Власкор в Україні

На рубежі переломних для доль СРСР загалом і всіх 15 його республік 1990-1991 років відбулося становлення опозиційного до Кремля «Радио России». Його створила команда новообраного голови Верховної Ради РФСРР Бориса Єльцина – запеклого ворога президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

Мовлення велося на середніх хвилях. Конкуруючи зі станцією «Маяк» (структурою Всесоюзного радіо), нове медіа набувало дедалі більшої популярності на теренах усього СРСР і в російськомовної авдиторії за кордоном. Так вони й називалися в середовищі журналістів, а згодом – і в масових колах слухачів: «горбачовське» і «єльцинське» радіо…

Про події в Україні мовилося системно, але за «телеграфними» новинами «Укрінформу» –  реорганізованої агенції ТАРС-РАТАУ. Мені імпонував ведучий Андрій Ведута. Навіть в інтонаціях уловлювалася симпатія до суверенізованої України: судячи з прізвища, в нього – наш родовід. Забігаючи наперед, достатньо сказати, що в липні він попросив мене вчинити кількахвилинний репортаж про відзначення прадавнього українського свята Купала-Купайла, причому в мегаполісі – кількамільйонному Києві.

У грудні 90-го  чи січні 91-го вирішив передавати Ведуті знакові повідомлення: уже відбувалися 100-тисячні  незалежницькі мітинги у Львові, Революція на граніті в Києві, численні антиімперські акції Народного руху по всій Україні…

А як дізнатися телефонний номер Андрія або випускового редактора? Звернувся по допомогу до друга-однокурсника, антиімперського головного редактора однієї з найпопулярніших газет Союзу «Собеседник» Юрія Пилипенка. Він представив мене і як практика, і як теоретика – кандидата філологічних наук із дипломом факультету журналістики Московського держуніверситету: читав автореферат моє дисертації, бо впродовж двох років я зупинявся переважно в нього вдома. Мовляв, проблем не буде, зокрема з нормативною російською мовою.

Спочатку в етер я виходив епізодично. Раптом у березні Ведута замовив мені репортаж про утворення Федерації футболу України на чолі з Віктором Банниковим – етнічним росіянином. У травні як учасник походу «Останнім шляхом Кобзаря» з нагоди 150-річчя від дня смерті Пророка (представляв Головну раду Товариства української мови імені Тараса Шевченка) передавав матеріали, зокрема з Ленінграда-Пітера. А згодом Андрій попросив постійно готувати репортажі з вулиць і площ Києва, «інформашки» з Верховної Ради, інтерв’ю лідерів Народної ради – Ігоря Юхновського, Вячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка. Я без проблем акредитувався в парламенті. І пішло-поїхало.

У липні 1991 року в числі всього-на-всього декількох українських журналістів опинився в Межигір’ї, де Михайло Горбачов демонстративно приймав Гельмута Колля. У приміщенні МЗС УРСР акредитаційні картки виписував чиновник Міністерства закордонних справ СРСР. Російські й зарубіжні репортери не мали перешкод. Мене він сприйняв як єльцинського противника, та все-таки «свого»…

Прес-конференція відбувалася на галявині. Колль говорив загальщину про зміцнення взаємовигідної співпраці об’єднаної Німеччини і Радянського Союзу. Горбачов чи не півгодини розводився про «обновленный ССГ – Союз Суверенных Государств». Засудив рішення Верховної Ради перенести розгляд проекту модернізованого договору з липня аж на вересень. Розкритикував спільну позицію РРФСР і УРСР (в підтексті – ненависних йому Єльцина і Кравчука) щодо залишення податків у розпорядженні кожного з 15-ти суб’єктів ССД...

Я вийшов з автобуса на сусідній Оболоні, прямо біля свого будинку, і здому оперативно видав «інформашку» на «Радио России». Але ж не лиш офіціозний фактаж: в діалозі з Ведутою познущався з президента СРСР. Річ у тім, що навіть Колль не приховував свого нудьгування від балаканини Горбі. Зрештою,  канцлер ФРН несподівано зірвався зі свого крісла і пішов до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука та прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, які (нібито випадково) саме  вийшли на прогулянку алеями заповідника – державної резиденції. Колль уловив, хто насправді хазяї України, які у змові з Єльциним та його «младореформаторами» бойкотували «новоогарьовський процес» реанімації імперії.

