-своєму. Треба багато дивитися кіно, це допомагає розвиватися.

— Як складалася твоя кар’єра далі?

— Після рекламного агентства я завис на п’ять років на ТРК «Криворіжжя». Це було болото, державне телебачення. Київ десь далеко, ми собі тут щось робимо — ось такий був принцип. Я працював на новинах, але робота була специфічна. Наприклад, у четвер ми поїхали на якусь подію, в п’ятницю повернулися, але нічого не монтували, субота, неділя — вихідні, в понеділок немає трансляції і тільки у вівторок увечері відео з події покажуть. Ну як можна бути мотивованим, коли така робота? Але мені було нормально, я багато займався тоді музикою.

Після п’яти років такого життя я почав працювати на Першому міському, його тоді щойно створили (власником був тогочасний народний депутат від Блоку Петра Порошенка Костянтин Усов. — «ДМ»). Це була філія одеського Першого міського. Коли щось нове з’являється в місті, це завжди цікаво, тож я думав, що на мене чекають нові творчі завдання.

На Першому міському я працював недовго, десь із пів року, а далі почалася робота для «Експерт КР». Там мені обіцяли, що ми будемо знімати документальні фільми, а це була моя давня мрія. Для мене це був прикольний період, ми знімали цікаві відео про Кривий Ріг, але не так, як на тєліку, а з різною подачею. На відміну від колег, ми могли критикувати місцеву владу.

Саме на «Експерт КР» я зняв свій перший документальний фільм «Дєня два два дев’ять». Я ним пишаюся. Я ж спочатку взагалі не знав, може в мене вийти фільм чи не може.

З дитинства в мене були так собі асоціації з документальними фільмами. Бо ти вмикаєш по телевізору якийсь документальний фільм, а там степ, якась сумна мелодія і пафосна начитка. Це було неможливо дивитися, дуже нудно. Мені хотілося, щоб мій перший документальний фільм був іншим, щоб він був крутим і цікавим. Дєня — це музикант, хоча, напевно, це дуже голосно сказано, насправді він ін’єкційний наркоман, який грав в одному криворізькому гурті. Я прийшов просто для себе зняти їхній концерт і раптом подумав: чого б мені не знімати фільм про Дєню? Тоді ж ми домовились. Дєня був дуже заряджений, він хотів зніматися, так що мені не треба було його вмовляти пустити в своє життя. Про таких, як Дєня, можна сказати, що в них високий ступінь самопрезентації: його питаєш про одне, а він тобі відповідає одразу на десять питань.

— Тобі взагалі щастить на таких героїв. Чи ти їх сам свідомо обираєш?

— Так це ж і є кайф — знімати людину, якій є що сказати цьому світу. Твоє завдання в такому випадку — просто фіксувати.

— А як ти визначаєш, є людині що сказати чи ні?

— Залежно від того, як швидко герой погоджується на зйомки. Не треба нікого вмовляти, бо навіщо? Щоб розкрити героя, який не хоче зніматися, його треба мучити й самому мучитися. Потрібно, щоб герой був готовий пустити тебе в свою «зону змії» (особистий простір людини. Термін, яким часто послуговується російська режисерка-документалістка Марина Разбєжкіна. — «ДМ»). А коли починається «та я не знаю, та я не хочу, та в мене мало часу», то що ти з такої людини візьмеш? З нею краще й не починати.

— З лютого 2018 року ти працюєш на «Громадському». Як ти потрапив у це медіа?

— Мене притягнув Кутєпов. Я працював оператором у Кривому Розі, і якось ми зняли крутий відос про знаменитий криворізький тролейбус, який поїхав у Житомир, бо він працює на дизелі. Це відео подивився Кутєпов, перепостив, похвалив нас, мовляв, дивіться, які прикольні сюжети знімають у регіонах. Бачу, в коментарях Кутєпов допитується, хто це знімав. Так він вийшов на мене, ми почали спілкуватися, він дав мені зробити пробний матеріальчик, я зробив, а він мене питає: «Коли приїдеш?». Я не планував їхати з Кривого Рогу. З другого боку, на той час я захоплювався музикою, але в нашому гурті почалися трабли, мені почало здаватися, що вже навряд чи щось вийде з того. Якби в мене все складалося з музикою класно, я б не поїхав.

Вливатися в столичне життя було непросто. Ходиш скрізь із телефоном, прокладаєш у ньому маршрут із «Громадського» до Верховної Ради. Але коли я трохи звик до міста, стало прикольно.

— Напевно, найскладніше було притертися до головного на той час документаліста «Громадського» Богдана Кутєпова. Як він тебе випробовував на міцність?

— Я не знаю, я не зрозумів, чи він мене випробовував. Кутєпов просто для всіх складна людина сам по собі. В нас із ним зовсім різні темпераменти, і це, напевно, допомагало нам у роботі. Якби я був такий самий емоційний, як Бодя, я би вбив його давно. Якщо чесно, мені не дуже подобалось робити з ним разом продукт. У нього своє бачення, у мене — своє. Якось ми зробили сюжет разом, аж раптом Кутєпов каже: «А давай не будемо його видавати?» А через рік питає мене: «А чого ми той сюжет не видали?» Або інша ситуація: до ефіру вже зовсім мало часу, дивлюсь, а Кутєпов пересуває титри з лівого боку монітора до правого і назад. От він вважає, що пів міліметра все вирішує, й шукає для титрів ідеальне місце, забувши, що ефір ось-ось.

Але я мушу сказати, що я і навчився багато чого від Боді. Його теорія «фільм в рюкзаку» дуже класна. Може, це й не його теорія, але я її почув саме від нього. Інтуїтивно я, мабуть, і хотів іти цим шляхом, а Кутєпов мені показав, що це можливо. Для мене, наприклад, дуже важливо, щоб не було великої команди, коли ти знімаєш. Герой швидше звикне до тебе одного, додаткові люди під час зйомок можуть напружувати того, кого я знімаю.

— Як ти пережив звільнення Боді з «Громадського»?

— Та нормально. Два роки він був моїм безпосереднім керівником, але потім ми перестали працювати в одному відділі, ми обоє стали просто відеографами, які підпорядковувалися головній редакторці Насті Станко.

— Ти почав на «Громадському» з репортажу «Мракобєси VS дияволини». Скажи, як зробити класний репортаж?

— Я не впевнений, що я знімав, що треба. Але там же була акція і був конфлікт, нічого кращого за це бути не може. Одні кажуть одне, інші — протилежне, а твоя робота — знімати тих і других. Коли знімаєш репортаж, важливо, щоб тобі пощастило. Я знімав на 9 травня, спостерігав, як усі клали квіти до пам’ятника. Там були Шуфрич, Медведчук, і всі журналісти зібралися навколо них в очікуванні промов. Потім ті двоє кудись пішли і вся журналістська братія пішла за ними, я залишився один, а поруч зі мною залишилися Шуфрич і Суркіс. І я вирішив іти за цими двома. Спрацювала така фішка, наче я особистий оператор когось із них, бо я нахабно стояв у «зоні змії» і знімав, поки вони говорили про колекційні автомобілі. І я зняв ексклюзив. Тобто важливо показувати те, чого не показують інші. Головне — мати свій фокус, свій ракурс погляду на подію. Пригадую, відправили мене колись: іди зніми першу сесію Верховної Ради. А я там нікого не знаю. Я вирішив знімати хор Верьовки і через це показав відкриття сесії. Зазвичай я нічого не планую, орієнтуюся на місці. Звісно, класно все запланувати, але що робити, коли приходиш, а все не так, як ти спланував?  

— Як ти обираєш тему для свого фільму?

— Мені має бути цікавим герой. Наприклад, Стас Домбровський. Зараз, думаю, я б його не знімав, тому що він став надто публічним. Я дізнався про нього випадково, просто побачив його ролик, у якому він говорив про конфлікт із Кивою. У Домбровського на той час іще не було свого ютуб-каналу, він просто публікував свої відоси на фейсбуці. Я зробив із ним два фільми (Колян Пастико зняв два документальні фільми про одеського блогера — у 2018 та у 2020 роках. — «ДМ»), і в мене зі Стасом не було жодних складнощів. У нього високий ступінь самопрезентації, і до певної міри йому було вигідно зніматися, бо він хотів, щоби про нього дізналося якомога більше людей. Він був ідеальним персонажем, бо він допустив мене скрізь — у свою родину, у стосунки з друзями. І ніколи мені не казав: роби ось так. Кайфово, коли ти проникаєшся симпатією до свого героя. Він може бути негідником, але він щирий, і він стає тобі близьким, принаймні, на період зйомок.

