Херсонська журналістка Марина Савченко працює в регіональній газеті «Новый день» і є місцевою кореспонденткою каналу новин «24». Вона з дитинства мріяла стати кримінальною журналісткою — і стала нею попри все. У юності Марина перервала журналістську роботу на каналі «Магнолія-TV», аби чотири роки працювати в міліцейській пресслужбі. Розповідає про ці роки як про справжню школу виживання, яка багато дала їй і як журналістці, і як особистості. Сьогодні Марині доводиться висвітлювати та розслідувати найскладніші теми, пов’язані зі злочинністю, корупцією, браконьєрством тощо. Водночас для каналу «24» вона знімає сюжети на найрізноманітніші теми, зокрема про культурні події й туристичні цікавинки Херсонщини.

Говоримо з Мариною Савченко про її шлях у журналістику, досвід роботи в міліції, висвітлення конфліктних локальних тем та про бойкот, який херсонські журналісти влаштували Володимиру Зеленському.

— Марино, ви завжди мріяли бути журналісткою?

— Так, і навіть більше — я з журналістської династії. Мій дід був журналістом, хоча в нього була складна доля: він ветеран, дійшов до Берліна. Дід був непересічний: він і писав, і малював, і співав. Його улюбленими жанрами були фейлетони й гуморески, а сам він публікувався в журналах «Перець» і «Крокодил». Я, на жаль, його не пам’ятаю, мені було лише три рочки, коли він помер. У мами після його смерті відкрився цей дар і вона почала писати.

Наприкінці вісімдесятих по телебаченню йшов італійський серіал «Спрут». У ньому була героїня-журналістка, яка спеціалізувалася на кримінальній тематиці. Вона мені подобалася, і в школі я всім говорила, що обов’язково буду як вона: журналістка, перед якою всі двері відчинені. Я закінчила звичайну сільську школу у віддаленому від Херсона районі, але так усе й вийшло.

— Як ви опинилися саме у кримінальній журналістиці?

— Моя мама була бібліотекаркою, батько — передовим колгоспником. У них не було грошей для того, аби я навчалася на журналістку у столиці чи Львові. Тому 1995 року я вступила на українську філологію в інституті імені Крупської, зараз це Херсонський державний університет. Мама сказала: «Знаєш, ти вступай на філологічний, та якщо твоя доля бути журналісткою — ти нею будеш».

Розуміючи, що справу треба брати у свої руки, на першому курсі я набралася нахабності й понесла свій матеріал у редакцію газети «Наддніпрянська правда». Це була найбільша в області газета, що виходила п’ять разів на тиждень. Я написала навіть не матеріал, а якийсь твір про мову, в якому розповідала про дідуся. Він досконало знав українську. Мені було 17 років. Я натрапила на заступника головного редактора, який спеціалізувався на криміналі. Звісно, матеріал він не опублікував, але дав мені перше завдання. Він багато чого мене навчив.

На п’ятому курсі я влаштувалася в міську газету «Херсонський вісник». Зарплату нам тоді не платили, але за можливості видавали мінеральну воду чи торти. Це було класно, але прогодувати себе було неможливо. Пізніше я познайомилася з керівництвом студії ВТВ+, яка співпрацювала з різними каналами, зокрема з «Магнолією-TV». Тоді мене запросили робити кримінал на телебачення. Головною редакторкою студії була Тетяна Каменська, яка навчила мене телевізійних азів. Завдяки їй я з «газетної» журналістки перетворилася на телевізійну.

На «Магнолії» мої роботи виходили у програмі «Ситуація». Щоб робити сюжети про резонансні справи, довелося часто зустрічатися з міліцією. І мене це захопило.

Це було десь на початку 2000-х, коли можливостей влаштуватися на роботу й отримувати стабільну заробітну платню в журналістів було мало. В ті часи за десять сюжетів платили близько ста гривень на місяць. Тоді генерал, який надавав нам сюжети для випусків, щось побачив у мені. І запросив до міліції, де я пропрацювала чотири роки в Центрі громадських зв’язків Херсонської області. Там я фактично виконувала ту саму роботу: робила телесюжети на канали, виїжджала на місце злочину. Робота у пресслужбі міліції була дуже складною: інколи доводилось їздити замість експертів Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру. А я ж була така зелена, мені було десь років 23-24. Пам’ятаю своє «бойове хрещення», коли ми з колегою поїхали знімати розчленований труп. Я вже так хотіла залишити ту квартиру, тому що там стояв такий запах… Той труп пролежав у холодильнику, мабуть, із тиждень, усі були у протигазах, а от ми з колегою чомусь ні. Я тоді кажу, що вже трошки познімала і піду. А прокурор зупиняє мене й каже: «Так, дитинко, це тобі не дитсадок. Треба зняти всі фрагменти». Далі вже були й інші ситуації: ДТП, обгорілі трупи, пожежі, викопані тіла. Довелося багато чого пережити. Але журналістика все одно взяла наді мною верх і зрештою я знов опинилася в чистій журналістиці. Покласти погони було дуже важко, бо я мріяла стати жінкою-майором, але я вирішила повернутися і жодного разу не пошкодувала про це.