Майже всі присутні рушили слідом за гостем. На місці залишилися лише Горбачов, його перекладач і модератор – одіозний ведучий програми «Время» Центрального телебачення Ломакін. Бачили б ви лико  президента Союзу РСР!

«Червона рута», КГБ, ГКЧП, Незалежність

Надалі доводилося виходити в етер по кілька раз на тиждень: політизованому загалу було зрозуміло, що Україна рухається до проголошення Незалежності. А тут бабах –  ГКЧП!

У середу, 14 серпня 1991 року, виїхав до Запоріжжя на фінал найпопулярнішого конкурсу "Червона рута". Це був другий, після буковинського, фестиваль української пісні та співаної поезії. Атмосфера в переважно російськомовному місті була піднесеною. Запоріжці радо вітали численних гостей з усієї країни та з-за кордону. Молодь щодня переповнювала залу, вхід до якої нічого не коштував.

Я передавав новини та репортажі про події фінальних днів «Рути» за такими сюжетами, які були б цікавими й українській діаспорі РФ та інших країн, й десяткам мільйонів інших слухачів. Передусім, російській молоді.

У неділю, 18 серпня, учасники фестивалю, почесні гості, журналісти, місцеві любителі сучасної пісні пройшли колоною під синьо-жовтими стягами до стадіону «Металург». На тротуарах сотні запоріжців, абсолютна більшість яких стежила за перипетіями конкурсу по національному і місцевому ТБ та РМ, підхоплювали патріотичні гасла.

Глядачі тривалими оплесками зустріли вітальні виступи директора «Червоної рути» Тараса Мельника і лідера Народного руху Вячеслава Чорновола. Звичайно, голова НРУ не міг не завершити промову політичним слоганом:

- Від державного суверенітету – до державної Незалежності! Слава Україні!

Овація. Концерт, у якому взяли участь переможці і чернівецької, і запорізької «Червоної рут», тривав до півночі. А в цей час у Москві вже був створений ГКЧП – Державний комітет з надзвичайного стану...

Наступного дня, близько сьомої ранку, ввімкнув свій портативний приймач ризького виробництва. Дивина: «Радио России» мовчить, а на «Маяку» звучить «Лебедине озеро». О 7.00 – випуск новин: ГКЧП…  Переворот!

Не поголившись, вилетів із гуртожитку, в якому мешкав усі ці дні: треба повідомити тривожну новину директорові фестивалю. Доїхав до готелю, де жили організатори й конкурсанти, трамваєм. У переповненому салоні панує гнітюча тиша – на контрасті з учорашнім святковим настроєм жителів центру.

Розшукав двері кімнати Тараса Мельника. Розбудив гучним грюкотом. Він вийшов у коридор сонним, напівголим, роздратованим і похмуро проричав:

– Ти нормальний?! Чого будиш ні світ ні зоря? Що сталося? Землетрус?

– Землетрус! Слухай «Маяк», бо «Радио России» мовчить, – простягнув йому радіоприймач: якраз транслювався 8-годинний випуск новин. – Увімкни телевізор. Любиш «Лебедине озеро»?.. Антигорбачовський путч! Москва запровадила надзвичайний стан. Прочунюйся. Буди всіх і вся. Бронюй квитки. Евакуюй людей і апаратуру.

З готелю набрав номер «Радио России» 251-3322. Випускова редактриса вбитим голосом видихнула:

- Наши частоты заблокованы. Звоните позже. Может, что-то прояснится…

Поїхав на вокзал. А понеділкових квитків на Київ уже катма. Що робити? Вирішив добиратися до Києва через Одесу, де  друзі допоможуть купити квиток. Це був найреальніший шлях додому.

Довелося довго чекати денного потяга Донецьк – Запоріжжя – Херсон – Миколаїв – Одеса. Крутив-вертів середні хвилі: «Маяк» і «Промінь» є, а «Радио России» все-таки – глухо. Згодом, уже в Одесі,  дізнався, що нас чули тільки в межах Садового кільця Москви. А дедалі далі програми ретранслювали радіолюбителі, які прийшли до Білого дому.

Раптом на «Промені» – голос голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Балакав він обтічно. Мабуть, боявся роздратувати еліту 1.000.000-го угруповання радянських військ, розташованих на наших теренах. Я вловив головне: «На території України діють закони України». Вже легше: в Декларації про державний суверенітет закріплено пріоритет українських правових актів над союзними.

