21 травня Георгію Ґонґадзе виповнився б 51 рік. І саме сьогодні, в день його народження, о 19:15 в прямому ефірі суспільного телеканалу «UA: Культура» відбудеться церемонія нагородження лауреата Премії імені Георгія Ґонґадзе 2020 року. Участь у ній візьмуть цьогорічні фіналісти премії: засновник «Телебачення Торонто» Роман Вінтонів, публіцист, телеведучий Павло Казарін і засновник проєкту Ukrainer Богдан Логвиненко.

Готуючись до церемонії, відомі українські журналістки взяли онлайн-інтерв’ю у фіналістів, де розпитали про їхні професійні історії та принципи. Радіоведуча і письменниця Лариса Денисенко говорила з Романом Вінтонівим, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва – з Павлом Казаріним, керівниця Української служби «Голосу Америки» Мирослава Ґонґадзе – з Богданом Логвиненком.

Пропонуємо найцікавіші тези із цих розмов.

Роман Вінтонів: «Останнім часом я багато сумніваюсь у всьому і намагаюсь не займати одразу якусь позицію»

Про журналістську освіту

Я точно не належу до тих, хто говорить, що журналістська освіта псує. Утім, вважаю, що журналістові краще вчитися на якомусь профільному факультеті, не журналістському, і вивчати тему, на яку хотів би писати. Краще отримати в журналістиці людину, яка поки що погано пише, але розуміється в темі і через півроку навчитися писати, ніж людину, яка добре пише, але не розуміється на питанні.

Якщо говорити про те, що сформувало особисто мене, то це, по-перше, велика мамина бібліотека. А після того — оточення, середовище, у яке я потрапив під час навчання на факультеті журналістики. Ті люди, які показували мені потрібні фільмі, книжки і те, в якому напрямку варто йти.

Тим, хто лише починає шлях, я банально радив би писати щодня, аби тренувати вміння висловлювати власну думку. А вже потім піде історія про перевірку фактів, визначення, що таке факт, як відрізнити факти від чогось іншого. Але головне — практика висловлення власної думки так, щоб аудиторія зрозуміла саме те, що ти хотів сказати.

Про Майкла Щура і «Телебачення Торонто»

Коли я розмірковував, як назвати свого персонажа, зрозумів, що це має бути якесь західне ім'я й українське прізвище або навпаки — західне прізвище й українське ім’я. Це міг бути Остап Джонсон чи Хорас Іващишин. Але в той момент я дізнався, що моя колишня дружина мала псевдонім Аманда Щур, тож узяв це прізвище.

Персонаж Майкл Щур був максимально стереотипним образом людини, далекої до сучасних українських реалій, яка намагається зберегти все таким, як було в оповідях дідуся й бабусі. Я хотів показати не те, як виглядають діаспоряни, а те який, на думку діаспорян, вигляд тут поважають.

З часом усе змінюється, і Майкл Щур уже втратив акцент, став по-іншому одягатись. Що далі, то більше в Майклі Щурі не лише мене, а тієї великої команди, яка спільно розвиває образи «Телебачення Торонто». У порядку появи в проєкті це Женя Самойленко, Андрій Кондратенко, Віталій Юрасов, Максим Щербина, Анатолій Остапенко, Саша Гонтар, Єгор Шатайло, Антон Тимошенко, Ярослава Кравченко. Ці люди в постійних обговореннях створюють певну магію. Натомість я останнім часом пишу дуже рідко і переважно, якщо сказати культурно, торгую обличчям. При цьому в команді немає такої людини, чий голос при створенні сценарію був би ключовим. Це живий організм з обговоренням, дебатами, інколи дискусіями, інколи — дуже гарячими.

У команді ми не є асболютними однодумцями — це було б нецікаво. Так, у базових цінностях ми сходимось: грубо кажучи, ніхто з нас не вважає, що канібалізм — це добре. Усі ми прибічники ліберальних цінностей. Але коли не погоджуємося з якогось питання, починається найцікавіше. Мені й самому довелось навчитися погоджуватися з тим, що щось виглядає логічно, навіть коли мені це не подобається.

Про рух He for She

Я розумію, що інколи сам ненавмисно продовжую традицію сексизму. Тож, приєднавшись до руху, я передусім спостерігаю за собою. Наприклад, одного разу я заїжджав на парковку ВДНГ, а там є такий шлагбаум — щоб він піднявся, треба натиснути кнопку, отримати чек. І ось переді мною машина, водій якої довго не може з цим впоратись, врешті виходить, і бачу, що це — водійка. І тут я спіймав себе на думці: «Ну, звісно — жінка». У цей момент я зрозумів, що в цьому і криється проблема. У цій звичці оцінювати жінок не за тим, що вони роблять, чим займаються і як вони це роблять, а за тим, що вони жінки. Ось ключова проблема, яку для себе сформулював і з якою тепер працюю.