— Як ви давали раду емоційному навантаженню в міліції?

— У молодості це було складно. Але той темп, що був у міліції, не давав можливості розкисати. Доводилося дуже багато працювати й на розкисання просто не було часу. Не було вихідних, щоб думати, наскільки все жахливо. Хоча кожну подію я досі пропускаю крізь себе. Можливо, це й неправильно, але всі ми люди й емоції неможливо відключити.

Для мене журналістика — не просто професія, це стиль життя. Я багато чим пожертвувала у своєму житті, щоб у мене була ця професія. Після міліції я працювала на регіональному телеканалі ВТВ+, де в мене був проєкт «Гучна справа». У ньому ми з командою висвітлювали вже розкритий злочин, щоб розказати справжню причину скоєного. Не стати на сторону засудженого чи його виправдати, а висвітлити для глядачів мотив. За цією програмою мене впізнають і досі. Останні шість років я працюю на каналі «24», а це знову телебачення, де твоє обличчя в центрі уваги. Тому якщо треба обирати між відпусткою і роботою, я завжди оберу останнє.

— У вас залишилися друзі в поліції? Вони якось допомагають вам у роботі?

— У пресслужбі повністю змінився штат, але з ветеранами я підтримую контакт і за потреби залюбки телефоную. Зараз поліція інша, це вже не та міліція, що була колись. Були і є міліціонери-перевертні — ті, що самі порушують закон. Раніше були класні оперативники і слідчі, таких зараз мало. Хоча і професіонали теж є! З нинішньою пресслужбою я нормально спілкуюся, але там молоді люди, яким більше я можу щось порадити, ніж навпаки.

Саму поліцію можу іноді критикувати. Нещодавно сталося резонансне вбивство Володимира Чебукіна в Каховці. Я була на місці злочину одна з перших. Поліція нахабно приховувала докази, тому що в компанії відпочивальників, у якій сталася трагедія, був поліціянт. Журналісти дали зрозуміти, що вони не дадуть покрити це. Справа, на жаль, ще не пройшла через суд, але ми, журналісти, зробили все, щоб розслідування було прозорим.

Того ж року поліція вручила мені годинник. На моє запитання «за що?» відповіли просто: «За те, що критикували й не дали приховати злочин». Я проти всяких подарунків, але коли так говорять, і ти знаєш, що не був підлабузником поліції, хочеться полишити на пам’ять.

— Яких рис характеру ви набули під час роботи в міліції?

— Міліція — це школа життя. Це витривалість. Там не важливо, жінка ти чи чоловік: ти маєш виконувати завдання. Не важливо й те, що ти працюєш у пресслужбі: з твоїми «нюнями» рахуватися не будуть. Пройшовши все це, я можу сказати, що зараз мені легше працювати в журналістиці. Я такого набачилася в міліції, що зараз за мою поведінку мене часто називають залізною леді. І можливо, як залізна леді, але з душею, я з цими словами й погоджуюсь.

— У більшості випадків ви висвітлюєте кримінальну тематику лише для газети, а на каналі «24» читачі бачать від вас більше на теми культури й туризму. Ви не пробували розширити свої розслідування за межі Херсонщини?

— У каналу «24» є своя інформаційна політика. Торік у них змінився формат, і криміналу в їхніх новинах мало, бо він не завжди цікавить глядачів. Я журналістка програми «Новини», тому поки що так. Зазвичай кримінальні теми беруть у новини, якщо подія стосується дітей. Наприклад, я детально висвітлювала вбивство Марійки Борисової із села Щасливого — включалась у прямий етер, робила репортаж.

Так, я багато працюю у криміналі, але це не значить, що я не люблю інші теми. Я театралка! Обожнюю театр і туризм. Два роки тому я їздила за кордон від каналу «24»: робила серію матеріалів про Грузію і про Єгипет. Навіть бедуїнів у Сахарі навчила говорити «Слава Україні!» Нещодавно робила матеріал про херсонські туристичні цікавинки: Рожеве озеро та косу Бірючий острів. Десять років знімаю ці простори, але щоразу знаходжу щось нове.

— Останнім часом ви багато уваги приділяєте темі браконьєрів. Наприклад, робили розслідування про загибель журавлів чи вилов риби з Азовського моря. Чому ця тема?

— Бо ця проблема залишається, і треба далі її висвітлювати. Хочеться бути журналісткою, яка запропонує якесь рішення: покаже ситуацію в інших регіонах, розкаже, як це можна виправити і що говорять експерти. Коли берешся за одну тему про браконьєрство, вона майже завжди має продовження. І виходить своєрідний серіал, як про рибу чи ліси, наприклад. Ця проблема стала менш гострою завдяки Катерині Гандзюк, бо вона викрила історію з вирубкою лісів.

— Ви були знайомі з Катериною особисто?

— Так, я Катю знала, ми спілкувалися з нею в соцмережах. Вона захоплювала мене як особистість. Це була незвичайна, неймовірна людина, дуже розумна та ерудована. Я би сказала, людина, яка випереджає свій час. Тому її дуже шкода. Поки її справу не забрали на Київ, ми у Херсоні багато висвітлювали цю тему.

