Історія однієї світової новини

Історія однієї світової новини

24 Серпня 2020
2212
24 Серпня 2020
11:40

Історія однієї світової новини

Віталій Довгич
Журналіст, викладач катедри міжнародних відносин і журналістики університету КРОК
2212
Гаряче літо’91 очима стрингера «Радио России».
Історія однієї світової новини
Історія однієї світової новини

Власкор в Україні

На рубежі переломних для доль СРСР загалом і всіх 15 його республік 1990-1991 років відбулося становлення опозиційного до Кремля «Радио России». Його створила команда новообраного голови Верховної Ради РФСРР Бориса Єльцина – запеклого ворога президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.

Мовлення велося на середніх хвилях. Конкуруючи зі станцією «Маяк» (структурою Всесоюзного радіо), нове медіа набувало дедалі більшої популярності на теренах усього СРСР і в російськомовної авдиторії за кордоном. Так вони й називалися в середовищі журналістів, а згодом – і в масових колах слухачів: «горбачовське» і «єльцинське» радіо…

Про події в Україні мовилося системно, але за «телеграфними» новинами «Укрінформу» –  реорганізованої агенції ТАРС-РАТАУ. Мені імпонував ведучий Андрій Ведута. Навіть в інтонаціях уловлювалася симпатія до суверенізованої України: судячи з прізвища, в нього – наш родовід. Забігаючи наперед, достатньо сказати, що в липні він попросив мене вчинити кількахвилинний репортаж про відзначення прадавнього українського свята Купала-Купайла, причому в мегаполісі – кількамільйонному Києві.

У грудні 90-го  чи січні 91-го вирішив передавати Ведуті знакові повідомлення: уже відбувалися 100-тисячні  незалежницькі мітинги у Львові, Революція на граніті в Києві, численні антиімперські акції Народного руху по всій Україні…

А як дізнатися телефонний номер Андрія або випускового редактора? Звернувся по допомогу до друга-однокурсника, антиімперського головного редактора однієї з найпопулярніших газет Союзу «Собеседник» Юрія Пилипенка. Він представив мене і як практика, і як теоретика – кандидата філологічних наук із дипломом факультету журналістики Московського держуніверситету: читав автореферат моє дисертації, бо впродовж двох років я зупинявся переважно в нього вдома. Мовляв, проблем не буде, зокрема з нормативною російською мовою.

Спочатку в етер я виходив епізодично. Раптом у березні Ведута замовив мені репортаж про утворення Федерації футболу України на чолі з Віктором Банниковим – етнічним росіянином. У травні як учасник походу «Останнім шляхом Кобзаря» з нагоди 150-річчя від дня смерті Пророка (представляв Головну раду Товариства української мови імені Тараса Шевченка) передавав матеріали, зокрема з Ленінграда-Пітера. А згодом Андрій попросив постійно готувати репортажі з вулиць і площ Києва, «інформашки» з Верховної Ради, інтерв’ю лідерів Народної ради – Ігоря Юхновського, Вячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка. Я без проблем акредитувався в парламенті. І пішло-поїхало.

У липні 1991 року в числі всього-на-всього декількох українських журналістів опинився в Межигір’ї, де Михайло Горбачов демонстративно приймав Гельмута Колля. У приміщенні МЗС УРСР акредитаційні картки виписував чиновник Міністерства закордонних справ СРСР. Російські й зарубіжні репортери не мали перешкод. Мене він сприйняв як єльцинського противника, та все-таки «свого»…

Прес-конференція відбувалася на галявині. Колль говорив загальщину про зміцнення взаємовигідної співпраці об’єднаної Німеччини і Радянського Союзу. Горбачов чи не півгодини розводився про «обновленный ССГ – Союз Суверенных Государств». Засудив рішення Верховної Ради перенести розгляд проекту модернізованого договору з липня аж на вересень. Розкритикував спільну позицію РРФСР і УРСР (в підтексті – ненависних йому Єльцина і Кравчука) щодо залишення податків у розпорядженні кожного з 15-ти суб’єктів ССД...

Я вийшов з автобуса на сусідній Оболоні, прямо біля свого будинку, і здому оперативно видав «інформашку» на «Радио России». Але ж не лиш офіціозний фактаж: в діалозі з Ведутою познущався з президента СРСР. Річ у тім, що навіть Колль не приховував свого нудьгування від балаканини Горбі. Зрештою,  канцлер ФРН несподівано зірвався зі свого крісла і пішов до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука та прем’єр-міністра Вітольда Фокіна, які (нібито випадково) саме  вийшли на прогулянку алеями заповідника – державної резиденції. Колль уловив, хто насправді хазяї України, які у змові з Єльциним та його «младореформаторами» бойкотували «новоогарьовський процес» реанімації імперії.

