21 травня журі Премії імені Георгія Гонгадзе оголосять лауреата 2021 року. У фіналі троє: телеведуча Суспільного Мирослава Барчук, головний редактор Liga.net Борис Давиденко й головна редакторка Reporters Марічка Паплаускайте. Організатори провели онлайн-інтерв’ю з фіналістами, адаптовані текстові версії яких публікуватиме «Детектор медіа». Перше — розмова Лариси Денисенко з Мирославою Барчук. Друге — Мирослави Гонгадзе з Марічкою Паплаускайте (відео).

— Коли я з кимось знайомлюсь, відразу запитують, звідки таке ім’я і прізвище, — говорить Марічка. — Прізвище литовське, бо мій дід литовець. Мій батько — напівлитовець, виріс у Сибіру, тому зв’язок із Литвою втратив. Я народилась у Миколаєві, і хоч це переважно російськомовне місто, я завжди була саме Марічкою. На третьому курсі я зацікавилась своїм корінням, почала вчити мову, їздила в Литву, знайшла там багатьох родичів — потім тата туди возила знайомитись.

Марічка здобула історичну освіту в Миколаєві та пішла працювати журналісткою до місцевого онлайн-видання «Преступности.нет». А 2011 року вступила на магістратуру до Школи журналістики Українського католицького університету, бо хотіла «іншої журналістики, більших текстів, вийти за межі регіональних обмежень». Навчання у Школі журналістики УКУ стало, за словами Марічки, трампліном, що дозволив їй стрибнути у професії на рівень репортажної журналістики. Згодом вона кілька років, до зміни команди й формату школи у 2019 році, викладала студентам репортаж.

У 2015 році Марічка познайомилась із Тарасом Прокопишиним, співзасновником і керівником проєкту The Ukrainians. Сайт готували до перезапуску, що передбачав, зокрема, появу розділу літературних репортажів. Тарас запросив Марічку стати редакторкою, а 2019 року вона очолила перше українське онлайн-видання Reporters — частину екосистеми The Ukrainians. Тим часом написала й видала книжку репортажів «Бог дивовижних людей та інших грішників».

— Робота у The Ukrainians затягла мене так, що я поступово почала займатися менеджментом. Тоді мене почали вважати співзасновницею видання. Мені був близький цей формат, подобалися глибокі інтерв’ю про важливі для кожного речі, з якими стартували The Ukrainians, — розповідає Марічка. — У репортажах ми теж порушуємо теми, які не є мейнстримовими та, можливо, не викликають великого інтересу. Але для нас вони важливі, бо нам важливо говорити про людей і про те, що робить нас людьми. Ми не претендуємо на мільйонні перегляди, а просто робимо те, що вважаємо правильним. Можемо дозволити собі, наприклад, написати репортаж про людину, яка живе на вулиці. Цієї зими в Києві були сильні морози, й ми зробили матеріал про бездомного чоловіка, аби наші читачі мали змогу поставити себе на його місце. Поспівчувати, можливо, змінити своє ставлення, якимось чином допомогти. Ми можемо писати про жінок, які втрачають дітей під час вагітності й залишаються сам на сам зі своїм горем, бо в Україні немає культури переживання смерті та підтримки людей, які зазнали такої втрати. В нас є традиція казати «нічого страшного, народиш іншого». Можливість говорити на такі теми — велика цінність для мене. Водночас ми намагаємося навіть у найприкрішій історії показати світло. Мені здається, в українських медіа бракує надії.

— Тебе привело в журналістику покликання?

— Думаю, так. Я не бачила для себе іншого шляху. Від початку усвідомленого віку я хотіла займатися журналістикою. У восьмому класі сказала батькам, що хочу бути журналісткою. На найближчий День народження вони подарували мені диктофон — касетний ще Olympus. Для моїх батьків це був дорогий подарунок, але вони його зробили, бо хотіли підтримати моє прагнення. Далі, хоч куди я повертала у професії, я відчувала, що це дає мені драйв. Що це те, що я люблю й чим хочу займатися, без чого я себе не уявляю. У мене не було жодного дня, коли я дивилась на годинник і думала: «Коли вже закінчиться робочий день?»

