У свої 24 роки Анастасія Руденко — шефредакторка онлайн-видання «Восточный вариант», яке прагне стати найвпливовішим на Донбасі, й головна редакторка та співзасновниця «Рубрики», що позиціонується як перше в Україні видання у форматі журналістики рішень. Нещодавно Анастасія стала однією зі списку «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа», а медіа рішень «Рубрика» потрапило одразу до двох номінацій у довгому списку премії «Високі стандарти журналістики-2021». Втім, моя співрозмовниця не дуже любить, коли мова заходить про її вік: каже, що з власного досвіду знає про ейджизм українського медіасередовища.

Анастасія народилась у Слов’янську, вивчала політологію на філософському факультеті Київського національного університету імені Шевченка і ще студенткою почала працювати в газеті «День». Далі для Насті почався і триває шлях менеджерки двох незалежних видань. «Детектор медіа» поговорив із Анастасією Руденко про її професійний досвід, сильні сторони журналістики рішень і про те, яких змін потребує українська журналістика.

— Анастасіє, ви увійшли до списку «30 до 30: Хто творить майбутнє українських медіа». Мирослава Гонгадзе, яка була серед членів журі цього проєкту, написала: «Ми обрали молодих українських медійників і медійниць, які, попри всі виклики інформаційної революції та суспільних змін, роблять у професії ціннісний вибір». Скажіть, чи довелося робити ціннісний вибір вам? У чому він полягав?

— В українських умовах у принципі займатися журналістикою, тим паче розвивати незалежні медійні проєкти, — це вже ціннісний вибір. Як і прагнення не просто збирати перегляди, а розвивати журналістику рішень, роблячи видимими історії малих і великих змін, перетворюючи історії успіху на інструкції, які можна повторити. Це бажання поширювати не розчарування та скептицизм, а контент, який буде корисним читачам.

— «Я займаюся журналістикою, бо вірю, що в нашій країні і в наш час публічність є одним із небагатьох важелів впливу на справжні зміни й ухвалення рішень», — сказали ви Премії імені Георгія Гонгадзе. Скажіть, чи траплялися у вашій журналістській практиці випадки, коли саме публічність допомагала вам вивести когось на чисту воду і добитися правди?

— Ми формулюємо для себе завдання трошки інакше, бо розслідувальна журналістика не є нашою ключовою компетенцією. Хоча елемент розслідування й докопування до суті є в усіх форматах якісної журналістики. Наша мета — розказати історію якомога ширшій аудиторії, зробити її видимою. Часто ми робимо це першими. І це не тільки позитивні кейси, як, наприклад, матеріал про пасіку в сільській школі на Київщині. Тут ми першими звернули увагу на цю історію-рішення, і після нашої статті до них прийшла IT-компанія, яка захотіла підтримати цю ініціативу. Бувають і проблемні матеріали. Наприклад, на «Восточном варианте» ми висвітлювали тему протестів щодо видобутку цирконію під Маріуполем — робили розбори, репортажі, питали експертів та нардепів. Після резонансу та обурення людей аукціон на видобуток копалин було скасовано. Хай там як, журналістика точно є четвертою владою в Україні, і якісне висвітлення історії — один із небагатьох інструментів, які є в людей, що прагнуть змін у себе в громаді. А ми готові допомагати.

— Чи бувало, що ви відчували свою відповідальність як журналістка?

— Я постійно її відчуваю. Я достатньо рано стала головною редакторкою. І відчуваю, що наше медіасередовище є доволі ейджистським. До того ж, хоч атмосфера в нашій команді дуже демократична і багато тем узгоджує без мене випускова редакторка Марина Смагіна (письменниця, авторка трьох книжок. — Авт..), через мене проходить фінальне погодження планів.

Якось журналіст «Рубрики» Віталій Тисячний прийшов з ідеєю зробити інтерв’ю із членом команди Анатолія Шарія. Вийшов хайповий матеріал. Було багато претензій на мою адресу від людей, яких я поважаю, мовляв, чому ми даємо майданчик цьому персонажу. Звісно, я думала, чи варто публікувати такий матеріал. Але керувалася аргументами ексклюзивності й чималої кількості інсайдів. Текст прочитали майже 30 тисяч людей, і його обговорювали в політичних колах.

