Захист оскаржив постанову «суду» окупованого Сімферополя про обрання щодо Нарімана Джеляла, журналіста й заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу, запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Про це у фейсбуку написав адвокат Микола Полозов.

Апеляційна скарга спрямована до так званого Верховного суду Криму через «Київський районний суд Сімферополя» (обидва підконтрольні російській окупаційній владі) за допомогою поштового відправлення.

Як відомо, 3-4 вересня 2021 року на півострові російські силовики провели низку обшуків та затримали п'ятьох кримських татар, у тому числі журналіста Нарімана Джеляла. 6 вересня його заарештували на два місяці.

Адвокатка Джеляла Еміне Авамілєва розповіла, що її підзахисного, ймовірно, катували. ФСБ фізично та психологічно тиснули на нього, а також тримали без їжі та води з мішком на голові. 

Захисник журналіста Микола Полозов також опублікував детальну розповідь Джеляла, як відбувалося затримання та допит 5-6 вересня. За словами адвоката, текст попросив оприлюднити сам підзахисний.

У своїй розповіді журналіст зазначив, що «давно чекав на такий розвиток подій», але здивований, що його затримали за «диверсію». Джелял також розповів: давати свідчення його змусило знання того, що роблять із затриманними у підвалах ФСБ. Водночас він вирішив розповідати власну версію подій, щоб його не змусили читати на камеру «складену якимось співробітником історію».

«Детектор медіа» публікує повний текст розповіді Нарімана Джеляла в українському перекладі:

«05.09.2021 р. Сьогодні неділя. Після важкої, стресової доби я в камері сімферопольського ІТТ. Нарешті вдалося лягти і витягнутися. Але заснути не виходить, хоча за останні 24 години вдалося поспати кілька разів. Чи то світло лампи, то чи гучні розмови співробітників ІТТ, чи то думки в голові не дають заснути. Але попереду ніч і суд по запобіжному заходу. Ілюзій немає. Я багато разів спостерігав цей процес ззовні, тепер переживаю сам. Теорія та практика.

Пишу і намагаюся поїсти. Левиця, моя кохана дружина, передала занадто багато їжі. Я встиг поїсти в бусику ФСБ перед відправкою до СЕВС. Але я не люблю залишати їжу, тому ковтаю пельмені по одній штуці. Коли ще доведеться поїсти домашньої або взагалі нормальної їжі.

Намагаюся переконати себе, що із сім'єю буде все добре. Мені слідчий дозволив зробити дзвінок дружині. Сказав, що зі мною все в порядку, люблю її і вірю, що вона витримає. Дуже сумую. Вірю, що друзі допоможуть. Що потрібно зробити, передав через адвоката Еміне Ханим.

Всі огляди, опитування і перебування в камері не особливо турбують. Я давно чекав такого розвитку подій. Здивувало, що мене взяли за "диверсію". Я ніколи й не думав подібним займатися. Це не мій метод. Але склалося, як є. Намагаюся не морочитися з цього приводу. Попереду допити, суди і т.д. Камера – одиночна. Дуже нагадує мою останню кімнату в гуртожитку університету. Хоча та була пристойнішою, але я звик до спартанських умов, тому побут мене поки не бентежить. Подивимося, що буде далі. Але ж інші проходили, і я постараюся.

Еміне Ханим попросив передати, що зі мною все гаразд і тримаюся. Головне сім'я, старі батьки. Сподіваюся побачити і обійняти їх іще.

Коли мене забирали, батько запитав: "Тебе посадять?", я поклав руку йому на плече і сказав, що все буде в порядку. Надія, що повернуся додому, виникала і згасала за останню добу кілька разів. Зараз є біль утрати, що я не обійняв батьків. Але в той момент я не хотів таким прощанням їх сильно турбувати. На все воля Аллаха. Аби вони витримали.