— Які принципи журналістики ти як викладачка Школи журналістики УКУ намагалась донести до своїх студентів?

— Мені було важливо, щоби студенти не зраджували себе, свої переконання, принципи, які важливі для них. Я викладала спецкурс репортажу — ми говорили, як шукати теми, говорити з героями, писати репортажні тексти. Але я розуміла, що не для всіх студентів, із якими я працюю, цей напрям у журналістиці є ключовим. Тому мені хотілося, щоб вони могли спробувати, прислухалися до себе й обрали напрям у журналістиці, який, за їхніми відчуттями, їхній, у якому вони можуть реалізуватися. Другий важливий момент — залишатися людиною: розповідаючи про трагедію в житті людини, не поранити її ще дужче.

— Для тебе журналістика — це соціальна робота чи бізнес?

— Я не тільки репортерка й редакторка, а й медіаменеджерка, й ми з Тарасом Прокопишиним перебуваємо в постійному стресі. Як робити те, що ми робимо, залишатися незалежними, рухатися вперед, розвиватись і зберігати команду? Вся ця непомітна робота потрібна, щоб медіа існувало. Щоб було де публікувати репортажі, які ми пишемо. Тому потрібен баланс: з одного боку, ми хочемо розповідати важливі для суспільства історії, з іншого — медіа повинне мати фінансування, аби ми могли це робити.

Ми починали без жодних інвестицій, наші джерела доходів — гранти й партнерські матеріали. Стараємося стати менш залежними від грантів, тому почали розбудовувати спільноту, гуртувати читачів, заради яких ми працюємо. Коли ми починали історію зі спільнотою, ми розраховували, що підтримка буде дещо більшою. Але вона є, й ми дуже вдячні людям, які жертвують нам гроші. На жаль, поки що в Україні немає масової культури підтримки незалежних медіа. Має минути ще трохи часу, аби підтримка стала достатньо масовою. Тоді ми зможемо почуватися більш-менш спокійно й не переживати за фінансування.

Те, що ми робимо, часто буває навпомацки — ми не знаємо, як правильно робити. Перші грантові заявки писали на коліні в останню ніч перед дедлайном. Усе тримається на інтуїції: хочемо щось — і пробуємо. Тому я дуже ціную підтримку старших колег, які можуть покритикувати і сказати, де можна щось покращити, яким я можу пожалітися, з якими ми можемо разом помріяти. Зараз ми готуємо до друку паперовий журнал Reporters, який вийде у травні до семиріччя The Ukrainians. І я дуже рада, що в процесі можу телефонувати головному редактору видавництва «Човен», колишньому керівнику Школи журналістики УКУ Ігорю Балинському і радитися з ним.

Саме від Ігоря Балинського я колись отримала електронний лист-запрошення вступати на магістратуру до Українського католицького університету. Я погодилась, гадки не маючи, хто він такий і звідки в нього моя адреса. А вже потім з’ясувала, що все це сталося завдяки Вахтангу Кіпіані. Тож іноді підтримка є, навіть якщо ти про це не знаєш.

— Чи знайшла ти спосіб затягнути читача у свою історію?

— Є дві важливі речі. По-перше, емоційна зануреність авторки в історію, яку вона вислухала й хоче переповісти. Нещодавно я працювала над текстом про чоловіка й жінку, які створили в Україні перший реєстр донорів кісткового мозку. Державного не було, тож вони почали робити це самі. Коли слухаєш, як вона лежала в лікарні сама зі смертельною хворобою, чекала на пересадку й не знала, що з нею буде й чи вдасться одужати, ти не можеш не співпереживати. Саме це дозволяє передати ці емоції читачу. По-друге, глибше вивчення й дослідження теми. Інколи люди, які хочуть розповісти історію, ставляться до цього завдання поверхово: «щось почув — це й переказую». Працюючи з авторами, які пишуть для Reporters, ми заохочуємо їх досліджувати тему якомога глибше, розуміти всі процеси, пов’язані з нею. Пишеш про пересадку кісткового мозку — мусиш розібратися, як і для чого це робиться, дізнатися те, чого пересічні читачі не знають.