— Ви народились у Слов'янську. Хто мав на вас вплив у підлітковому віці?

— Я дуже вдячна своїй школі, до речі, найбільш проукраїнській і тоді, й тепер у Слов’янську. Під час окупації в дах моєї школи влучив снаряд, але, на щастя, обійшлося без жертв. Мені пощастило, що завдяки участі в олімпіадах я була знайома із загальноукраїнським контекстом, могла вийти за межі свого регіону. До речі, зі своєю колегою по «Рубриці» Мариною Смагіною я познайомилася саме завдяки олімпіадам. Це коло спілкування, яке допомагає у просуванні та розвитку сьогоднішніх медійних проєктів.

— Навчатися на філософському факультеті — це було ваше рішення чи хтось вплинув на ваш вибір?

— Насправді мені хотілося на політологію. Я розуміла, що це таке, тому що моя старша сестра також закінчила політологію, але в Донецькому національному університеті. Я почала працювати на першому курсі, а ще займалася громадською діяльністю. Вірила й вірю, що малі практики дуже важливі для розвитку громади. Коли я кажу «малі практики», я маю на увазі, наприклад, зміни на вулицях, створення зон відпочинку, скверів.

— Чи легко вам було влитися в київське життя?

— Нинішнім вимушеним переселенцям набагато складніше, ніж було мені, студентці, тому що вони приїжджають набагато більш сформованими людьми. На першому курсі я пішла працювати прессекретаркою тоді ще громадської організації «Самопоміч». Може, це якось гучно звучить, але великого розмаху не було, а коли вони стали політичною партією, я там уже не працювала. Але це був цікавий досвід організації акцій, брифінгів та ведення комунікацій.

— Із 2015 по 2018 рік ви працювали в газеті «День». До чого були готові, а чого довелося вчитися? Чого навчилися персонально від Лариси Івшиної?

— Я прийшла туди ще студенткою. Одразу у відділ вебредакції, бо мене цікавив диджитал. Спочатку на стрічку новин, а потім стала писати як журналістка, стартувала з матеріалів про вибори в Донецькій області. А школа Лариса Івшиної — це якраз про ціннісний вибір на користь розумної журналістики. Щоправда, пізніше мені довелося вибивати з себе певну «газетність»  і вчитися писати інакше.

— У 2017 році, після виходу другого сезону серіалу «Слуга народу», ви взяли інтерв’ю у Володимира Зеленського. Як це було? Яким вам запам’ятався Зеленський?

— Коли я прийшла на зустріч, виявилося, що в нього змінилися плани і він кудись поспішав. Я сказала: «Але ж ми домовлялися». І він вирішив: раз домовлялися, тоді будемо спілкуватися. В цьому інтерв’ю була перша заява Зеленського про його політичні амбіції, але це пройшло непоміченим. Я пропонувала заголовок із цитатою про те, що, мовляв, якщо справи так будуть розвиватися й далі, ви побачите партію «Слуга народу». В результаті заголовок був іншим, хоч я використала цю цитату у своєму анонсі на фейсбуку після розмови. Спілкуватись із Зеленським було достатньо легко, але й розмова була переважно про його продюсерську роботу, а він у цьому як риба у воді. Втім, думаю, його фраза про появу партії була точно не імпровізацією.

— 2014 року ви заснували громадську організацію «Інститут успішного міста», а в 2015-му стали співзасновницею першого інтерактивного онлайн-реєстру публічних просторів України «УрбанПростір». Звідки у вас інтерес до урбаністики?

— Тоді мені хотілося цим займатися. Ми встигли реалізувати кілька невеликих грантових проєктів — сервіс для полегшення вибору школи «Відкрита школа» та інтерактивний онлайн-реєстр публічних просторів України «УрбанПростір». Але паралельно я вже працювала в медіа. Урбаністика — це було радше захоплення, й навіть тоді ми інтуїтивно розвивались у бік медіа. Розвивали сторінки «Інституту успішного міста» в соцмережах, збирали цікаві приклади реалізації різноманітних ініціатив як в Україні, так і за кордоном. Можна сказати, що це була сходинка до «Рубрики», бо з самого початку ми вважали нашою цільовою аудиторію соціально активних людей, хотіли робити видимими цікаві громадські ініціативи: міські, екологічні, освітні. У виданні є «УрбанРубрика», тож я залишаюся на цій хвилі.