Ранок суботи почався з того, що Левиця розбудила мене, сказавши, що хтось стукає. Я вже починав розуміти, що має бути, але поки що не хотілося вірити. Підбіг до вікна й побачив, як чоловік у балаклаві перестрибує через паркан. Побіг до дружини, сказав, щоб одягалася й розбудила дітей. Сам став одягатися й намагався зателефонувати Заїр Ага, але сигналу не було. Стали стукати в двері. Я відкрив вікно і попросив не вриватися й не лякати дітей. Почувши ствердну відповідь, відкрив двері. У дворі стояло близько 13 чоловіків. Частина в балаклавах, частина без. Мені показали постанову про обшук у справі про вибух газопроводу в Перевальному. До цього моменту я вже знав про два обшуки та затримання. Пізніше від адвоката дізнався про п'ять затриманнях, включаючи мене.

Мене відразу попросили видати особистий телефон і ноутбук. Гаджети жінки й дітей не чіпали. Я діяв далеко не так, як слід було б. І тільки зараз почав розуміти, що інтуїтивно намагався якомога швидше захистити сім'ю від того, що відбувається. Незважаючи на можливу шкоду собі. Тому йшов назустріч вимогам осіб, що проводили обшук. Мене на той момент мало турбувала моя доля.

Обшук був поверховим, чисто формальним і недовгим. Мені повідомили, що доведеться пройти з ними.

На питання куди, прозвучала відповідь: "до РВВС". Перша надія спалахнула миттєво. Ми стояли у дворі й чекали транспорт. Протокол обшуку мені не показали, не прочитали й підписати не просили. За воротами обурювався Леммар Ага, вимагаючи дати можливість переконатися, що все в порядку. Ескендер Ага заліз на купу ракушняка і вів зйомку на телефон, питав, де його син Азіз, якого затримали вночі. Пізніше я бачив його в будівлі ФСБ, але поспілкуватися не вдалося.

За командою ми вийшли на вулицю, де стояв традиційний транспортер синього кольору без номерів. Мене швидко провели, посадивши на заднє сидіння між двох співробітників. Решта місць зайняли інші люди в балаклавах – 8 осіб. Ми рушили з місця і на великій швидкості помчали до Сімферополя. Коли проїхали Москольцо, не повернувши в бік вокзалу – дорога до РВВС – кольнуло в перший раз. Ми по Київській доїхали до перехрестя з вулицею Толстого. На світлофорі у тролейбусного парку мені на голову одягли мішок і скували руки наручниками. Ми повернули направо. Ця дорога вела і до РВВС, і до ЦПЕ і до ФСБ, – подумав я. Але ми помчали далі. Надія згасла в перший раз. Ми їхали близько години, в тому числі значну частину шляху на великій швидкості по трасі. Може, в Севастополь, подумав я, але незабаром перестав сприймати час і простір.

Незабаром ми приїхали на місце. Мене, не знімаючи мішок і наручники, провели в якусь будівлю, в цокольне приміщення. Воно було світлим. У кімнаті перебувало мінімум чотири людини. Мене посадили на стілець спиною вперед. Після чого чоловік владним голосом відразу почав звинувачувати мене в підриві газопроводу. Використовуючи гучні епітети, він став говорити про те, що я підставив молодих хлопців. Використовуючи свій авторитет, надихнув їх на злочин і т.д., після нього м'яким голосом розмовляв "добрий дядько". Питав, чи не тиснуть наручники, розмірковував про ситуацію в Криму. Його змінював "злий". Говорив, що хлопці все розповіли і він про все в курсі, але хоче почути від мене. Погрожував, що в мене два шляхи: поганий і дуже поганий.

Мабуть, стресова ситуація, мої знання про те, що траплялося в подібних підвалах, і ряд іще кількох причин змусили мене говорити. Простий людський страх зробив свою справу. Я багато разів думав над тим, як поведу себе в подібній ситуації, і знав, що це не найсильніша моя сторона. Ризикуючи повсякденно в публічному просторі, я хотів бути "стійким героєм" і тут, але...

