Гостьова редакторка «Громадського радіо» Катерина Мацюпа мріяла вивчитись на журналістку ще у школі, але перш ніж реалізувати свою мрію, за порадою старшої сестри здобула ступінь бакалавра з політології у Києво-Могилянській академії. А після цього вступила на магістратуру до Могилянської школи журналістики. Під час навчання у КМА захопилась гендерними студіями і тепер ідентифікує себе як феміністку. Щоправда, писати або говорити в радіоефірі на гендерні теми Катя поки що відмовляється: каже, що вигоріла, працюючи над створенням подкастів для програми «Я захищаю її» про права жінок. «Я отримала своєрідний посттравматичний синдром, бо коли ти постійно слухаєш, як в сім’ї чоловік бив дружину, це теж травматичний досвід», — каже моя співрозмовниця.

Ще під час навчання у Могилянці Катя співпрацювала як фрилансерка з сайтом «Повага. Кампанія проти сексизму в українських ЗМІ та політиці» та із редакцією «Крим. Реалії». З червня 2017 до сьогодні вона – гостьова редакторка «Громадського радіо». Також створювала подкасти, а зараз веде авторську рубрику «З понеділка!» та працює як продюсерка над створенням російськомовного подкасту «Пашпарт» про білорусів у світі. В інтерв’ю для «Детектора медіа» Катерина Мацюпа розповіла про свій професійний досвід, як і чому зацікавилась темою здорового способу життя, згадала конфуз із запрошенням Олексія Гончарука на «Громадське радіо» та дала поради журналістам, які мають намір покращити своє самопочуття.

— Катю, як ви почали займатись журналістикою?

— Аби вступити до Могилянської школи журналістики, абітурієнт має здати комісії творчий доробок. Тому на четвертому курсі бакалаврату я почала писати. У мене був курс «Гендерні студії» і ця тема мене справді зацікавила. Вона була новою для мене: треба врахувати, що я походжу з Львівської області, досить консервативного регіону. Я вирішила, що хочу почати свій творчий доробок з гендерної теми. Я написала соціологині й гендерній дослідниці Тамарі Марценюк, попросила її порадити, куди мені звернутися, щоб попрацювати. Вона познайомила мене з Ілоною Фантою, яка тоді була головною редакторкою сайту «Повага. Кампанія проти сексизму в українських ЗМІ та політиці». На цьому сайті вийшла моя перша стаття, за яку я отримала гонорар і дуже пишалась цим.

— Як ви почали співпрацювати із редакцією «Крим. Реалії»?

— Я шукала роботу і написала Інні Кузнецовій, головній редакторці Київського бюро «Радіо Свобода». Зараз розумію, що це був чемний лист студента-«пиріжечка». Я запропонувала себе як авторку-фрилансерку, Інна швидко відгукнулася. Так вийшло, що на той період мене цікавив іслам. Я ніколи не хотіла прийняти іслам (випереджаючи питання), це просто була цікава мені культура. Я поїхала в Крим, побувала в мечеті. Пізніше був Майдан, анексія, і я вирішила, що можу писати про переселенців із Криму. Інна скерувала мене до Володимира Притули, головного редактора «Крим. Реалії». Моє перше інтерв’ю — з імамом Саїдом Ісмагіловим — було для мене дуже стресовим, я страшно хвилювалася. Але я впоралась, стала робити інтерв’ю, репортажі. Спочатку робила тексти, а потім, коли вступила в Могилянську школу журналістики, почала вивчати зйомку і відеомонтаж і згодом стала робити відео у форматі «Без коментарів».

— Чому ви припинили співробітництво із «Крим. Реалії»?

— Я пішла звідти, коли вже закінчувала Могилянську школу журналістики. Чесно кажучи, я тоді почувалась дуже погано, вигоріла фізично й емоційно. Мені тоді здавалось, що на всі можливі теми я вже відео зняла, інтерв’ю зробила. В редакції «Крим. Реалії» працює багато кримчан, які є вимушеними переселенцями, і вони, на відміну від мене, краще розуміли контекст, мали контакти із чиновниками. У мене був комплекс меншовартості, я сумнівалась, що можу чогось досягти, висвітлюючи далі тему Криму. І ще у мене трапився конфлікт у колективі. Зараз я би зовсім по-іншому розв’язала цей конфлікт, але в тогочасному стані сприйняла цю ситуацію як велику трагедію. Я почала шукати нову роботу і знайшла її на «Громадському радіо».

— Чому ви припинили працювати з відео?

— Найглибша причина — дискомфорт. Я люблю мобільність, я звикла багато ходити містом і для мене це важливо. Якщо ти фрилансерка і знімаєш сама, то в тебе в рюкзаку постійно камера, світло, а ще ти несеш штатив. В якийсь момент мене це задовбало.