— У 2018 році ви створили «Рубрику», яка позиціонується як перше в Україні видання у форматі журналістики рішень. Як ви йшли до того, щоб робити саме таке видання?

— «Рубрика» певною мірою залишається стартапом. Ми багато експериментуємо, тестуємо гіпотези. На старті ми шукали себе, наприклад, починали писати популярно про науку — зараз цієї рубрики вже немає. Тоді нам казали: «Вас класно читати, тому що у вас усе по поличках». Ось це «все по поличках» стало нашим слоганом.

Потім я поїхала на медіафорум у Тбілісі, де познайомилася з одним із амбасадорів журналістики рішень у світі Джеремі Дрюкером і зрозуміла: ось те, до чого ми постійно інтуїтивно прагнули. Я повернулась у редакцію натхненна, тому що знайшла артикульований підхід до роботи з інформацією. Написала у Transition Online — організацію, яка сприяє розвитку ЗМІ і пропагує журналістику рішень; попросила їх підтримати наше бажання стати виданням, що працює в цьому форматі. Редакція ще довго вчилась, але зараз ми поставили виробництво контенту в цьому форматі на конвеєр і залюбки ділимося досвідом.

— В чому, за вашими спостереженнями, сильні сторони журналістики рішень?

— По-перше, є запит читачів на конструктив. Цей формат конвертує читачів у лояльну до вас спільноту. Інформаційний простір уже давно перенасичений «історіями успіху», які багато хто помилково воліє видавати за журналістику рішень. Але насправді Solution Journalism — це конкретні історії з гайдом, як вони працюють, щоби хтось міг їх повторити; такий контент усе ще в дефіциті. Це може зібрати навколо вас дуже цікавих людей. По-друге, журналістика рішень, на мою думку, — ідеальний формат для роботи з рекламою. Чому б не створити нативний спецпроєкт для бренду, який своїми послугами розв’язує чиїсь проблеми? Звісно, з відповідним маркуванням публікації. По-третє, це все ж таки вплив та сприяння змінам. По суті, ми стаємо провайдерами ідей для розв’язання реальних проблем на рівні персональному, громади чи навіть держави.

— Навичками писати у форматі журналістики рішень володіє далеко не кожен журналіст. Як ви розв’язали проблему кадрів для «Рубрики»?

— Так, особливо на початку, коли ми ставали на рейки журналістики рішень, це був справжній біль. Ми давали журналістам приклади, але все одно отримували статтю з коментарями, а не корисну інструкцію. Доводилося навіть декілька разів повертати на доопрацювання, просити поставити додаткові запитання героям, переконати читачів у матеріалі, що проблема існує. Але в цілому вдалося перенавчити команду. Дуже допомогло розроблення схеми «Що має бути в структурі статті у форматі журналістики рішень», якою ми користуємося і даємо новим авторам.

Хоча відповідати канону складно і не завжди виправдано. У нас є матеріали, які наші журналісти писали за підтримки менторів Transitions Оnline, але над ними довелося працювати кілька місяців. Вони про локальні кейси: успішні бібліотеки Херсона та сортування у школах Миколаєва. Щоби зробити виробництво матеріалів менш ресурсномістким, ми іноді обмежуємося лише елементами журналістики рішень, тобто хоча б додаємо блок «корисностей» у статтю на актуальну тему.

— Що входить до переліку вимог до текстів, які має брати до уваги кожен автор «Рубрики»?

— Покрокова інструкція для нашого матеріалу виглядає так:

1. Бачимо проблему (від найменших масштабів — наприклад, потреба людини у свіжих овочах і зелені — до найбільших, наприклад гендерний дисбаланс в урядах держав).

2. Шукаємо, як проблему розв’язав хтось конкретний (хтось вирощує овочі в палісаднику, перець із петрушкою на підвіконні у звичайній багатоповерхівці / у фінському уряді жінок — більшість).

3. Знаходимо і висвітлюємо труднощі, які спіткають на такому шляху розв’язання (мікроклімат у квартирі, нестача добрив, перший врожай не вдався / довгий і поступовий шлях, який триває роками і особливо від початку зустрічав спротив традиціоналістів).

4. Показуємо, як це рішення працює (за рік вирощено десять кілограм петрушки / жінка очолює кабмін і які рішення він приймає).

Тобто обов'язково має бути присутній компонент висвітлення:

— проблеми,

— кейсу — відповіді на цю проблему (це має бути не в теорії, а вже в дії — не просто ідея, а конкретні кроки, які мають результати чи вплив),

— обмежень, перепон, підводних каменів,

— «доказів» — показати результат, переконати, що це працює.

— Розкажіть про джерела фінансування «Рубрики». Чи складно знаходити гранти? Хто ваші рекламодавці? Наскільки успішно працює система підтримки через пожертви?

— Зараз модель дуже диверсифікована. Раніше ми були залежні від донорської підтримки. Зараз також постійно фандрейзимо та маємо підтримку на окремі проєкти. Наприклад, наша давня ідея — мерч-футболки для спільноти «Рубрики» — була втілена за підтримки Швеції та Internews.

Але ми віддавна прагнемо заробляти на рекламі. Наша сильна сторона — тривалі спецпроєкти, які іноді переходять у контент-продакшен для брендів. Наші рекламодавці — як організації та фонди, яким пасує комунікувати свою діяльність на майданчику медіа рішень (наприклад, спецпроєкт із «Доступно.UA»), так і бізнес, який пропонує свої продукти та сервіси як рішення для споживачів.

Спільноту жертводавців ми маємо, але невеличку. Бачимо перспективу й у цій моделі, але, на жаль, зараз не вистачає ресурсу якісно вибудовувати стосунки зі спільнотою, організовувати івенти, зустрічі, чати. Зараз нам жертвують кілька десятків читачів зі словами: «Просто дякую, що ви є». Ми це дуже цінуємо й будемо інвестувати зусилля в розвиток спільноти; перший крок — запуск фейсбук-групи «Рубрика клаб».

— Яка у «Рубрики» аудиторія?

— Це не тільки соціально активні українці з різних громад, які шукають ідеї та інструкції, а й decision-makers, люди бізнесу, менеджменту, різних рівнів влади. Всі, хто хоче бути в курсі подій і порядку денного, але в конструктивному підході. Це українці з переважно великих міст, киян серед них 40%, є й читачі з Дніпра, Харкова, Львова та інших міст. Маємо вже цілі окремі ком’юніті на наших найсильніших рубриках. Наприклад, частина читачів та навіть рекламодавців дізналася про «Рубрику» після матеріалів та відеосюжетів «ЕкоРубрики» — ми виділили її у фейсбук-сторінку та органічно зібрали понад 40 тисяч фоловерів. Така ж історія з рубрикою «Небайдужа» для жінок. Тож бачимо велику перспективу в посиленні тематичних рубрик.

— Чи маєте ви фідбек від аудиторії щодо своєї роботи?

— Так, нам часто пишуть у повідомлення сторінки, рідше — на пошту; також герої матеріалів зв’язуються з нашими журналістами і розповідають, що до них стали звертатися із прямими запитами. Наприклад, ми описали методики одного з провідних центрів реабілітації дітей з інвалідністю в Києві — нам писали з різних регіонів України зі словами, що це корисна стаття. Приємно, коли пишуть активісти й кажуть: подали ідею на Громадський бюджет у своєму місті. Так було в Маріуполі із проєктом фігур рибок на набережній для сортування пластику.

— У 2014 році в середині квітня Слов’янськ став першим містом в Україні, яке захопили російські диверсійні групи. Місто залишалось окупованим близько трьох місяців. Які у вас залишилися спогади з того часу?

— Я була в Києві, але вся моя родина була там. Я змогла потрапити до Слов’янська лише влітку, після звільнення міста. Звісно, я дуже переживала. Благо, наш будинок не постраждав, але поруч була школа, в яку потрапив снаряд. Під час окупації ми з моєю сестрою запустили твітер-аккаунт «Славянск», який моніторив та висвітлював усе, що відбувалося у Слов’янську. Він зібрав понад 50 тисяч фоловерів, і нам багато хто говорив, що на той час цей наш твітер став чи не єдиним джерелом інформації для людей. Ми робили це анонімно. Це, знову ж таки, стало сходинкою до майбутніх великих медіапроєктів.