Була тільки одна думка: чи справді хлопці щось розповіли, що саме або мене розводять. Я не боявся нашкодити собі. Одна частина мене розуміла, чим це все закінчиться. Вже дуже часто доводилося це бачити і чути. Я не хотів нашкодити хлопцям. Став обережно говорити, відтягуючи якомога довше.

"Злий" в результаті не витримав і став говорити, що відомо. Ще раз нагадав, що все може піти по-поганому. І я підтвердив його інформацію, сподіваючись, що це не зашкодить хлопцям, але в той же час врятує мене від тортур або іншого застосування сили.

Скажу лише, що коли сидиш закутийіз мішком на голові в оточенні відомо кого, ти кожну секунду очікуєш удар або щось у цьому роді.

Більш того, мені менш за все хотілося розповідати на камеру складену якимось співробітником історію про мою участь у диверсії. Я вибрав свою історію. Нехай Еміне Авамілєва, коли адвоката до мене нарешті допустили, і журилася, що не варто було цього робити.

Іноді "злий" і "добрий" відлучались, і я чув розмови інших про те, які, м'яко кажучи, погані кримські татари. Думаю, такими розмовами, набитими відомими татароненавистницькими цитатами, мене намагалися вибити з рівноваги. Я мовчав.

Ми чекали фахівця-поліграфіста. За цей час мені запропонували води й поїсти. Їсти я відмовився, зробивши пару ковтків води. Один раз близько пів години змусили стояти на ногах, після посадили.

Нарешті ми піднялися наверх у якийсь кабінет. З мене зняли мішок і наручники. У кабінеті сиділи троє: двоє здоровенних чоловіків у балаклавах і одна дівчина, яка представилася психологом. Вона попросила повторити те, що я говорив внизу, і запитала, чи готовий я пройти тест на поліграфі. Здоровань, який сидів ближче до мене, нагадав про поганий і дуже поганий кінець для мене. Це був "злий". Я тільки запитав у нього, що з хлопцями і який їхій стан. Він сказав, що їх не чіпали й ми ще з ними побачимося. Після цього він вийшов, і я його більше не бачив. Решта розмовляли спокійно. Я запитав час. Було 15:30.

Ми почали тест на поліграфі. "Нудне" виснажливе заняття. Про що мене й попереджала психолог-поліграфіст. Я дуже втомився від стресу, голоду й постійного сидіння. Боліла голова. Мені дали води й запропонували перекусити шоколадом і хлібцями. Їсти я не став.

Ми закінчили, коли вже стемніло. Мішок на голову, наручники одягати не стали, вивели на вулицю й посадили в транспорт. Я чув голоси двох. Один сказав, що мене везуть на Франка до слідчого як свідка. Навіть сказали, що коли зі мною закінчать, вони не зможуть відвезти мене додому й мені доведеться добиратися самому. Надія знову замерехтіла, хоч я і гнав її.

У будівлі ФСБ на Франка мішок зняли і провели до слідчого Власова. Він почав опитування мене як свідка. Мою чергову вимогу про виклик адвоката було проігноровано. Через кілька хвилин мене передали слідчому Лаврову. Я повторював уже сказані раніше слова. Після закінчення опитування мене не відпустили. Надія знову згасла. Я в супроводі співробітника в балаклаві чекав то в одному кабінеті, то в іншому.

Ближче до 4-ї ранку мені влаштували очну ставку з одним із хлопців. Я встиг запитати, чи в порядку він, на що він похитав головою. "Били?" – і у відповідь ствердно кивнув. В ході цього заходу я нарешті почув, що розповіли хлопці. Наші слова багато в чому збігалися, за винятком декількох моментів.

У кабінеті з'явився слідчий Власов і попросив слідувати за ним. Він заявив, що затримує мене і чи не хочу я скористатися послугами адвоката. Я відповів, що прошу про це з моменту обшуку в моєму домі.

І назвав ім'я Еміне Авамілєвої. Він зателефонував їй і сказав, що доведеться почекати близько години. Мене відвели в "стакан". Там я в останній раз побачив двох із затриманих хлопців. Поговорити не вдалося.