У більшості випадків людина не має на меті принизити когось. Просто багатьох так виховують змалечку: жінка — готує, чоловік — на заводі, або жінка — медсестра, чоловік — лікар. Нас готували до такої реальності, а перебудувати себе в 40—50 років досить важко. Я бачу в цьому проблему, але я не бачу в цьому злого умислу. Злий умисел я бачу тільки тоді, коли людина не визнає своєї помилки, коли вона так сказала.

Про вплив армійського досвіду

Останнім часом я дуже багато сумніваюсь у всьому і намагаюсь не займати одразу якусь позицію, намагаюсь почути багато аргументів. З мого досвіду часто те, що здається перемогою чи правильною річчю, при наближенні виявляється не таким однозначним. Чим більше ти дізнаєшся, чим далі ти піднімаєшся над проблемою, тим несподіванішими можуть бути відкриття.

Великою мірою на це вплинув армійський досвід. Я пішов в армію зі своїм набором стереотипів: там п'ють, сплять, крадуть, копають, прибирають. Коли прийшов, побачив не лише це, а ще й дуже багато про честь мундира. Багато прикладів того, що присяга для офіцера є тим, чим він керується насправді. Я це все побачив на власні очі. І цей досвід змінив швидкість, із якою я готовий реагувати на події чи теми, висловлюватися про них без попередньої підготовки.

Про мрію

У майбутньому я би проповідував діалог і культуру дебатів. Уміння донести свою позицію так, щоб інша людина не перебивала, а слухала і так само потім аргументовано доносила свою позицію. Я би проповідував, що результатом цих дебатів чи діалогу не обов'язково має бути виграш чи перемога. Результатом може бути просто таке: «Я почув твою позицію, твій аргумент».

Така культура діалогу мала б широке застосування: у народній маршрутці, і в парламенті, і в офісі президента.

Про незалежність у журналістиці

Особиста незалежність — це можливість говорити будь-що. А журналістська незалежність — це необхідність думати про наслідки того, що збираєшся сказати. Треба розуміти, звідки отримали інформацію, з якою метою, чи хтось мав бажання вплинути на тебе чи на журналіста, чи достатньо інформації для того, щоб вважати матеріал більш-менш збалансованим. Оце і є незалежність — велика відповідальність, про яку треба пам'ятати завжди.

Павло Казарін: «До війни моя ієрархія була дуже проста: я був кримчанином, етнічним росіянином і лише потім — громадянином України»

Про вибір професії

Моє дитинство пройшло під акомпанемент друкарської машинки, тому що батько працював над докторською дисертацією, присвяченою Гоголю. Я жив в оточенні книжок, вони були всюди. Наші ліжка стояли біля книжкових полиць, й іноді ліжка переставляли. Спочатку моє ліжко було біля літери «П», тоді я знайшов для себе Платонова. А коли моє ліжко ставили на іншу сторону, там уже була буква «Г», там я знайшов для себе Гашека. Можливо, це і визначило, чим я хочу займатися. Мені завжди було цікаво працювати з текстами, хоча я хотів викладати в школі літературу. А ось як воно все вийшло.

Моє потрапляння на телебачення було випадковістю. Однокурсниця попросила супроводжувати її на ефір ранкового шоу — шоста ранку, листопад. Ми прийшли удвох, нас посадили в кадр, ми розповіли, як святкують День студента, а після цього мені запропонували спробувати себе в ролі ведучого. Але це не було пов’язано з тим, що я себе якось ярко проявив. Треба розуміти, що регіональне телебачення, особливо в нульових, мало суто жіноче обличчя, адже платили мало. Хлопці були в дефіциті, і саме тому я отримав цю пропозицію.

Коли робиш продукт на телебаченні, фінальний результат залежить від дуже великої кількості людей, на яких ти не можеш вплинути. А коли ти на самоті з ноутбуком, це момент істини — не колективний бій, а індивідуальне фехтування. Як ти цей бій проведеш, як цей раунд проживеш — таким і буде кінцевий результат.

Ті думки, які мені здаються важливими, я спочатку оформлюю в текст, і тільки після цього переношу в телевізійний простір.

Про метод роботи

Одне з найвдаліших визначень журналістики, як на мене, — це вміння розповідати просто про складні речі, нічого при цьому не спрощуючи. У текстовому форматі добитися ідеального співвідношення сенсів та обгортки простіше, ніж на ТБ. Тобто багато ідей, які з моєї точки зору заслуговують уваги, я спочатку обточую в тексті, і лише потім переношу у медійний простір. Хоча я при цьому дуже добре розумію, що Україна залишається аналоговою країною, 75% наших співвітчизників отримують інформацію саме з телебачення. І в цьому сенсі чутки про швидку смерть телебачення як формату дуже сильно перебільшені.