— Вас як журналістку цікавить тема сексизму. Чи стикалися ви з сексизмом на свою адресу?

— Я думаю, із сексизмом стикається кожна жінка зі свого народження: народилась дівчинкою — купили одяг рожевого кольору. Ця тема в мені зрезонувала, тому що я почала згадувати свій досвід. Ти вступила в університет, а тобі кажуть, що головне завдання жінки —  народити дітей. Я таке чула від одного політика, з яким робила інтерв’ю. Мої батьки мені цього прямо не казали, але я це могла почути десь під час навчання чи від дальших родичів. У кожної жінки в житті були випадки, коли їй притикали тим, що вона слабка чи що вона має бути слабкою. Мені інколи казали, що я надто розумна, надто вперта і тому не буду подобатись чоловікам. Словом, коли я слухала курс «Гендерні студії» у Могилянці, я згадала свій досвід і зрозуміла, що все, про що нам розповідають, це і про мене. Так поступово я почала цікавитися цією темою і стала феміністкою.

­— У червні 2017 року ви почали працювати на «Громадському радіо». Як це було?

— Я не дуже хотіла працювати на радіо. Але «Громадське радіо» мені подобалося тим, що багато говорить і пише про права людини, про фемінізм, гендерні питання, переселенців. Я відчувала, що у мене спільні цінності із людьми, які роблять «Громадське радіо». Потрапила я туди просто: мене відібрали за резюме, я пройшла співбесіду і почала працювати.  

— Що означає бути гостьовою редакторкою «Громадського радіо»?

— Це означає бути менеджеркою, хорошою слухачкою, багато спілкуватися із людьми з організаційних питань і в принципі багато спілкуватися з людьми. Взагалі я себе позиціоную як інтроверта, люди дивуються, як і чому я обрала роботу гостьовою редакторкою. Я пояснюю це тим, що я спілкуюсь із людьми багато, але відсторонено. Плюс пандемія сприяла тому, що я стала менше бачитися із людьми і більше телефонувати — це мені більш комфортно. Коли я тільки починала працювати, я одразу розуміла, що буду стикатися з хамством.

За ті роки, що я працюю гостьовою редакторкою на «Громадському радіо», моя робота дуже змінилася, тому що змінилася сама організація, сітка програм, самі програми – відповідно, змінилися теми, гості і підхід до організації роботи. На початку для мене було складно сидіти в редакції в невеликій кімнатці, де всі говорять, щось своє роблять, а я тим часом дзвоню серйозним людям і запрошую їх на ефір. І вони мені ще періодично хамлять. І поруч редакторка з її вічним питанням «Ну що, ти вже видзвонила включку на ефір?» Це був постійний стрес. Зараз я в основному пишу в месенджерах потенційним гостям. Важливий момент: я не працюю як гостьова на новинах, я працюю для конкретної програми, наприклад, зараз ­— для ранкової. Коли працюєш для програми, маєш час на стратегічне планування гостей, з частиною домовляєшся наперед, а частину залишаєш під новини, які трапляться. Мабуть, найскладніше, коли зривається гість або стається якась екстрена новина пізно ввечері. В цей час треба не писати, а дзвонити гостям, хоч я цього так не люблю! Але доводиться це робити, хоч і не так часто. 

— Розкажіть якусь смішну історію з серії «Як я запрошувала на радіо…»

— Мабуть, найсмішніша — про Олексія Гончарука в часи, коли він ще не був прем’єр-міністром. Він тоді ще очолював Офіс ефективного регулювання. У них вийшов черговий аналіз якогось законопроєкту, і ми хотіли запросити їх в ефір на цю тему. Я не хотіла довго паритись із пресслужбою і написала Гончаруку у месенджері напряму. І він мені відповів, що приймає пропозицію і буде у нас на Хрещатику, 26 у потрібний час. Приходить цей день ефіру, Олексій пише мені, що він на місці. Я виходжу, посміхаюсь йому і вітаюсь, а паралельно зі мною виходить йому назустріч гостьова з «Українського радіо». Ми з нею ледь не посварилися, бо ефір ось-ось почнеться. Виявилось, що він дав згоду одночасно на два ефіри – на «Громадському радіо» та на «Українському». В результаті ми мирно поділили цього віп-гостя — він встиг і туди, і туди.

— Кого із потрібних «Громадському радіо» спікерів поки що не вдалося побачити у студії?

— Ой, таких багато! Наприклад, Юлія Тимошенко. Я з її секретаркою Мариною Сорокою довго переписувалась, надсилала їй листа щотижня і вона щоразу дуже ввічливо мені відповідала відмовою. Так само в студії «Громадського радіо» жодного разу не було Петра Порошенка. Зі «слуг», яких ми запрошували, до нас так поки що й не прийшов Давид Арахамія.