Там на стільцях вдалося якось скорчитися. Поруч я побачив пачку твердого галетного печива і змусив себе згризти парочку. Бурчання в животі трохи стихло. Мені навіть вдалося заснути. Не знаю на скільки.

Мене покликали. Повели до слідчого в кабінет, де я обійняв Еміне Ханум. Після процесуальних дій нам вдалося окремо поспілкуватися. Я коротко розповів їй все, озвучив кілька прохань, попросив передати всім, що зі мною все в порядку. Ми обговорили, що робити далі й чого можна очікувати. Вона переконала слідчого, що мені потрібно поїсти, зателефонувала моїй дружині і попросила її зібрати й передати їжу і речі.

Ми переконали слідчого, що продовжувати слідчі дії, а саме допит мене вже як підозрюваного, не має сенсу через мою втому і погане самопочуття. Слідчий не став заперечувати і відвів Еміне Ханум назовні, повернувшись із пакетами з їжею і речами.

Співробітники ФСБ, які мене супроводжували, дали мені поїсти вже в транспорті. Після чого ми поїхали до ІТТ. Частину речей мені взяти не дали. Але дозволили забрати в камеру їжу, за умови, що я з'їм її до обіду. Після всіх процедур близько 9:20-9:30 я опинився в камері.

Нарешті вдалося вмитися і лягти. Але сон, незважаючи на втому, не приходив. Сів писати. Не докладно, але хоч щось.

6.09.2021. Моя перша доба в неволі закінчилася. Ранкові перевірки. Сніданок і нові думки, спокійніші, як же воно буде далі. Думаю про сім'ю, звісно. Наполегливе бажання поговорити з Левицею, підбадьорити її, налаштувати на новий для неї режим.

Зі смішного. Я раніше, коли уявляв, що мене ось так помістять в камеру. А я сумнівався, що помістять. Думав: «Ну, хоч висплюся!».

Справа в тому, що з появою Ніал (уже майже рік) ми з Левицею, як і належить батькам, не висипалися.

Але не так сталося. Спав уривками. Тільки під ранок вдалося, здається, провалитися в повноцінний сон. Зранку попередили, що сьогодні повезуть на суд. Встиг вмитися, зробити зарядку і за мною прийшли. Це був не конвой, ФСБ. Повезли на Франка.

Помістили в той же "стакан" (камера 1х2), у якому я перебував вночі після затримання. Видно, що після мене тут нікого не тримали. Стільці стояли так само і печиво лежало, як я його залишив. Хлібці хрусткі "Армійські". Є вода.

У камері ІТТ найбільше не вистачало чомусь дзеркала. Весь час хотілося на себе подивитися. І розуміння часу. Ми занадто звикли звіряти своє життя з годинником, а тут... Хоча це, швидше за все, з незвички. Ще не засвоїли тутешній графік перевірок, сніданків і т.д.

Цього разу мій стан і включене світло дозволили оглянути камеру (стакан). Точніше, побачити послання тих, хто сидів у ній до мене. "Тут сидять незаконно ув'язнені люди. Моя бабуся одна з них. ЛК" Цікаво, хто це? Через цей стакан пройшло багато кримських татар. Він же, ЛК, написав: "Ти мій єдиний сенс життя, щоб жити і продовжувати дихати (намальовано сердечко) Мати "К"", "Свободу політичним в'язням".

До сусіднього стакана завели чоловіка. Познайомилися. Меліта Ага. 55 років із Баштану. Сам бахчисарайський – земляк. Взяли за наркоту. Розповів, що зробив трохи дички для себе, а йому шиють продаж. Прийшов його адвокат. Повели».

***

Нагадаємо, прокуратура АР Крим та м. Севастополя перекваліфікувала кримінальні провадження за фактами незаконного затримання п’ятьох громадян України в окупованому Криму, серед яких журналіст, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял.

Дії російських силовиків кваліфіковано як воєнний злочин за ч. 1 ст. 438 (порушення законів та звичаїв війни) КК України.

Фото: qha.com.ua