Колумністика — це гібрид літератури та журналістики. І це найкращий метод робити те, що мені подобається. Завдання колумністики — це або давати відповіді на вже існуючі, вічні питання, або формувати нові питання епохи. Це дуже гарний метод відрефлексувати ту реальність, у якій живеш, спробувати впорядкувати хаос і сенси.

Про особистий вибір

З 2012 року я працював у Москві. Знайомі шукали шефредактора, а я саме працював власкором для різних видань і відчував, що зайшов у глухий кут. Тобто потрібно було або заводити родину й обростати собаками, котами і побутом, або рвати кігті — розумів, що довго я в такому підвішеному стані не проживу. Це був 2012 рік, у Києві царював колективний Янукович, ЗМІ були вимушені або йти на колаборацію з Партією регіонів, або йти в маргінес. А в Москві саме була Болотна площа.

Усі знайомі думали, що я переїхав назавжди. Але я постійно відчував, що перебуваю у відрядженні. Я два роки поспіль отримував дозволи на працю, платив усі податки, був нерезидентом, увесь час відчував себе не дуже захищеним зі своїм паспортом у кишені. Особливо, коли ходив на мітинги і бачив, що там відбувається. У лютому 2014-го стало зрозуміло, що відрядження скінчилося.

Майдан я відразу сприйняв як щось близьке мені. Був зручний метод кататися з Москви на вихідні на Майдан. Виїжджав у суботу, ночував у друзів, усю неділю на Майдані, і потім прямо з вокзалу до редакції. І всі жартували, що якщо пахне багаттям, то це Казарін з Майдану повернувся.

Є велика спокуса сказати, що у 2014-му я бачив усе наперед і розумів, до чого все йде. Але в той день, коли ми прокинулись, а над ВР АР Крим висіли російські прапори, я не міг повірити, що це дійсно російська армія. Думав, може це «Беркут» кримський повернувся з Майдану і робить якусь провокацію. І тільки ввечері, коли я побачив кадри в мережі, зрозумів, що ніяких ілюзій немає, що це справжнє вторгнення, думки про яке тобі здавалися просто неймовірними.

Коли почалися всі події, я виїхав з Москви, взяв усі невідгуляні відпустки і поїхав спочатку до Криму. Всю весну я мотався у трикутнику Москва—Київ—Сімферополь. У Криму відчував себе дуже вільно, тому що мав у кишені посвідчення російського медіа, яке обачливо не здав. Тому мені було дозволено все те, що не було дозволено нікому. Я міг дозволити собі писати статті для УП, а мені після цього ФСБ не стукало у двері. Я міг собі дозволити писати для «Радіо Свобода», під своїм власним ім’ям, а мене не затримували на вулиці. Скористувавшись дворічним бекграундом перебування в Москві й репутацією нехай ліберального, але московського журналіста, міг дозволити собі просидіти у Криму аж до листопада.

Я поїхав до Києва у 20-х числах жовтня, коли стало зрозуміло, що кримський потяг став на колію, і зрозуміло, у якому напрямку рушає.

Ми живемо в добу множинних ідентичностей і самі вибудовуємо їхню ієрархію. До війни моя ієрархія була дуже проста: я був кримчанином, етнічним росіянином і лише потім — громадянином України. Тобто спершу регіональна ідентичність, потім етнічна, потім — державна. У 2014-му ця лінія змінилась. Тепер я передусім — громадянин України. На другому місці — регіональна ідентичність. 30 років я прожив у Криму, наступні 30 можу прожити будь-де, але мої дитячі спогади — там. Щодо етнічної ідентичності, то нині я готовий ставити її на четверте-п’яте місце і не певен, що вона відіграє для мене якусь роль.

Я намагаюся пам’ятати, яким я був, і розумію, що через п’ять років також змінюсь. Але обертаючись назад, хочу, щоб мені за ці зміни не було соромно.

Богдан Логвиненко: «Треба вміти слухати. Це те, чого дуже часто бракує багатьом у журналістиці»

Про шлях до створення Ukrainer

Мені завжди подобалося бути медіатором, тому я робив музичні фестивалі й займався музичним менеджментом. І через це я прийшов у журналістику, хоча не вчився на журналіста. У 2005 році ми з друзями заснували портал про культуру «Сумно». Цей проєкт проіснував сім-вісім років, ми були одними з перших, хто публікував так багато поетичних, літературних, театральних рецензій.

Потім я займався музичним менеджментом, згодом працював гідом і архітектором подорожей, тобто складав маршрути по південно-східній Азії, де тоді жив. І саме в той момент мені більше всього хотілося розповісти про Україну, що є тут цінного, якими є тут люди.