Майже всі присутні рушили слідом за гостем. На місці залишилися лише Горбачов, його перекладач і модератор – одіозний ведучий програми «Время» Центрального телебачення Ломакін. Бачили б ви лико  президента Союзу РСР!

«Червона рута», КГБ, ГКЧП, Незалежність

Надалі доводилося виходити в етер по кілька раз на тиждень: політизованому загалу було зрозуміло, що Україна рухається до проголошення Незалежності. А тут бабах –  ГКЧП!

У середу, 14 серпня 1991 року, виїхав до Запоріжжя на фінал найпопулярнішого конкурсу "Червона рута". Це був другий, після буковинського, фестиваль української пісні та співаної поезії. Атмосфера в переважно російськомовному місті була піднесеною. Запоріжці радо вітали численних гостей з усієї країни та з-за кордону. Молодь щодня переповнювала залу, вхід до якої нічого не коштував.

Я передавав новини та репортажі про події фінальних днів «Рути» за такими сюжетами, які були б цікавими й українській діаспорі РФ та інших країн, й десяткам мільйонів інших слухачів. Передусім, російській молоді.

У неділю, 18 серпня, учасники фестивалю, почесні гості, журналісти, місцеві любителі сучасної пісні пройшли колоною під синьо-жовтими стягами до стадіону «Металург». На тротуарах сотні запоріжців, абсолютна більшість яких стежила за перипетіями конкурсу по національному і місцевому ТБ та РМ, підхоплювали патріотичні гасла.

Глядачі тривалими оплесками зустріли вітальні виступи директора «Червоної рути» Тараса Мельника і лідера Народного руху Вячеслава Чорновола. Звичайно, голова НРУ не міг не завершити промову політичним слоганом:

- Від державного суверенітету – до державної Незалежності! Слава Україні!

Овація. Концерт, у якому взяли участь переможці і чернівецької, і запорізької «Червоної рут», тривав до півночі. А в цей час у Москві вже був створений ГКЧП – Державний комітет з надзвичайного стану...

Наступного дня, близько сьомої ранку, ввімкнув свій портативний приймач ризького виробництва. Дивина: «Радио России» мовчить, а на «Маяку» звучить «Лебедине озеро». О 7.00 – випуск новин: ГКЧП…  Переворот!

Не поголившись, вилетів із гуртожитку, в якому мешкав усі ці дні: треба повідомити тривожну новину директорові фестивалю. Доїхав до готелю, де жили організатори й конкурсанти, трамваєм. У переповненому салоні панує гнітюча тиша – на контрасті з учорашнім святковим настроєм жителів центру.

Розшукав двері кімнати Тараса Мельника. Розбудив гучним грюкотом. Він вийшов у коридор сонним, напівголим, роздратованим і похмуро проричав:

– Ти нормальний?! Чого будиш ні світ ні зоря? Що сталося? Землетрус?

– Землетрус! Слухай «Маяк», бо «Радио России» мовчить, – простягнув йому радіоприймач: якраз транслювався 8-годинний випуск новин. – Увімкни телевізор. Любиш «Лебедине озеро»?.. Антигорбачовський путч! Москва запровадила надзвичайний стан. Прочунюйся. Буди всіх і вся. Бронюй квитки. Евакуюй людей і апаратуру.

З готелю набрав номер «Радио России» 251-3322. Випускова редактриса вбитим голосом видихнула:

- Наши частоты заблокованы. Звоните позже. Может, что-то прояснится…

Поїхав на вокзал. А понеділкових квитків на Київ уже катма. Що робити? Вирішив добиратися до Києва через Одесу, де  друзі допоможуть купити квиток. Це був найреальніший шлях додому.

Довелося довго чекати денного потяга Донецьк – Запоріжжя – Херсон – Миколаїв – Одеса. Крутив-вертів середні хвилі: «Маяк» і «Промінь» є, а «Радио России» все-таки – глухо. Згодом, уже в Одесі,  дізнався, що нас чули тільки в межах Садового кільця Москви. А дедалі далі програми ретранслювали радіолюбителі, які прийшли до Білого дому.

Раптом на «Промені» – голос голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Балакав він обтічно. Мабуть, боявся роздратувати еліту 1.000.000-го угруповання радянських військ, розташованих на наших теренах. Я вловив головне: «На території України діють закони України». Вже легше: в Декларації про державний суверенітет закріплено пріоритет українських правових актів над союзними.