Про Катю говорять усяке, але в мене про неї дуже гарні спогади. Її зараз немає у Херсоні й замінити її неможливо.

— Вона займалася боротьбою з корупцією у місцевій поліції. Як на це реагували ваші колишні колеги?

— Поліція взагалі не любить, коли надміру цікавляться їхньою роботою. Ясно, що їм це не подобалося. Можливо, тому поліція — чи то спеціально, чи ні — на початку зайшла в глухий кут у справі Каті. Тоді якраз було ще те саме керівництво, яке вона критикувала. Сьогодні ж поліція її справу не веде.

— Відчувається напруга в місті через те, що справа не завершена?

— Ні, протестів сьогодні у Херсоні немає. 31 липня буде три роки, як стався напад на Катерину, і я думаю, що приїдуть її друзі з Києва. Місцеві вже давно не проводять акцій, але в день народження чи в день смерті її друзі збираються, щоби згадати про неї.

— Ви також багато писали про будівництво мостопереходу від Херсонського бавовняного комбінату (ХБК) до Таврійського мікрорайону. Як там справи?

— Його обіцяють відкрити до Дня Незалежності. Роботи дуже активні. Херсон довго чекає на цей об’єкт, ще з 2012 року, а заплановано його було ще за радянських часів. Нам важко без цього шляхопроводу, в нас шалені затори між двома районами.

Було багато причин такого довготривалого будівництва. Спочатку цим питанням мала займатися фірма з Донецька ще за часів регіоналів, але після 2014 року організація залишилася на окупованій території. Гроші ніхто знайти не зміг. Потім була зміна влади і хтось сказав, що міст — фішка попередніх, а догоджати їм ніхто не хоче. Не було єдності й ніхто не розумів, що це потрібно не чинній владі, а городянам.

Зараз головне питання «що буде далі?». Чи добудують його, щоби працювали всі черги? Я сумніваюся, що його зведуть до кінця. Впевнена, що першу чергу здадуть, бо це ж президент поставив завдання встигнути до свята. А ось чи робитимуть далі…

— Коли президент приїжджав до Херсона розбиратися з цим мостом, журналістам не вдалося зустрітися з ним. Це було рішення місцевої влади?

— Ні, ця ситуація була створена не місцевою владою, пресслужбою чи місцевою головою адміністрації. Як я дізналася пізніше, вони отримали наказ з Офісу президента не пускати частину журналістів. Нас тоді смажили на сонці в порту, ми всі згоріли — то було жахливо. Пам’ятаю, не пустили Сергія Нікітенка, друга Каті Гандзюк, і ще 4-5 людей, тому що вони могли поставити запитання, які би не сподобалися Зеленському. Це було минулого року.

Навесні цього року нас не пустили під приводом епідемії. Президент не спілкувався із журналістами, тому що стояв десь далеко. Або ж на кожну спробу була Юлія Мендель, яка говорила: «Все, коллеги, последний вопрос». Запитання ставлять тільки журналісти регіональних каналів, слова місцевим газетам не дають. Є ця дискримінація, яку я не розумію: навіщо ділити журналістів центральних і нецентральних каналів?

— Після цієї історії журналісти влаштували протест у медіа із зеленими сторінками та напівпорожніми статтями. Це дало якийсь результат?

— Про це говорили люди, показували телеканали, писали всеукраїнські медіа, й навіть чиновники якось принишкли й намагалися співпрацювати із журналістами. Вони й зараз влаштовують обласні заходи й запрошують нас туди, але це не завжди цікаво для глядача. Зрештою, це їхня робота, хай її і роблять. А ось туди, де цікаво, можуть і не погукати. Маніпуляції — особливість чиновницької братії, на жаль. Але досвідченого журналіста провести важко, ми все одно докопуємося.

— Минулого року ви стикнулися з агресивною поведінкою в Залізному порту. Ця ситуація якось вирішилась?

— Ми з колегою зустріли чоловіка, який під час карантину ходив без маски із птахом на плечах у сорокаградусну спеку. І коли я запитала в нього про документи на тварину, він почав кричати та врешті-решт вибив мікрофона в мене з рук.

І це просто печаль, ні до чого ця справа не дійшла. Я розумію, що мене не побили й нічого такого не зробили, але ж перешкоджали журналістській діяльності. Не можна на це просто так закрити очі, треба реагувати, щоб такого не повторювалося. Поліція нібито провела розслідування, але постійно губила матеріали, через що все це затягнулося. Мені говорили, що справу завершено й передано в обласну прокуратуру, але останні мені просто не відповідають. Це не серйозний кримінальний проступок, але ж можна якось оштрафувати людину за її поведінку.

Всі завжди кричать «Напад! Напад!», але коли я поставила питання заступнику міністра, навіщо вони говорять про захист журналістів у державі, якщо ніякого захисту немає, то отримала відповідь: «Вас же не побили, не вбили. На жаль, у нас таке законодавство».

Я вважаю, що після справи Гонгадзе в Україні нічого не змінилося. І поки тебе не вб’ють, не скалічать, ніхто нічого розслідувати не буде. Журналістів в Україні можна ображати як завгодно.