Нарешті, зупинився у друзів-однокурсників – власкора Українського радіо Володимира Невмитого й оглядачки газети «Вечерняя Одесса»Тетяни Жакової. Володя дружив із прикордонниками та військовими моряками і від високих офіцерських чинів дізнався тривожні новини про мобілізаційні заходи в підрозділах армії і флоту. Звичайно, поділився зі мною.

З дозволу господарів, вийшов по міському телефону в  прямий етер обрізаного до minimum minimorum «Радио России». Як тільки сказав: «В Одесском воен­ном округе замечено передвижение танков…" – зв'язок вирубився: домашній телефон, як згодом дізнався, запрацював лише після краху ГКЧП.  Я тоді покаявся, а радійник Володя заспокоїв колегу:

- Переживемо. Тобі треба бути в Києві. Виходь на «Радио России» з Верховної Ради і Хрещатика.

Він організував квиток, і я повернувся в Київ. Одразу – до парламенту. Відверто кажучи, біля нього було мало киян, як і на Хрещатику. Десятки тисяч почали збиратися довкола Ради вже 24-го, у сподіванні на проголошення Незалежності й наполяганні на цьому рішенні.

Як акредитований у парламенті журналіст передавав новини – реальні й очікувані – переважно з його стін.

І ось там, як чорти з табакерки, вигулькнули російські «українці»: голова Комітету Верховної Ради СРСР із питань законодавства Сергій Шахрай, віце-президент РФ  Олександр Руцькой, голова Ленінградської міськради Анатолій Собчак. Явно із санкції головного малороса Михайла Горбачова. Трійця приїхала, щоб перешкодити проголошенню Акта Незалежності України.

Кілька годин вони вешталися кулуарами й закуліссям Верховної Ради, заважаючи працювати депутатам і журналістам. А ми їх ігнорували. Часто-густо вони засідали за столом на другому поверсі. Собчака супроводжував якийсь ніякий, блідно-жовтий, від злоби аж «зелений чоловічок». Хто знав, що це КГБіст Володимир Путін – невиліковний фанат Союзу, майбутній диктатор 1/8 планети!

Опівдні народу стало вже багато десятків тисяч – я бачив це людське море з розчинених навстіж вікон другого по­верху. Всі скандування відлунювали аж під куполом Ради. З правого берега підійшла колона авіабудівників, очолювана робітником-рухівцем Василем Гребеником, а з лівого – «Хімволокна» й Дарницького шовкового комбінату, ДВРЗ. Багато трудових колективів зорганізувалося, незважаючи на вихідний день – суботу.

Раптом понурі лідери пропутчистської більшості, які тусувалися біля вікон, що виходять на вулицю Кірова (нині Грушевського), потерли руки:

- Идут арсенальцы. Они нас поддержат!

Неподалік, за столом, Шахрай, Руцькой і Собчак узялися за розробку сценарію звернення до не менш як 100-тисячного мітингу, до українського народу. КГБіст мовчав. Бояри сочинили тези нашвидкуруч. Московсько-ленінградські малороси вирішили, що виступить Анатолій Олександрович. Підійшли вожді парламентської, проросійської, більшості й порадили Собчаку:

- Выходите к микрофону, как только подойдет колонна арсенальцев.

І ось вона підійшла. Але на площі яблуку немає де впасти. Кілька тисяч арсенальців  зупинилося на вулиці, вздовж Маріїнського парку і будівлі Ради. І заскандували у вікна: «Не-за-леж-ність!». Біля бокового вікна в гуренків, які жестами вітали робітничий клас, заклякли руки й скам’яніли фізії…

Нарешті, Собчаку надали слово. Кияни зааплодували соратнику Єльцина.

- Дорогие украинские братья и сестры! – і тут відомий ораторським хистом політик завів новоогарьовську мантру: – Нам надо сохранить Союз! Мы должны вместе…

У відповідь не менш як 100-тисячний мітинг вибухнув:

- Не-за-леж-ність!!! Не-за-леж-ність!!! Не-за-леж-ність!!!

Всесоюзний трибун Собчак так і не зміг договорити заготовку. Освистаний, повернувся до Шахрая і Руцького, а також «зеленого чоловічка» з портфелем. Правицею витир піт. І не лише від спеки. Шахрай і Руцькой мовчали. Собчаків помічник-КГБіст – само собою мумія. Анатолій Олександрович розпачливо зітхнув:

– Ребята, их невозможно пере­убедить!

