Люди, які важко сприймають будь-яку, навіть аргументовану критику, можуть запідозрити медіаоглядача Ярослава Зубченка в тому, що він — із категорії тих, хто сам не створив жодної телепрограми, а лише критикує інших. Ці підозри виявляться марними: ще в студентські роки Ярослав співпрацював із телеведучою Яніною Соколовою як редактор, готував питання для героїв її інтерв’ю, тож із власного досвіду знайомий із телевиробництвом.

Останні чотири роки Ярослав — член команди «Детектора медіа», знайомий читачам насамперед своїми іронічними моніторингами суспільно-політичних токшоу. «Я б сказав, що я займаюсь не так оцінкою роботи каналу і журналіста, як аналізом політичних маніпуляцій. В першу чергу я звертаю увагу на те, що канал намагається донести своїй аудиторії, а не на те, як він це робить», — так мій співрозмовник пояснює, що саме в його фокусі уваги.

Чому Матвій Ганапольський та Савік Шустер далеко не найкращі модератори, а також чи залежна нинішня влада від телебачення й чи відчуває він свою впливовість як медіакритик — у дебютному інтерв’ю Ярослава Зубченка.

— Ярославе, раз на тиждень ви робите моніторинг суспільно-політичних токшоу. Розкажіть, чи маєте ви власну технологію створення моніторингу?

— Мабуть, Бог є, тому я роблю моніторинг токшоу лише двічі на місяць, а ще двічі робить мій «колега по нещастю» Олександр Крумін. А технологія моя печерно-примітивна: я сідаю, вмикаю токшоу і його дивлюся. Щоправда, на подвійній швидкості на ютубі, тому що треба мати якусь совість і здоров’я своє берегти. Крім того, найдовші токшоу тривають близько шести годин. Це означає, що весь робочий день може піти на перегляд. Я дивлюся, занотовую таймкоди з чимось поганим / цікавим / хорошим і потім на основі цього пишу текст. Ми моніторимо, по-перше, найвпливовіші токшоу (наприклад, «Свобода слова Савіка Шустера», в неї багато переглядів), а по-друге, найтрешовіші, наприклад, із каналів Медведчука.

Раніше ми працювали з розшифровками, тому робили моніторинги із запізненням на тиждень. Але під час президентських виборів 2019 року виникла потреба, щоб текст моніторингу виходив терміновіше, і я на своє нещастя запропонував дивитися токшоу, а не чекати на розшифровку. Відтоді в нас немає перерви в тиждень між програмою і текстом про неї. Звісно, розшифровка значно полегшувала роботу: легше було цитувати спікерів, помітити ключові слова.

— Вас розважають українські суспільно-політичні токшоу?

— Так, інакше я б уже припинив це робити. Тут доречна метафора із серфінгом: ти можеш іти проти хвиль і вони тебе будуть збивати з ніг, або ти можеш стати на дошку й ковзати. Я сприймаю телебачення з іронією. Буває, в «Детекторі медіа» мені дають якусь тему із коментарем «є що висміяти». Ті, хто мене давно знає, в курсі, що в мене іронічний підхід до написання текстів із різних тем. Іронія — це зазвичай плюс, дуже рідко вона буває мінусом. Наприклад, коли тема дуже серйозна. Здебільшого я пишу про політиків, які намагаються апелювати до емоцій виборців, не зважаючи на тему. Те, що вони несуть, — абсолютний абсурд.

Наприклад, «колгоспниця Медведчука» Ірина Паламар, яка коментує міжнародну політику. Вона якось сказала, що збиття українського літака в Ірані — це частина змагання між республіканцями та демократами в США за крісло президента. Тема дуже серйозна, загинули люди, і коли таке несуть, це просто неможливо серйозно висвітлювати. Але тут є момент самоцензури, коли ти намагаєшся не воювати з людьми їхньою зброєю. Взагалі величезна проблема з мовою ворожнечі. Я думаю, що найважче в моїй роботі — це шукати синоніми до поганих слів, евфемізми, які б передавали мої думки про цей треш.

— Іронію викликають лише гості програми чи ведучі й журналісти теж?

— Це непросте питання. Якщо журналіст зовсім непомітний у кадрі, це проблема, тому що він має бути модератором, вчасно забирати чи передавати слово. Якщо його немає, як, наприклад, часто Савіка Шустера просто немає в студії, все перетворюється на хаос. Якщо він гіперактивний, як, наприклад, Матвій Ганапольський, шоу перетворюється на його бенефіс, і гості на його фоні зникають; це заважає програмі. Золота середина — коли журналіст непомітний як особистість, але дуже помітний у дискусії, тому що він її модерує.

Мій улюблений ведучий — Вадим Карп’як, який веде «Свободу слова» на ICTV. В нього був «темний період» в житті перед президентськими виборами, коли «Свободу слова» фактично здавали в оренду різним партіям. Приходив Порошенко і вісім лояльних до нього людей, і вони ставили йому правильні питання, а він відповідав на них пафосними промовами. Потім у такому самому форматі приходила Тимошенко, потім — Смешко. Це було дуже сумно. Але зараз «Свобода слова» розігналася, тепер там майже хардтоки відбуваються. Ведучий втручається, перебиває, не просто ставить запитання, а намагається отримати відповідь.

— Де ви навчалися? Що вас мотивувало вибрати саме цю спеціальність?

— Я навчався в Інституті журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Я би сказав, що в моєму становленні як журналіста є два етапи. Перший пов’язаний з тим, що я дуже погано пишу вірші. Коли я навчався в класі шостому, моя мама вирішила здати мене в гурток поезії, щоб талант не пропадав дарма. І в перший же день мені заявили, що для поезії я не годжуся, але запропонували спробувати себе в гуртку журналістики. І мені це сподобалось, я непогано писав і став думати про вступ до Інституту журналістики. Я вступив і було класно, але, думаю, справді я зрозумів, що таке журналістика, і захотів бути журналістом, який робить щось більше, ніж просто пише тексти, після серіалу «Ньюзрум» Аарона Соркіна. Це серіал про людей, які намагаються бути журналістами всупереч цензурі. Вони працюють журналістами, тому що не можуть працювати кимось іншим, вони відчувають свою відповідальність. Я зрозумів, що журналістом бути важливо. Крім того, коли я навчався на першому курсі, почалася Революція гідності, і я зрозумів, що державі потрібні журналісти.

— Але нинішня влада каже, що не потребує журналістів, щоб говорити із суспільством.

— Може, вона обійдеться без новинарів, але не без аналітиків. А так із кожною новою владою ти більше й більше розумієш, що державі потрібні журналісти, хтось, хто буде інтерпретувати події.

Інститут журналістики — це місце, куди треба йти із правильними очікуваннями. В мене вони були неправильні. Я думав, що там вчать бути журналістом. Там цього справді вчать, якби ми були журналістами, наприклад, у 1941 році, але не сучасними журналістами. Але Інститут журналістики — це місце, де можна знайти багато однодумців. Це хороше місце для дружби, встановлення зв’язків та, можливо, для працевлаштування.

— В якій редакції ви здобули свій перший журналістський досвід?

— Мої друзі працювали у виданні, яке писало про кіно, вони отримували преспокази і ходили дивитися фільми на два дні раніше, ніж я. А я — кіноман, для мене це було важливо, я теж хотів мати преспокази. Я був на третьому курсі, тобто нічого важливого в моєму житті ще не відбувалося, і я міг обрати будь-яку роботу. Обрав програму «Кіно з Яніною Соколовою», де займався питаннями до гостей. Отримав свої преспокази і був щасливий. А потім Яніна запускала нову програму інтерв’ю й покликала мене бути редактором. Я, до речі, вигадав назву «Рандеву» — це величезне досягнення у моєму житті :) Одним словом, вдень я ходив в інститут і вивчав, що таке замітка, а ввечері готував питання для голови Нацбанку Валерії Гонтаревої.

Ця програма, як і будь-яка програма інтерв’ю, була нестабільною. В перший раз я поїхав кататися на лижах і мені подзвонили, коли я був прямо на спуску, і сказали: «Завтра інтерв’ю, роби, що хочеш». Я пішов звідти, по-перше, тому, що незручно було працювати без вихідних, по-друге, мені не хотілося писати запитання для інших — я хотів,  щоби під текстами стояло моє ім’я.

Так я знайшов роботу в «Детекторі медіа». Відіслав резюме, мене запросили взяти участь у проєкті як одного з дослідників української журналістської освіти, а далі запропонували роботу. Я займався тим, що адаптував моніторинги теленовин, які робить Зоя Красовська, для широкої аудиторії. Вибирав із купи фактів та висновків кілька найцікавіших і робив із цього два окремих тексти. Через кілька років я дізнався, що мої тексти були жахливими, і від співпраці зі мною спершу думали відмовитись, але щось таки завадило цьому. А потім я просто скористався порадою, яку не пригадую, де почув: почав робити більше, ніж мене просили. Мене просили зробити адаптацію, додати фактів і зробити текст, а я робив додатковий аналіз, шукав ще якісь там факти і врешті це перетворилося на повноцінні матеріали.

— На якому етапі ви зрозуміли, що журналістські стандарти — це важливо?

— Ще на стадії навчання. У нас колись була дискусія про те, що відрізняє блогерів від журналістів. В одних є стандарти і відповідальність, в інших немає ні того, ані іншого. Стандарти — це те, що робить журналістику журналістикою, і я ніколи не розглядав журналістику поза стандартами. Я здивований, як багато людей цього не розуміють. Чому не розуміють? Так простіше. Легше зробити новину з одною позицією, ніж шукати інші позиції, брати коментарі експертів. Плюс (я теж цим грішу, але я не пишу новин) всі люблять пхати свою думку в текст. Так матеріал краще читатимуть, погляньмо правді в очі, ми як суспільство все більше схиляємося до інфотейнменту. В мене є багато знайомих, які думають, що стандарти застарілі, дотримання стандартів робить інформацію дуже сухою, нецікавою читачам.

— Ви вважаєте себе медіакритиком?

— Я роблю багато всього, і одна частина з того, що я роблю, — це медіакритика. Я би сказав, що я займаюся не так оцінкою роботи каналу і журналіста, як аналізом політичних маніпуляцій. В першу чергу я звертаю увагу на те, що канал намагається донести своїй аудиторії, а не на те, як він це робить. Я гадки не маю, як правильно ставити світло в кадрі, й цього не оцінюю. А от коли, наприклад, Савік Шустер робить програму про енергетику і в студію приходять люди Ахметова, а опонентів немає, — це те, чим я займаюся. Помічаю такі речі, пояснюю, чому це погано.

— А є на сучасному українському телебаченні якісний інфотейнмент, на вашу думку?

— Ні. Якісний інфотейнмент передбачає дві важливі складові: інформацію і розваги. Є класні програми, де є інформація, як «Зворотній відлік» на «UA: Першому». І є програми, де є розваги. Немає програми, яка це поєднує.

Американський телеведучий Джон Стюарт із 1998 року робив пародії на випуски новин. Вони брали справжню інформацію, але подавали її в розважальному форматі. При цьому вони не брехали, інформація була збалансованою. І ось 2009 року американці назвали Джона Стюарта телеведучим, якому найбільше довіряють. Так, він пародіював новини, але він був популярним і займався просвітництвом. Зараз таким займається, наприклад, Джон Олівер, ведучий Last Week Tonight на HBO. Він бере дуже важкі теми, наприклад, безробіття, але вперемішку із жартами, жвавою подачею, яскравими образами і, крім того, всіма грошима HBO. Це виглядає дуже класно. В нас такі програми якщо й виникають, то швидко закриваються, і це біда, бо це те, що справді потрібно Україні.

Тут є дві проблеми. Перша — це зірки. Те, що цікаво глядачам у такому форматі, — це зіркові інтерв’ю. Проблема не в питаннях журналістів, проблема в самих наших зірках. Вони просто не виховані в цій культурі, не готові до подібних форматів, не вміють так подавати інформацію. І намагаються бути поза політикою, на відміну від американських. А друга проблема в тому, що телевізійники роблять завеликий акцент на розвагах і замалий — на інформації.

— Ви відчуваєте свою впливовість?

— Я думаю, багато що з того, що ми робимо на «Детекторі медіа», — це приречена праця. Я впливаю на журналістів, які, по-перше, нормально ставляться до критики, а по-друге, можуть змінитися. Наприклад, коли ми пишемо про прорахунки Суспільного, воно може зреагувати. Але коли ми щотижня пишемо про якусь фігню на каналах Медведчука, або на Прямому, або на будь-якому олігархічному каналі, реакції немає. Там журналісти в принципі ні на що не впливають і роблять дурню не тому, що вони погані, а тому, що їм ставлять таке завдання. Жоден олігарх не зробить свій канал чесним і якісним, тому що весь сенс його існування — в тому, щоб він таким не був.

Я би сказав, що здебільшого мої тексти скеровані на глядачів, а не на самих журналістів. Щоби глядачі бачили, кому можна вірити, бачили фейки, які часто повторюються, й розуміли, що це неправда, ставали більш медіаграмотними.

— Впливати на свідомість телеаудиторії — це і є те, що вас мотивує?

— Трохи пафосно звучить, але так. Я навчався на військовій кафедрі. Там дуже патріотична атмосфера, й у нас була політінформація, коли треба було розповідати новини своїм колегам по взводу. Виходить до трибуни хлопець і цитує Шарія. На повному серйозі. Коли ти таке бачиш, то потім працюєш удвічі старанніше, бо якщо безумство аж туди просочується, страшно подумати, як багато його в інших місцях.

— Ви казали, що хочете працювати на себе. Наскільки це вдається в «Детекторі медіа»?

— На щастя, в «Детекторі медіа» немає цензури, тому я досі тут працюю. Це класно, коли ти не залежиш від олігархів чи політиків. Авжеж, на думку коментаторів у соцмережах, ми всі працюємо на Сороса, а ще під моїми текстами щотижня з’являються звинувачення, що я працюю на Медведчука, Зеленського, Порошенка та ін. Про кого написав, проти того і працюю. Думаю, що за чотири роки в «Детекторі медіа» найбільше «політичне» втручання в мій текст було, коли я писав про благодійників, які піарилися на коронавірусі, і взяв на титульну картинку фото з Порошенком. Мене попросили його змінити, бо в тексті йдеться про багатьох, а на картинці — тільки Порошенко. Я додав на картинку інших. А так я вільно пишу і жартую про всіх.

— Як часто ви отримуєте гнівні відгуки на свої тексти від героїв ваших публікацій?

— Майже не отримуємо інших. На ICTV виходила програма «Нові лідери». Перший випуск був стрьомним, схожим на реаліті-шоу, а не на якісну конструктивну програму. Я про це написав і вони відповіли, мовляв, дякуємо за критику, ми врахуємо ваші зауваження. І врахували.

Минулого року було інтерв’ю Порошенка на Суспільному, воно було погане, я про це написав і нам із Суспільного подякували. Не автори програми, а інші люди із Суспільного. Це приємні випадки, але вони виняткові. А армія тих, кого я образив, велика. Нещодавно ведучий «України 24» (а до того — каналів Медведчука) Василь Голованов написав особисто Наталії Лигачовій: мовляв, чому Ярослав Зубченко так на мене вз’ївся, я що йому, в борщ плюнув?

Найбільш популярний закид — що ми про них пишемо, а про інших, ще гірших, не пишемо. Хоча в одному тексті про всіх бути не може. Бувають закиди, що ми дарма звинувачуємо їх у проросійськості, що ми не розуміємо, про що пишемо.

Як мені з цим живеться? Нормально. А з людьми, яких я справді образив, бо було за що, я просто не спілкуюся. Про що мені говорити, наприклад, з Діаною Панченко?

— У своїх текстах ви буваєте суб’єктивним. Чим ви це балансуєте?

— Я відштовхуюсь від двох речей. По-перше, чи є в мене фактаж, який доводить мої твердження. Наприклад, хтось каже, що більшість українців російськомовні. Для початку я знаходжу соціологію. Якщо є чіткий факт, що більшість українців насправді є україномовними, то вже на підставі цього можу вставити у текст жарт, який висміює цю думку, і даю посилання на правду.

А по-друге, коли є системність. Якщо є якась людина і вона вперше дозволяє собі якусь дурню, я намагаюся не бути критичним, бо всі помиляються. Але коли це системно, коли це шостий рецидив поспіль, я дозволяю собі бути емоційним. І ще я дозволяю собі бути емоційним, коли йдеться про прямий сепаратизм або коли чую образи на адресу військових.

— Наскільки важливою для вас є співпраця із редактором, який вичитує ваш текст?

— Через специфіку моїх текстів (моніторинги, огляди, колонки) я рідко працюю над ними з редактором. І буває, що мені справді не вистачає такої «співпраці». Наприклад, коли пробую в матеріалі щось нове й не знаю, чи воно комусь зайшло. З іншого боку, шефредакторка Наталія Лигачова багато працює зі мною як автором. Інколи навіть забагато :) Тільки з останнього мені пропонували вести телеграм-канал, відеоблог на ютубі  та бути спікером у ClubHouse.

— Чи підтримуєте похід журналістів у політику?

— Коли Сергій Рахманін пішов у політику, це було класно. Він розумна людина, знає, про що говорить, він колишній журналіст, але на токшоу, наприклад, він є найбільш конструктивним, підготовленим спікером. Нещодавно у «Праві на владу» на «1+1» обговорювали НАТО і Рахманін з усіх політиків, військових експертів, профільних чиновників найбільше знав, цитував і давав інформації. Я прямо відчуваю, як він тягне державу вперед у правильному напрямку.

Є журналісти, яким пощастило менше. Наприклад, Ольга Василевська-Смаглюк. Вона не те щоб була проривною журналісткою, але тепер просто подає правки до «антиколомойського» закону. Я думаю, що для якості політики від журналістів небагато користі, але якщо вони добре формулюють думки і в них правильна позиція, то в них виходить бути суспільними адвокатами важливих ініціатив. В Україні є багато питань, які погано артикульовані в суспільстві. От нещодавно було 8 березня, Марш за права жінок, а в нас досі зависає історія зі Стамбульською конвенцією, яку блокує Рада церков та різні гомофоби. Було б добре, якби в цієї теми був хороший адвокат, який уміє правильно подавати інформацію. Бо є багато політиків, які начебто мають адекватну позицію, але не вміють її висловлювати або навіть дискредитують її своїми висловлюваннями. І це катастрофа. До речі, чому я обурююсь, коли представники влади ходять на канали пропагандистів, наприклад, на канал «Наш». Цей канал ні на що не впливає, там висловлювати свою думку немає сенсу.

— А ви за закриття цього каналу?

— Думаю, що мене можуть засудити, якщо я скажу «так». Все має бути за законом. (12 лютого Нацрада призначила перевірку телеканалу «Наш» через ефір із колишнім прем’єр-міністром Миколою Азаровим. Зі свого боку канал просить суд визнати протиправним це рішення Нацради. — Ред.) «Наш» — жахливий канал, це як порнопародія на канали Медведчука, тобто на «Нашому» все те саме, але ще більш кричуще емоційне. Таке враження, що Євгеній Мураєв хоче бути новим кумом Путіна або балотується в пахани «ЛДНР». Наприклад, в ефір «Нашого» включають Родіона Мірошника, представника окупаційної адміністрації Луганська. І в студії є представник влади, якийсь другорядний «слуга народу». Ведучий Макс Назаров каже, мовляв, давайте, як у Мінську, проведемо перемовини. По-перше, в Мінську немає перемовин із терористами. Тристороння контактна група — це Росія, Україна і ОБСЄ. По-друге, ми не ведемо переговорів із терористами. І цей представник влади наче намагається зробити хорошу справу, але в нього страшні проблеми з відстоюванням своєї позиції. І він дивиться на Мірошника й питає: «А чого добиваються ваші республіки?» І це — готова картинка для пропаганди: ось чинний нардеп від влади питає в терориста про його вимоги.

— Наскільки нинішня влада залежить від телебачення?

— Я не політолог, але в мене таке враження, що вони думають, що залежать. Я колись писав про Ірину Верещук, яка ходила на найбільш забиті канали на ютубі. Навіщо це робити? Ви ж представники влади, ходіть на Суспільне, на «Радіо Свобода», на «Українську правду». Політиків дуже багато і всім потрібна публічність.

А ось наскільки сьогодні реально телебачення впливає на політику? Я би сказав, що не так сильно, як колись. Ось, наприклад, Олег Ляшко. Коли в нього був весь можливий піар на найбільш популярному в нас каналі «Україна», він програв вибори. І це далеко не єдиний приклад, згадайте того ж Андрія Пальчевського, який піарився на каналах Медведчука. Телебачення більше немає вирішального впливу на виборця, але, здається, політики досі думають, що має. Але телебачення досі формує порядок денний, люди на кухнях досі говорять про те, про що говорить Савік Шустер у себе в студії. І це проблема, тому що коли олігархи вибирають теми для токшоу, ці теми стають темами для розмов у громадському транспорті. А олігархи вибирають ті теми, які їм вигідні. Те, що вигідно олігархам, рідко вигідно громадянам. Тема захисту російської мови цікавить 2 % українців, тим не менш певні ЗМІ її обговорюють щотижня.

— Чи відбулися в Україні після Революції гідності незворотні зміни?

— Так. По-перше, Революція гідності стала точкою неповернення. Ми ніколи не повернемося до стану, який був до цих подій. Жодна армія не зупинить ідею, час якої настав, як написав Гюго, а пізніше повторив Степан Бандера. Дуже багато моїх однолітків і людей інших поколінь усвідомили, чого вони хочуть. Часто здавалося, що немає ніякої української ідеї, а тепер люди побачили, якою ця ідея може бути. Крім того, люди повірили у свою силу. Режим Януковича здавався непереможним і все одно українці зібралися і змогли його знести.

Крім того, я думаю, Революція гідності дуже сильно вплинула на мотивацію людей, зробила їх ініціативнішими — починаючи від купи бізнесів, які відкрилися, закінчуючи медіа, які встали на ноги завдяки Революції. Ми не просто оголосили, що Україна — це Європа, але й кожен із нас став самостійнішим, ми стали менше дивитися на державу й політиків і більше дивитися, що ми можемо зробити самі. В перші тижні після Революції гідності мої знайомі клялися принципово не давати хабарі. Це було буквально пробудження гідності, і хоча з часом деякі повернулися до зручнішого способу життя, але, думаю, той імпульс ніколи не згасне.

Мені не до вподоби шароварництво, мені не подобається, коли ми робимо акцент на подіях давно минулої епохи. Тепер у нас є інша подія, про яку ми можемо сказати світові, відповідаючи на запитання, хто такі українці. Це вже не люди, які ходять у шароварах, їдять борщ та декламують Шевченка, а ті, хто взяв державу у свої руки, коли в них намагались її забрати.

Але одна з наших найбільших проблем досі — олігархічні ЗМІ. Як їх перемогти? З цими ЗМІ важко конкурувати, вони монополісти. І навіть якщо конкурувати, вони все одно існуватимуть. Закрили абсолютну пропаганду, канали Медведчука, і то знаходяться люди, які говорять про тиск на свободу слова. Якщо ми закриємо «Плюси» або СТБ, що трапиться? Ми не можемо націоналізувати олігархічні канали, не можемо їх закрити, не можемо (принаймні, це дуже складно) щось зробити з їхніми власниками.

Але ми йдемо до того, що телебачення буде менш впливовим, інтернет витісняє ефір. В інтернеті легше бути незалежним, тому що сервери й людина, яка набирає новини, коштують дешевше, ніж прямоефірна цілодобова трансляція. Не думаю, що ми зможемо перемогти олігархічні канали, але сам час перемагає телебаченння. А наші олігархи в принципі не схильні до технологій, тож ми просто всі емігруємо туди, куди олігархи не зможуть із нами піти.

— Чим іще, крім журналістики, ви би хотіли займатися?

— Мені подобаються кіно та астронавтика/астрофізика. Я намагаюся інтегрувати тексти про кіно у свою роботу. Коли в мене є час між виборами і черговою катастрофою, пишу про кіно.

— Що з останніх українських фільмів вам особливо запам’яталось?

— Буду банальним: «Мої думки тихі». Я подивився і подумав: «О, це кіно!» без скидок на те, що це український фільм. А в негативному сенсі мене вразили «Свінгери-2». Я намагаюся робити блог про кіно і для чергового відео подивився кілька фільмів. «Свінгери-2» — це фільм, знятий в одній квартирі за кілька днів, і він ґрунтується на тому, що пеніс називають іншими словами. Враження, що це імпровізація, але дуже низького рівня. Таке кіно взагалі не повинно існувати.

— Вам подобається, що в Україні знімають багато стрічок патріотичного спрямування?

— Я думаю, це потреба часу. Зараз Україні необхідні патріотичні історії, тому що в нас намагаються фізично та інформаційно забрати державу. Ми повинні її відстоювати, і для цього потрібна мотивація. Крім того, війна завжди надихала людей на творчість. Але якщо ми абстрагуємось від ситуації, в якій є зараз, я думаю, що цінніші фільми не про захист і відстоювання України як держави, а про універсальні цінності. Бракує розуміння, за що ми воюємо. Чому б нам просто не віддати свою країну Росії? Далі має бути відповідь: тому що Росія — це жахливий тоталітарний совок, тому що Росія порушує права людини й розв’язує агресію проти інших держав, тому що Росія — за імперіалізм. Я думаю, що про це мають бути українські фільми. Я не можу сказати, що бачив усі наші фільми на патріотичну тематику, але в мене склалося враження, що ідеали в них недостатньо артикульовані. Наприклад, у «Кіборгах» не вистачає, як на мене, центральної ідеї або якоїсь цінності щодо того, чому ми захищаємось і що ми захищаємо. Не тільки своїх близьких, а й нашу спільну ідею, яка об’єднує всіх українців.

Фото — Максим Поліщук