— Як, співпереживаючи, захиститися від надто сильних емоцій, щоб не зашкодити собі?

— Я багато про це думаю — навіть зараз, коли більше редагую, ніж пишу. Настя Іванців написала текст про право відключити рідну людину від апаратів, що підтримують життя. Я кілька разів плакала, редагуючи цю історію. Інакше бути не може: якщо ти не буде переживати, то не змусиш потім читача відчути те, що відчувала сама, працюючи над цією історією. Від цього не захистишся, бо в цьому твоє завдання — прийняти й передати далі.

— Чи є якісь історії, які ти не змогла відпустити?

— Мені здається, що вони всі десь у мені залишаються. Із тих, які найбільше мене зачепили, — історії трьох засновниць громадської організації, яка займається пацієнтами з рідкісними хворобами. Я кілька років допомагала їм із комунікаціями, а потім вирішила написати текст про цих жінок. В однієї донька помирала від легеневої гіпертензії, а вона стояла під дверима й не могла зайти, щоб якось допомогти. Іншій сказали забути про сина — «народите собі нового», — але вона за нього боролась, і зараз він уже одружений, має власний бізнес. Я знала їхні історії, але попросила їх: «Поговорімо відвертіше?» Ми мали з кожною кілька розмов — і разом плакали. Коли я слухала їхню історію вчергове, я дивувалась їхній силі та витримці. Чудо-жінки, які змогли! Ця історія залишається зі мною. Щоразу, коли хочеться понити, я думаю: «Дівчата не ниють — і я не буду».

— Що ти можеш сказати про рівень журналістської освіти в Україні?

— На жаль, окрім винятків, таких як Школа журналістики УКУ чи Могилянська школа журналістики, решта навчальних закладів, де вчать на журналіста, мали би бути кращими. Я мала досвід в одному дуже поважному київському університеті, де працювала зі студентами магістратури — людьми, які провчилися на журналістиці вже чотири чи більше років. Коли я запитала їх: «Кого ви читаєте? За ким стежите? На кого хочете бути схожими?», виявилося, що вони нікого не знають — ні імен журналістів, ні назв медіа. І це страшно, бо люди отримують дипломи і йдуть працювати. Якщо ти хочеш стати журналістом, мусиш стежити за медіа, щоб розуміти, що довкола відбувається.

Серед викладачів мало би бути більше практиків — людей, які щодня працюють у медійному середовищі, є в контексті, який постійно оновлюється, адже журналістика не стоїть на місці. Вони мали б ділитися своїми актуальними знаннями зі студентами. Але це складно. Мене, наприклад, запрошували як практика, але я пішла звідти досить швидко через бюрократію. Приходжу я в університет, а мене не впускає вахтерка й питає, хто я така й до кого прийшла!

Наша редакція часто працює з молодими журналістами. Цього року в нас річна програма стажувань для студентів старших курсів. Ми розуміємо, що не можемо змінити університети, але можемо взяти кількох талановитих студентів, які хочуть спробувати попрацювати в медіа, й дати їм змогу побачити, як усе насправді влаштовано.

— Чи можна, на твою думку, навчити людину писати?

— Думаю, можна спробувати. Навчитися писати репортажі — можна, але для цього потрібно виробити особливу репортерську оптику. Навчитися помічати речі, які для звичайної людини залишаються непомітними: деталі, емоції, повороти долі. Є люди, які не мають ні досвіду, ні спеціальної освіти, але мають цю оптику — бачать це й можуть передати на письмі. Бо мало просто почути історію, важливо, як ти потім із нею працюєш і передаєш читачеві. Працюючи з текстами, я це бачу. Є фактурні матеріали, а є пласкі, нецікаві, бо людина не помітила чогось, що в цій історії було би важливим.

Якось мені прислала текст незнайома авторка — Вікторія Дяченко. Я прочитала цей текст і зрозуміла, що він фантастичний. Подивилась — а Вікторії дев’ятнадцять років! Просто в неї це є. З іншого боку, є люди, яким удається налаштувати цю оптику, якщо вони ставлять собі це за мету.

— Чи комфортно тобі сьогодні жити в Україні? Що, на твою думку, варто в країні змінити, а що залишити як є?

— Комфортно, бо я можу робити те, що роблю. Ми захотіли зробити медіа, знайшли можливість і робимо це. Ніде деінде я не можу займатися тим, що роблю тут. Важить і мовний контекст, і культурний. Робота з людськими історіями вимагає, щоб ти максимально розуміла людей, про яких пишеш, була близькою до них.

Але мені би хотілося, щоб люди в нашій країні були більш відповідальними, щоби кожен на своїй ділянці робив свою роботу якомога краще й сумлінніше. Прикро бачити непрофесіоналізм у всіх сферах, від медицини до політики.

— Що для тебе успіх? The Ukrainians стільки разів запитували про це в різних людей…

— Це одне з тих запитань, які видання ставить кожній людині, з якою говорить, — ось воно мені прилетіло назад. Чи я почуваюсь успішною? Мабуть, ні. Кілька років тому було нагородження переможців конкурсу дитячого репортажу від «Самовидця», де я була в журі. Я нагороджувала дівчинку-переможницю. Потім дивилася на фото й розуміла, що це я вручаю нагороду, але насправді почуваюся тією дівчинкою, яка її отримує.

Думаю, успіх для мене — це можливість бути корисною в напрямку, який ти для себе обрала. І відчуття, що твоя робота має вагу, комусь потрібна, може комусь допомогти. Наприклад, нещодавно ми опублікували текст Артема Сорокіна про фонд Лесі Литвинової «Свої». Вони шукають і дають людям, хворим на COVID-19, кисневі концентратори. А ввечері мені пише Артем: «Не знаю, чи це пов’язано з публікацією, але сьогодні у фонд прийшли два великі донори з мільйоном гривень і тридцять нових концентраторів придбали!» Можливо, це збіг, але приємно думати, що ми можемо бути до цього причетними.

— Ти часто бачиш результати ваших публікацій?

— Ми не завжди можемо оцінити, чи мав текст вплив. Просто не встигаємо це відстежувати. Але є історії, які на щось впливають, звісно. Був матеріал Єви Райської про хлопця-рома, який продає квіти у Дрогобичі. З одного боку, його не приймають свої ж — він чужий у ромській спільноті, бо хоче вести інший спосіб життя. З іншого, не сприймають його і в українському середовищі, бо мають упередження до ромів. Після публікації ми дізналися, що йому підвищили зарплатню й почали привітніше зустрічати на базарі. Це невеликі зрушення, але вони є.

Звісно, хочеться, щоби ставалося диво: ти про щось написав — і проблема розв’язалася. Але так не буває. Ми все одно маємо писати далі, порушувати різні теми, бо кожна згадка, дискусія впливає. Наприклад, наш дотепер найуспішніший текст — «Аби лише в дівках не засиділась» (авторка Ілона Громлюк — ред.) про сімейний тиск і цькування жінок, які не відповідають очікуванням рідних. Це речі, про які можна пожалітися друзям, але в медіа вони не проговорені. Коли ми почали збирати матеріал, розшукали історії, від яких волосся стає дибки. Ці «жарти» доводять людину до справжньої депресії — і в суспільстві це вважається нормою. Ми пишемо про це, бо хочемо підняти тему на рівень суспільного обговорення. Можливо, комусь це допоможе. Але сказати, що після цього матеріалу сто дівчат зітхнули з полегшенням, на жаль, не можемо.

— Що значить для тебе відповідальність і свобода? Як вони поєднуються?

— Це таке саме поєднання, як бізнес і соціальна місія. З одного боку, ми маємо свободу розвивати журналістику так, як відчуваємо. З іншого — беремо на себе відповідальність тримати планку найкращого репортажного медіа, щоб на нас могли рівнятися. Не опускати її, а навпаки — поступово підіймати. Я відчуваю, як усі ми — наша команда й автори з усієї України, з якими ми працюємо, — ростемо. Чотири роки тому репортажі на The Ukrainians були текстами вчорашніх студентів, і теми були відповідні. Але ми дорослішаємо, беремося за складніші теми, шукаємо цікавіших героїв, не боїмося реагувати на події в Україні, давати голос людям, важливим зараз для України.

Фото: УП