— Навесні 2019 року був перезапущений сайт «Восточный вариант», і ви стали його шефредакторкою. Розкажіть, як це відбулося. Як сьогодні працює «Восточный вариант»?

— Цьому виданню вже десять років. «Восточный вариант» був одним із найбільш відвідуваних ресурсів у Луганській області. Але в 2014 році він зупинив свою роботу, багато хто з журналістів поїхав із Донбасу. У 2019 році сайт відновив журналіст Денис Казанський і залучив мене на допомогу. Зараз я є, по суті, видавцем «Восточного варианта», бо Денис відійшов від редакторської роботи. Я зібрала нову команду й почала шукати фінансування. Нас підтримав USAID. Зараз у команді «Восточного варианта» десять людей. Всі, крім мене і випускової редакторки Олександри Ярликової, живуть у містах Донецької й Луганської областей. Хоча й Саша родом з Антрацита, а до 2014 року жила в Донецьку.

У східних областях є досить розкручені локальні видання, але сильного сучасного сайта регіонального рівня на дві області немає. Наша амбіція — стати таким виданням. Протягом перших півтора року ми ставили за мету висвітлювати події на підконтрольних Україні територіях. Але зараз бачимо, що до нас є інтерес і з боку аудиторії, яка живе на тимчасово окупованих територіях. До того ж, маємо там свої джерела. Зараз ми розробляємо чатбот, щоб люди з окупованих територій могли безпечно скинути нам фото або написати повідомлення.

Розвивати таке видання — нелегка робота, доводиться постійно шукати фінансування. Але в нас виходять круті продукти — наприклад, цілий напрямок «Реінтеграція», який підтримало Міністерство закордонних справ Чехії в межах Transition Promotion Program. Або «Корисні інструкції для безпечного життя», які ми випускаємо спільно з Програмою розвитку ООН.

— У чому полягають ваші обов’язки як шефредакторки «Восточного варианта»?

— Я не редагую контент — це завдання випускової редакторки Саші Ярликової. Я займаюся організаційним забезпеченням процесів: шукаю підтримку, веду переговори з потенційними партнерами, пишу грантові заявки та звіти. Хоча куди й без спільних мозкових штурмів, координації команди і допомоги там, де треба.

Чому я долучилася до «Восточного варианта»? По-перше, це особисте: я сама з Донеччини, і для мене це було втіленням принципу «роби те, що вмієш, там, де ти є, якщо хочеш змін». Це мій внесок в інформаційний простір Східної України. По-друге, одна з ключових рис мого характеру — працювати «в довгу». Почати 1 кинути якийсь проєкт, бо щось не виходить чи немає фінансування, — не про мене і мою команду. Кажучи словами Екзюпері, «ми відповідальні за тих, кого приручили». Так «ВВ» став іще однією частиною мого життя.

— Якось ви сказали: «Журналістика повинна бути не тільки watchdog, а й guide dog ― вести країну до змін». А яких змін, на вашу думку, потребує українська журналістика?

— Зараз майже все на вітчизняному медіаринку не «завдяки», а «попри все». Хоча своєю роботою ми намагаємося створювати позитивні прецеденти, дається це нелегко. Хочеться більшого розуміння від аудиторії, дуже сподіваюся на збільшення кількості тих, хто готовий підтримувати українські видання, ставати жертводавцем.

А ще про одну проблему скажу зі своєї «дзвіниці»: журналістиці рішень дуже пішла би на користь солідарність усередині медіаспільноти. Це підхід, у якому завжди складно шукати теми, героїв, ідеї для висвітлення. Тож обмін та синергія всім пішли би на користь. Але зараз зустрічаю ревнощі з боку колег, хоча я переконана, що це лише гальмує розвиток. Читачів на всіх вистачить.

— Що вас особисто мотивує займатися журналістикою? Чого хочете досягнути в найближчі п’ять років?

— Мене драйвить процес творення. Коли з невідомості створюється історія, якою всі захоплюються. Хочеться далі доводити, що неможливе можливо і для кожної проблеми є рішення.

Фото — Максим Поліщук