Нарешті, зупинився у друзів-однокурсників – власкора Українського радіо Володимира Невмитого й оглядачки газети «Вечерняя Одесса»Тетяни Жакової. Володя дружив із прикордонниками та військовими моряками і від високих офіцерських чинів дізнався тривожні новини про мобілізаційні заходи в підрозділах армії і флоту. Звичайно, поділився зі мною.

З дозволу господарів, вийшов по міському телефону в  прямий етер обрізаного до minimum minimorum «Радио России». Як тільки сказав: «В Одесском воен­ном округе замечено передвижение танков…" – зв'язок вирубився: домашній телефон, як згодом дізнався, запрацював лише після краху ГКЧП.  Я тоді покаявся, а радійник Володя заспокоїв колегу:

- Переживемо. Тобі треба бути в Києві. Виходь на «Радио России» з Верховної Ради і Хрещатика.

Він організував квиток, і я повернувся в Київ. Одразу – до парламенту. Відверто кажучи, біля нього було мало киян, як і на Хрещатику. Десятки тисяч почали збиратися довкола Ради вже 24-го, у сподіванні на проголошення Незалежності й наполяганні на цьому рішенні.

Як акредитований у парламенті журналіст передавав новини – реальні й очікувані – переважно з його стін.

І ось там, як чорти з табакерки, вигулькнули російські «українці»: голова Комітету Верховної Ради СРСР із питань законодавства Сергій Шахрай, віце-президент РФ  Олександр Руцькой, голова Ленінградської міськради Анатолій Собчак. Явно із санкції головного малороса Михайла Горбачова. Трійця приїхала, щоб перешкодити проголошенню Акта Незалежності України.

Кілька годин вони вешталися кулуарами й закуліссям Верховної Ради, заважаючи працювати депутатам і журналістам. А ми їх ігнорували. Часто-густо вони засідали за столом на другому поверсі. Собчака супроводжував якийсь ніякий, блідно-жовтий, від злоби аж «зелений чоловічок». Хто знав, що це КГБіст Володимир Путін – невиліковний фанат Союзу, майбутній диктатор 1/8 планети!

Опівдні народу стало вже багато десятків тисяч – я бачив це людське море з розчинених навстіж вікон другого по­верху. Всі скандування відлунювали аж під куполом Ради. З правого берега підійшла колона авіабудівників, очолювана робітником-рухівцем Василем Гребеником, а з лівого – «Хімволокна» й Дарницького шовкового комбінату, ДВРЗ. Багато трудових колективів зорганізувалося, незважаючи на вихідний день – суботу.

Раптом понурі лідери пропутчистської більшості, які тусувалися біля вікон, що виходять на вулицю Кірова (нині Грушевського), потерли руки:

- Идут арсенальцы. Они нас поддержат!

Неподалік, за столом, Шахрай, Руцькой і Собчак узялися за розробку сценарію звернення до не менш як 100-тисячного мітингу, до українського народу. КГБіст мовчав. Бояри сочинили тези нашвидкуруч. Московсько-ленінградські малороси вирішили, що виступить Анатолій Олександрович. Підійшли вожді парламентської, проросійської, більшості й порадили Собчаку:

- Выходите к микрофону, как только подойдет колонна арсенальцев.

І ось вона підійшла. Але на площі яблуку немає де впасти. Кілька тисяч арсенальців  зупинилося на вулиці, вздовж Маріїнського парку і будівлі Ради. І заскандували у вікна: «Не-за-леж-ність!». Біля бокового вікна в гуренків, які жестами вітали робітничий клас, заклякли руки й скам’яніли фізії…

Нарешті, Собчаку надали слово. Кияни зааплодували соратнику Єльцина.

- Дорогие украинские братья и сестры! – і тут відомий ораторським хистом політик завів новоогарьовську мантру: – Нам надо сохранить Союз! Мы должны вместе…

У відповідь не менш як 100-тисячний мітинг вибухнув:

- Не-за-леж-ність!!! Не-за-леж-ність!!! Не-за-леж-ність!!!

Всесоюзний трибун Собчак так і не зміг договорити заготовку. Освистаний, повернувся до Шахрая і Руцького, а також «зеленого чоловічка» з портфелем. Правицею витир піт. І не лише від спеки. Шахрай і Руцькой мовчали. Собчаків помічник-КГБіст – само собою мумія. Анатолій Олександрович розпачливо зітхнув:

– Ребята, их невозможно пере­убедить!