— А як склалося твоє спілкування із Горбуновим? (Колян Пастико зняв фільм «Горбунов без купюр» (2020) про актора Олексія Горбунова. — «ДМ».)

— Ох, мені хотілося все кинути після кожної зйомки з ним. Із Горбуновим було дуже складно, він намагався вказувати, де мені стати, як знімати, дещо забороняв знімати. Напевно, дається взнаки його слава. Ти до нього: «Льоша, а скажи про це і про це» — «Я уже говорив, нехай шукають відповідь в інтернеті». Доводилося терпіти.

— Чи виробив ти свої підходи до монтажу? Деякі режисери починають монтувати фільм із кінця, а як ти?

— Монтувати з кінця можна, коли ти знаєш, що все відзняв. А в мене буває так, що зйомки розтягуються в часі. Наприклад, у мене є відео зі зйомок репетиції. Я знаю, що це закінчена сцена, тому можу її змонтувати і пізніше вставити у фільм. Я часто не знаю, з чого починати свій фільм. Все, що тобі здається, що ти знаєш, треба забути, бо все буде не так, як ти собі уявляв. Не треба ніяких кліше щодо того, як починати кіно, воно може починатися абсолютно по-різному. Монтаж — це процес видалення непотрібного. Вибираєш найцікавіше з того, що ти назнімав, віддивляєшся, знову викидаєш зайве — і так кілька разів. Як відомо, фільм народжується тричі: у голові, під час зйомок і на монтажі.

— Як народилась ідея робити проєкт «Чьоткий кач»?

— Ми закінчили співпрацю із Кутєповим, були збори, і мене попросили придумати ідею проєкту. Я і придумав, а назву придумав Мирослав Кувалдін. Мені з ним дуже легко працювалося, він цікавий, розумний, чемний. Я не бачив, щоб він хоч до когось ставився зверхньо. Звісно, я незадоволений переглядами цього проєкту, але робити його мені було цікаво. Зараз проєкт завершено. Не знаю, чому так сталося, чи проєкт не дуже підходив платформі «Громадського», чи навпаки. Думаю, десь в іншому місці він би зайшов краще.

— Бути відеографом на «Громадському» — мати можливість подорожувати. Як тобі нещодавнє відрядження у США?

— Ну, Вашингтон — так собі, а Нью-Йорк — це був прям вибух. Він такий був, як у всіх фільмах, які я дивився. Ми приїхали висвітлювати зустріч Зеленського і Байдена. Нас не пустили до кімнати, де вони зустрічалися, але й тих, хто зміг туди потрапити, пустили лише на пару хвилин. Не люблю такі зйомки, тому що не бачу в них особливого сенсу. Але далі в нас була удача: ми зняли прибиральника, який працював в одній із веж-близнюків, які зазнали терористичної атаки 11 вересня 2001 року.

— Хто з українських документалістів тобі цікавий?

— З останнього мені запам’ятався фільм Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться». В цьому кайф великої документалістики: коли ти можеш скільки завгодно часу провести з героєм, обов’язково щось трапиться. На везіння теж треба час. «Земля блакитна, ніби апельсин» — теж хороша робота, мені сподобалась. Я не поспішаю подавати свої фільми на фестивалі, мені цікавіше одразу після того, як монтаж завершений, залити готове відео на ютуб, отримати фідбек. Я завжди читаю коментарі, але майже ніколи не відповідаю.

— Як тебе змінила робота на «Громадському»?

— Я тут став повноцінним відеографом, навчився проходити сам повний цикл від задумки до готового продукту. Але я став гірше знімати як оператор. Мені складно робити дві справи одночасно: дивитися людині в очі, говорити з нею і при цьому знімати. Коли ти оператор, ти такий: «Було погане світло, нехай наш герой переговорить». А журналіст такий: «Так він же сказав те, що треба!» Зараз я поєдную ці дві ролі, через це часто страждає якість картинки. Але з досвіду я знаю: якщо герой сказав те, що треба, глядач вибачить тобі недоліки відео.

— Чи знайомий тобі стан емоційного вигорання?

— Так, інколи не хочеться нічого робити. Це суто людська реакція, це нормально. В такі моменти я просто чекаю. Взагалі я не впевнений, що займаюся своєю справою. Я міг би робити щось інше, наприклад, музику. Але що довше чимось займаєшся, то кращим стаєш у цій справі.

Фото — Максим Поліщук