— Чи легко запросити на ефір урядовця? Чи стала влада за Зеленського відкритішою?

— Мені здається, що стала трохи відкритішою. Це неочевидний плюс, але це так. Коли «Слуга народу» стала партією влади, у них був комунікаційний бардак, і тому нескладно було комунікувати напряму із представниками цієї партії. Правда, бувало по-різному. Траплялося так, що через безлад у роботі із пресою одного і того спікера обіцяли відразу кільком проєктам, і в результаті спікер обрав не нас, а якийсь великий телеканал. Було боляче. Не впевнена, що це заслуга «Слуги народу», але мушу сказати, що політики й урядовці справді стали трохи доступніші через месенджери. Звісно, не кожен міністр тобі відпише у вотсапі, але бувають такі, що відповідають самі. Хочу додати, що я проти панібратства і тісної дружби зі спікерами. У мене з гостями завжди формальне спілкування і я вважаю, що так правильно. Разом із тим через те, що я вмію слухати людей і адекватно до них ставлюся, зокрема намагаюся їм зайвий раз не телефонувати після 21-ої, є низка високопосадовців, які можуть за потреби мене виручити і вчасно включитися в ефір. Я цим не зловживаю, хіба відбувається щось екстрене.  

— Чого ви навчилися, працюючи гостьовою редакторкою?

— Я навчилась краще комунікувати з людьми. Навчилась у черговий раз розуміти, що базовими потребами людей в жодному випадку не можна нехтувати. Це про те, що людині треба запропонувати сходити в туалет, випити склянку води. Якщо людина сильно хвилюється перед ефіром, то у тебе є три секунди, щоб спробувати розрядити ситуацію, але тут треба бути дуже акуратною. Моя робота дає мені безкоштовну можливість спостерігати зблизька за різними людьми. Про гостей говорить те, як вони спілкувалися в процесі запрошення, як прийшли в студію, в якому вигляді, як спілкуються зі своїми помічниками. Щоправда, на цю можливість спостерігати гостей у студії сильно вплинула епідемія коронавірусної хвороби: ми почали працювати з гостями дистанційно. При цьому я помітила, що після переходу на включення тривалість розмови із гостем в ефірі скоротилася. Наш ефір став більш динамічним і наповненим, у мене побільшало роботи із пошуком гостей, але я даю собі раду. Мені було складніше особисто зустрічати гостей, проводити їх в студію тощо. У мене було багато пов’язаного із цим стресу, якого тепер стало менше. Тому особисто мені коронавірусні реалії спростили життя.

— За час своєї роботи на «Громадському радіо» ви також створювали різноманітні подкасти. Розкажіть, який з них особливо дорогий вашому серцю.

— Мої подкасти виходили в межах програми «Я захищаю її». Це важлива класна програма, але важка, я після неї дуже вигоріла і зараз не займаюся темою домашнього насильства. І взагалі від гендерних тем як журналістка я відійшла. Я – феміністка, але я не хочу зараз писати на гендерні теми, тому що дуже втомилася. Я отримала своєрідний посттравматичний синдром, бо коли ти постійно слухаєш, як у сім’ї чоловік бив дружину, це теж травматичний досвід. Бувало, я закохувалась платонічно у своїх героїнь, співпереживала. Я вдячна всім своїм героїням, що вони ділилися зі мною сенситивною інформацією. Я сподіваюсь, що я їм як мінімум не зашкодила.

— Ви ведете авторську рубрику «З понеділка!» Розкажіть про цей проект.

— Ця рубрика виходить раз на тиждень, зараз — у прямому ефірі. Все почалось із того, що це була двадцятихвилинна рубрика в межах ранкової програми. Вона про здоровий спосіб життя у ХХІ столітті і про те, як себе почувати комфортно у власному тілі кожен день.

Я закінчила університет, попрацювала, трохи заробила грошей і у мене з’явився час на те, щоб зайнятися собою — піти у фітнес-центр, переглянути своє харчування тощо. Мене в цю сферу затягнуло, спочатку із перекосами. Був такий період, коли я думала, чи мені не стати фітнес-тренеркою. Все-таки поки що я цього не планую, але знаю, що якщо захочу, зможу це зробити. Фітнес – це не спорт, це здоровий спосіб життя, а спорт – це великі досягнення. Якщо ми говоримо про здоровий спосіб життя, то фізична активність – це тільки одна з ланок, і харчування – не менш важлива ланка. Так я почала в цьому крутитись, цікавитись, постійно дізнаватися щось нове. Під час карантину минулого року я купила собі онлайн-курс для фітнес-тренерів, де викладають анатомію, фізіологію, біомеханіку.