Я повернувся до України після Революції Гідності і відчув, що країна переживає неймовірний час і що іншої такої можливості зафіксувати його не буде. Першою ідеєю було поїхати в експедицію на півтора роки і зафільмувати все, тобто ті процеси, що відбуваються в країні. При цьому ми завжди намагалися знайти історії, які можуть бути цікавими у світовому контексті.

Мені страшенно хотілося випробувати нові формати, нові підходи до тих самих історій, які щодня ми можемо побачити в традиційних засобах масової інформації. Тобто це такий дослідницькій дух. А з іншого боку – мені завжди страшенно подобалось об'єднувати людей. І тут мені йдеться не лише про команду, але й про аудиторію, про створення мікроспільнот, які виникають навколо текстів, ідей тощо. Через історії ми намагаємося показати, що є тема, яка об'єднує людей. Ми також намагаємося показати, що можна довіряти.

Коли ми поїхали досліджувати Україну, у нас було відчуття що вже про неї надзвичайно багато знаємо. Перед початком Ukrainer у мене був цикл лекцій у Польщі чи Німеччині, я розповідав їм про ту Україну, яку я знав на той момент. Але коли ми вирушили в нашу першу поїздку і знімали наше перше відео, ми зрозуміли, що ми не знаємо нічого. Зрозумів, що ми і зараз ще в такому широкому незнанні. І через це не можемо комунікувати Україну назовні, адже не знаємо, якою вона є насправді. І саме тому тепер Ukrainer перекладається на дев’ять мов.

Про принципи в роботі

Якщо говорити про роботу Ukrainer, то в нас є декілька засад: не працювати з олігархічним капіталом, з російським капіталом. Це, напевно, для більшості колег-журналістів зрозуміло, але є такі медіа, які фінансуються олігархами. Від початку проєкту в нас було дуже багато пропозицій, була людина, яка навіть хотіла повністю інвестувати в проєкт, вкладати великі гроші, але ми вирішили відмовитися попри брак коштів.

Також ми не працюємо з бізнесом, який експлуатує дешеву людську працю чи тварин. Не працюємо з бізнесом, який не ведеться українською мовою. Цей перелік досить великий. З одного боку, ми обмежуємо себе, бо є така думка, що будь-які кошти, якщо вони спрямовані на добро, принесуть добро. Ми так не вважаємо, бо будь які гроші мають своє забарвлення. Відмивати репутацію тих, хто вчора, хоч і опосередковано, був причетним до вбивств і репресій, ми не будемо.

Про фінансову модель

Наша модель дуже змінюється кожного року – наша нестабільність є нашою стабільністю. Ми починали з того, що в нас були комерційні партнери. Тоді в нас був і серйозний, і розважальний контент, у який простіше інтегрувати спонсорів. Після цього був період, коли ми виключно збирали донейти. Також ми пробували подаватись на гранти, хоча за перші два з половиною роки не отримали жодного. Зате минулого року вже змогли реалізувати перші проєкти за підтримки фондів.

Нині ми розглядаємо нові можливості, хочемо запропонувати трошки іншого рівня інтеграції для комерційних партнерів та бізнесу. Але якщо говорити про якийсь продаж акцій проєкту, то це не є можливим, бо проєкт є громадською організацією, яка не належить комусь. Він також не є моїм персональним проєктом. Це проєкт, який не може приносити прибуток, він усе, що виробляє, і витрачає. У нас розписано близько 20 ідей, які ми хочемо реалізувати, і найгірше – це те, що ми розуміємо, що на більшість із них нам грошей не вистачить.

Про основний журналістський принцип

Треба вміти слухати. Це те, чого дуже часто бракує багатьом у журналістиці: від журналістики даних до журналістики розслідувань. Мені здається що журналіст є дослідником, має заглиблюватися в тему. Треба підходити до кожної теми ґрунтовно.

Про те єдине, що заважає українцям

Мені здається, це страх, який найчастіше зупиняє більшість українців перед змінами.

Одна з місій Ukrainer – розвивати суспільство, у якому люди є відкритими одне до одного і до змін. Мені здається, що через досить складну історію, через те, що Україна проходить і продовжує щороку, щохвилини проходити випробування, людям надзвичайно важко відчувати себе господарями навіть не країни чи вулиці, а власного життя. Бракує відчуття і можливості розпоряджатися своїм часом. Думаю, це зупиняє багатьох перед змінами.

Мені здається, що багатьом могло б допомогти усвідомлення того, що ми живемо в непростий час, але від нас залежить, якою буде наша подальша доля і якою буде доля нашої вулиці і нашої країни.

Фото: УКУ, Facebook, The Ukrainians