Кудись пішли. Мабуть, до Кравчука…

Тим часом, близько 15.00, довідався від членів опозиційної Народної ради Івана Зайця та Василя Червонія, яких знав ще зі спільної участі в Головній раді Товариства української мови імені Тараса Шевченка:

- Акт Незалежності практично готовий! Більшість згодна проголосувати «за». Відпрацьовуються дрібні правки…

Найкраща новина автора

Драматична ситуація. Кульмінація напруженого політичного сюжету. Усі вже знемагають в очікуванні історичного голосування.

Що ж зараз передати на РР, коли глобальна подія не відбулася? Спустився з ложі преси в кафе. Кава ледь не полилася крізь вуха. Думав і додумався: суверенітет, незалежність, самостійність – це не всі зрозуміють і в Росії, і в світі; тому треба говорити про конституційний вихід України зі складу СРСР.

А програми цілодобового «Радио России» вже поширювалися найпотужнішими в Союзі передавачами. Зокрема, зі Львівщини та Київщини сигнал чітко досягав крайніх точок Західної Європи, з-під Миколаєва – Малої Азії і Північної Африки, із Сибіру – Канади і США. З берегів озера Севан найбільша в світі 160-метрова ретрансляційна вежа із суперантеною діяла на  радянські й зарубіжні терени всього Далекого Сходу, Центральної та Південно-Східної Азії і навіть Австралії.

Наразі авдиторія «Радио России» – 120.000.000. За відсутності інтернету на початку 90-х років, гадаю, було значно більше слухачів антикремлівького ЗМІ.

Отже, в 16-годинному випуску новин РР передав лаконічну «інформашку». Вжив ключові слова:

- Ожидается принятие Акта о выходе Украины из Союза ССР. Проект документа практически готов. Рабочая группа из числа большинства и меньшинства парламента вносит окончательные правки. Подробности – в следующих выпусках «Радио России».

Вийшов із кабіни, розташованої в напівпідвалі приміщення Ради, і сказав телефоністці:

- Як тільки влечу сюди – мені негайно цей же московський телефон: 2513322!

Піднявся в ложу преси. Перевірив двері: центральні   замкнуті. Конкурентам нічого не сказав. Прикинув: значить, мені треба буде рвонути праворуч – і по сходах униз, до телефона. Прапорщик же за мною не побіжить…

Кінець кінцем, довгоочікуваний початок – переможне голосування: 392 «за», всього-на-всього 4 «проти». Я сидів у першому ряду, біля дверей. Крикнув: «Ура!» – і на тлі обурення керівника прес-служби товариша Цикори (це мені вже було до люстри) рвонув на вихід, праворуч, ліворуч, униз. Більшість колег кинулася до центральних дверей, а потім почали мене наздоганяти. За мною, перестрибуючи по кілька сходинок, мчала «Свобода». Та вона – до телефоністки, а я – в кабіну. Ще власкор і  пожартував, але коли побачив, що вже говорю, підняв великий палець догори.

Із старорежимної будки я вийшов у тотальній ейфорії: у свої 37 випередив усіх молодих репортерів. Передав новину найпершим! Та ще й на весь світ! Попідколював «нову журналістику» і пішов мимо величезної черги, забувши розплатитися за всі виходи в етер. І тут мене наздогнала «Свобода» та простягнула квитанцію:

- Візьміть на пам’ять: за все заплачено…

Таки є журналістська солідарність і взаємоповага.

Ось ця знакова новина – найкраща в моїй фаховій біографії:

«Андрей Ведута:

- Открываем выпуск срочным сообщением из Киева. Слово – нашему корреспонденту:

- ТОЛЬКО ЧТО конституционным большинством Верховная Рада Украины приняла Акт государственной независимости Украины. Это означает выход Украины из Союза ССР.

Сейчас рассматривается пакет документов. Они посвящены осуждению государственного переворота и политической поддержке парламента Российской Федерации Верховной Радой Украины.

Подробности – в следующих выпусках «Радио России».

Виталий Довгич,

«Радио России»,

Киев».

P. S. Редакція виписала мені довгострокове посвідчення – до 2000 року (я теж так робив як голред часопису «ЄвроАтлантика), проте в 1999-му припинив співпрацю з «Радио России». Адже тоді до влади прийшов КГБіст-українофоб – той самий «зелений чоловічок» із чортової табакерки...