Поки я займалась самоосвітою, я накопичила багато інформації і відчула, що хочу нею ділитися. Я використовую доказовий науковий підхід, то чому б не робити це в ефірі «Громадського радіо»? Це може бути корисно слухачам і важливо для моєї самореалізації. Я запропонувала формат: у ранковому ефірі я говорю із ведучими в дружній манері про здоровий спосіб життя. Ми спробували, вийшло непогано, але в якийсь момент я зрозуміла, що цей формат себе вже вичерпав. Ми не могли йти вглиб тем, обговорювали переважно загальні питання зі сфери фітнесу. І я подумала: чому б мені самій не попробувати вести програму? Тут треба зробити ремарку: я роблю це на волонтерських засадах і не отримую за цю роботу гроші, у мене просто зараз такий душевний порив, що я хочу ділитися інформацією, якою я переповнена. Я запрошую гостей, з якими обговорюю різні аспекти здорового способу життя. Наприклад, остання розмова була з науковицею Ольгою Масловою, авторкою подкастів «Наука як по маслу» на «Громадському радіо». Ми говорили про сон і його важливість для здорового способу життя. Був випуск про стретчінг і як на якість життя впливає те, наскільки у нас розтягнуте тіло. І чи обов’язково стретчінг — це шпагат? Спойлер: ні, і не варто зловживати шпагатом.

— Ви справді знаєте, як змінити своє життя на краще? Дасте поради журналістам?

— По-перше, потрібно добре спати. Вісім годин сну — це дуже важливо. Може бути сім годин, але точно не чотири. «Висплюсь в іншому житті» — це не працює, в такий спосіб ми робимо собі ведмежу послугу. По-друге, припинити постійно пити лате, тому що в лате багато калорій. А головне: якщо між прийомами їжі пити стихійно лате, це розбалансовує нашу харчову поведінку і веде до того, що нам більше й частіше хочеться їсти. Я не хочу демонізувати лате, але коли у людини немає структури в харчуванні, це проблема.

Ворог нашої харчової поведінки – непродуманість вчинків, особливо коли ми живемо у великих містах, на нас звідусіль тисне реклама, де дуже багато не найздоровішої їжі. Немає проблеми в тому, щоб інколи собі щось некорисне дозволити. Є проблема, коли ми нормально не поспали, не поснідали, каву із круасаном перехопили дорогою на роботу, на обід часу не було, тож ми неминуче наїдаємось ввечері, а потім не можемо заснути. Виходить якийсь коловорот. Тут треба зупинитися й виробити якусь структуру.  Гіподинамія —  теж ворог нашого здоров’я. Не йдеться, що всі мають ходити у фітнес-центри чи бігати; треба ходити впродовж дня.

І ще одне. Серед журналістів модно і популярно вживати алкоголь. Немає здорової дози алкоголю. Вживати чи не вживати – вибір кожного, але я знаю людей, які йшли після роботи за компанію в бар і врешті це перетворилось на проблему. Пити алкоголь – це не круто. Можна гарно спілкуватися з людьми і отримувати інсайдерську інформацію і при цьому не пити.

— Як роки роботи на «Громадському радіо» вас змінили?

— Я пофарбувала волосся (сміється). Це справді сталось, поки я працювала на «Громадському радіо». Я собі почала подобатися у новому образі. Мені дуже хотілося змін саме у моєму образі і те, як вийшло, мені сподобалось. Є стереотип, мовляв, із таким волоссям, як у мене зараз, ходять лише феміністки і ЛГБТ-активістки. Але в професійному житті у мене не було проблем, пов’язаних із виглядом. Я боялась, що мене почнуть ще менш серйозно сприймати гості, але ні.  

Працюючи на Громадському радіо, я стала більш прагматична, певною мірою простіша. Після Могилянки я любила говорити складними конструкціями, розумними термінами. А в журналістиці треба говорити простіше, особливо на радіо. Радіо вимагає висловлювати суть і говорити просто, щоб було зрозуміло з першого разу. «Громадське радіо» — команда людей і від цих людей я набралась багато чого. Я стикалась як із хорошим, так і з поганим і вчилась із цим взаємодіяти. Є люди, від яких я свідомо чи несвідомо переймаю моделі поведінки. Наприклад, я поважаю нашу головну редакторку Тетяну Трощинську. Мені подобається, як вона веде ефіри, як вона пише пости у фейсбуці — я за цим спостерігаю і роблю для себе висновки як журналістка в тому числі. А були люди в колективі, з якими у мене були конфлікти. Ці ситуації принесли мені стрес, але також це досвід: я стала більш стресостійкою.

Фото – Максим Поліщук