Кудись пішли. Мабуть, до Кравчука…

Тим часом, близько 15.00, довідався від членів опозиційної Народної ради Івана Зайця та Василя Червонія, яких знав ще зі спільної участі в Головній раді Товариства української мови імені Тараса Шевченка:

- Акт Незалежності практично готовий! Більшість згодна проголосувати «за». Відпрацьовуються дрібні правки…

 

Найкраща новина автора

Драматична ситуація. Кульмінація напруженого політичного сюжету. Усі вже знемагають в очікуванні історичного голосування.

Що ж зараз передати на РР, коли глобальна подія не відбулася? Спустився з ложі преси в кафе. Кава ледь не полилася крізь вуха. Думав і додумався: суверенітет, незалежність, самостійність – це не всі зрозуміють і в Росії, і в світі; тому треба говорити про конституційний вихід України зі складу СРСР.

А програми цілодобового «Радио России» вже поширювалися найпотужнішими в Союзі передавачами. Зокрема, зі Львівщини та Київщини сигнал чітко досягав крайніх точок Західної Європи, з-під Миколаєва – Малої Азії і Північної Африки, із Сибіру – Канади і США. З берегів озера Севан найбільша в світі 160-метрова ретрансляційна вежа із суперантеною діяла на  радянські й зарубіжні терени всього Далекого Сходу, Центральної та Південно-Східної Азії і навіть Австралії.

Наразі авдиторія «Радио России» – 120.000.000. За відсутності інтернету на початку 90-х років, гадаю, було значно більше слухачів антикремлівького ЗМІ.

Отже, в 16-годинному випуску новин РР передав лаконічну «інформашку». Вжив ключові слова:

- Ожидается принятие Акта о выходе Украины из Союза ССР. Проект документа практически готов. Рабочая группа из числа большинства и меньшинства парламента вносит окончательные правки. Подробности – в следующих выпусках «Радио России».

Вийшов із кабіни, розташованої в напівпідвалі приміщення Ради, і сказав телефоністці:

- Як тільки влечу сюди – мені негайно цей же московський телефон: 2513322!

Піднявся в ложу преси. Перевірив двері: центральні   замкнуті. Конкурентам нічого не сказав. Прикинув: значить, мені треба буде рвонути праворуч – і по сходах униз, до телефона. Прапорщик же за мною не побіжить…

Кінець кінцем, довгоочікуваний початок – переможне голосування: 392 «за», всього-на-всього 4 «проти». Я сидів у першому ряду, біля дверей. Крикнув: «Ура!» – і на тлі обурення керівника прес-служби товариша Цикори (це мені вже було до люстри) рвонув на вихід, праворуч, ліворуч, униз. Більшість колег кинулася до центральних дверей, а потім почали мене наздоганяти. За мною, перестрибуючи по кілька сходинок, мчала «Свобода». Та вона – до телефоністки, а я – в кабіну. Ще власкор і  пожартував, але коли побачив, що вже говорю, підняв великий палець догори.

Із старорежимної будки я вийшов у тотальній ейфорії: у свої 37 випередив усіх молодих репортерів. Передав новину найпершим! Та ще й на весь світ! Попідколював «нову журналістику» і пішов мимо величезної черги, забувши розплатитися за всі виходи в етер. І тут мене наздогнала «Свобода» та простягнула квитанцію:

- Візьміть на пам’ять: за все заплачено…

Таки є журналістська солідарність і взаємоповага.

Ось ця знакова новина – найкраща в моїй фаховій біографії:

«Андрей Ведута:

- Открываем выпуск срочным сообщением из Киева. Слово – нашему корреспонденту:

- ТОЛЬКО ЧТО конституционным большинством Верховная Рада Украины приняла Акт государственной независимости Украины. Это означает выход Украины из Союза ССР.

Сейчас рассматривается пакет документов. Они посвящены осуждению государственного переворота и политической поддержке парламента Российской Федерации Верховной Радой Украины.

Подробности – в следующих выпусках «Радио России».

Виталий Довгич,

«Радио России»,

Киев».

P. S. Редакція виписала мені довгострокове посвідчення – до 2000 року (я теж так робив як голред часопису «ЄвроАтлантика), проте в 1999-му припинив співпрацю з «Радио России». Адже тоді до влади прийшов КГБіст-українофоб – той самий «зелений чоловічок» із чортової табакерки...

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2212
Коментарі
2
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Ольга
1312 дн. тому
На фото коммунисты организовывают измену Родине, перекрашиваются в националистов и начинают делить страну. Впереди голодные девяностые
Перець
1312 дн. тому
"За мною, перестрибуючи по кілька сходинок, мчала «Свобода»." Власкором "Свободи" був В.Портников. Він сам неодноразово розповідав цю історію.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду