Бути незалежним журналістом — складна робота. Вона вимагає енергії та постійної залученості, не приносить надприбутків і часто пов’язана з ризиками. Тому нерідко журналісти йдуть із професії швидко, а тяглість поколінь раз по раз переривається.

У межах спільного проєкту «Детектора медіа» та Премії імені Георгія Гонгадзе журналісти й редактори розповідають, що їх надихає в роботі, як долають кризи і труднощі та що приносить найбільше професійне задоволення. Дивіться перше інтерв’ю циклу — з Юрієм Макаровим — тут.

Крістіна Бердинських – українська журналістка, розпочинала журналістську кар'єру в Києві у 2008 році з видання «Кореспондент», де пропрацювала до 2013 року. У 2012 році виграла в конкурсі для журналістів із країн Східного партнерства «Репортери для репортерів». Була ведучою авторської програми «Політична кухня» на 24 каналі. Нині працює журналісткою видання «Новое время». 

Я не мала мрії стати журналісткою і потрапила у професію випадково. Коли навчалася на четвертому курсі факультету політичних наук в університеті Миколаєва, отримала пропозицію писати для рубрики «Політичний вісник» у студентській газеті. Попередній її редактор саме поїхав до Києва. Спершу почувалася розгублено, бо ніколи до того не писала жодної статті. Але спробувала — й мене затягнуло.

Пам’ятаю, була така історія. Тодішній президент Віктор Ющенко проводив студентський телемарафон. І місцева влада зібрала нас у залі кінотеатру, звідки мали організувати телеміст. Але виявилося, що включення з Миколаєва навіть не планувалося, а влада, скориставшись приводом, просто обманула студентів і затягнула на свій захід. Я зрозуміла, що про таке потрібно писати.

Згодом почала співпрацювати з місцевими ЗМІ. Була допитливою і швидко відчула смак і силу професії. Це було майже кохання з першого погляду.

Мої замітки в місцевій пресі читали. Я почала ходити на пресконференції з чиновниками. Але до того, щоб мої тексти почали сприйматися серйозно, йшла ще багато років. Я завжди вважала, що журналістика дає змогу розповідати про несправедливості світу, показувати проблеми — те, що чиновники дуже не хотіли би виставляти чи бачити самі.

Я вже 13 років у професії, й моя спеціалізація — політична журналістика. Але найважливішими для мене були історії, за допомогою яких змогла допомогти конкретним людям. Точно знаю про результати двох таких.

Одна пов’язана з операцією в Дебальцевому. Тоді люди тікали з навколишніх сіл на підконтрольну Україні територію. Найближчі населені пункти були переповнені. Люди знімали житло за шалені кошти або безкоштовно зупинялись у санаторіях. Ніхто не знав, що на них чекає і як довго триватиме така ситуація.

Тоді я поспілкувалася з однією сім’єю, біженцями із селища Чернухіне. Жінка до останнього працювала медсестрою в лікарні, допомагала українським військовим, і ті попередили, що потрібно тікати. Ця родина вразила тим, що вони не нарікали. Втікаючи, привезли продукти й допомагали іншим біженцям. Однак відчувалося, що перебувають у безвиході. Казали, що більше не мають мрії і живуть одним днем.

Коли написала їхню історію, мені подзвонив читач і запропонував родині безкоштовне житло в Київській області. Ті погодилися. Через багато місяців вони дзвонили мені й дякували: обоє знайшли роботу, селищна рада дала землю, запланували будувати свій дім. Ця історія точно не була найбільш резонансною в моїй кар’єрі, але допомогла конкретній сім’ї.

Друга історія теж пов’язана з війною. У 2014-му в Дніпрі я зустріла пару біженців із Луганська. Вони були активістами Євромайдану, через що хлопець навіть потрапив у полон. Вони втекли, але проблема була в тому, що мали заплановане в Луганську весілля, яке, звісно, довелося скасувати. Тоді вони казали мені, що у війну не до весіль, до того ж мають проблеми з документами. Натомість я переконувала, що саме в такій ситуації варто зберегти одне одного. А коли брала інтерв’ю в місцевих чиновників, то розповіла історію цієї пари і про їхню проблему. Ті швидко все організували, пара одружилася.

Нещодавно я зустріла ту дівчину в Києві. Вона працює в організації «Восток SOS», допомагає переселенцям. Розповідала, як відсвяткували чергову річницю шлюбу, й подякувала за допомогу.

Я часто не зберігаю контакти людей, але виявляється, що журналістика може діяти, навіть коли ти про це не здогадуєшся. Хоча 90 % часу присвячую політичній журналістиці, ці дві історії є для мене найважливішими за кар’єру.

Політичний журналіст — передусім громадянин, який хоче, щоб ситуація у країні змінювалася: не було корупції, проводилися реформи, працювали інституції, було сильне громадянське суспільство. Коли постійно висвітлюєш політичний процес в Україні, то бачиш, що будь-яка реформа стикається із шаленим спротивом, займає час. Режим постійної боротьби за будь-яку позитивну для країни зміни виснажує. Ти стежиш за цим і, звісно, вигораєш. Коли реформа зривається й ти розумієш, що суспільство зможе повернутися до цього лише за кілька років, почуваєшся втомленим. Багато людей знаходять вихід у тому, що дистанціюються від політики. Я своїм завданням вважаю детально стежити за тим, що відбувається, аби мати, з чим порівнювати. Відповідно, не можу втекти від цього чи розслабитись. Якщо трапляються великі емоційні кризи, беру відпустку. Можу поїхати кудись, змінити антураж, відключити інтернет і не читати новин. Але знаю на 100 %, що після цього мені захочеться повернутися.

Проблема української журналістики, зокрема, в тому, що люди дуже часто йдуть із професії саме через емоційне вигорання. Вони розуміють, що віддають роботі велику частину життя, можуть стати досить відомим, але великих грошей не зароблять. Починають шукати себе в піарі, бізнесі тощо. Я давно для себе вирішила, що журналістика — це те, чим хочу займатися максимально довго й не піду доти, доки мене не виженуть. Тому питання кинути професію переді мною взагалі не стоїть. Я про це не мріяла, але знайшла своє покликання в журналістиці.

Я приїхала у Київ, не маючи зв’язків, побудувала кар’єру з нуля й можу сказати, що якщо ти любиш професію, гориш нею, то зробити собі ім’я та кар’єру без корупційних зв’язків легко. Коли потрапила 2008-го в журнал «Корреспондент», докладала максимум зусиль, щоб навчитися працювати за високими стандартами. Коли у 2013-му довелося піти, йшла в нікуди, не маючи пропозицій. Вирішила видохнути і зробити емоційну паузу, переосмислити все, щоби працювати потім знову. Тоді до мене звернулося чимало ЗМІ з пропозиціями про роботу, це було приємною несподіванкою. Але я вирішила, що ні. «Корреспондент» був як родина.

Розпочалася революція, я почала ходити на Майдан і розпочала проєкт «Є люди». Я навіть не розуміла одразу, що це якийсь новий проєкт, але він мене затягнув. Коли Янукович втік із країни, мені у фейсбук написав видавець. Я сказала, що не зможу переписати тексти під книжковий формат, бо це була емоція моменту. І вдячна, що той погодився видати тексти в первинному вигляді. Для нього це був ризик, але весь наклад у 5 тис. екземплярів був розпроданий за перший рік.

За цей проєкт я отримала Премію імені Олександр Кривенка. Це найголовніша нагорода, яку я отримувала в журналістиці. Це було важливо, бо показало, що всі зусилля не дарма, їх цінують і читачі, й колеги. Також це стало величезною мотивацією рухатись і розвиватися далі. Бо нагорода — це обов’язок: дуже погано, коли здобуваєш нагороду, а через кілька років твоє ім’я стає токсичним, бо ти зайнявся чимось не тим. Мені було б соромно, якби так сталося.

Мої друзі — це західні журналісти. Я бачу, як вони працюють, і намагаюся вчитися в них. В Україні поважаю дуже багатьох колег із різних видань. Коли нарікають, що в нас погані журналісти, не погоджуюсь. Мій орієнтир — мій редактор Андрій Смірнов. Він не публічний, його не знає широка громадськість, але він докладає багато зусиль, щоб журналісти розвивались. З інших колег поважаю журналістів «Української правди», «Дзеркала тижня», «Ліги», журналістів-розслідувачів із різних проєктів, а також тих, то пише про культуру, скажімо, Ірину Славінську.

Політики постійно шукають підставний інтерес, не вірять, що журналісти можуть працювати чесно, шукають, хто за тобою стоїть. А за тобою стоять твої читачі. Інколи читачі в чомусь звинувачують, бо притримуються певних поглядів, але завдання журналіста — показувати політика, як є, незалежно від фракцій і сфер.

Коли політики починають висловлювати невдоволення, кажу: «Друзі, ви в парламенті будете п’ять років, та й те не факт, що досидите каденцію. Політика для вас — це, можливо, короткий експеримент, замість вас будуть інші. А я нікуди не піду, моє ставлення до наступних буде таким же, як до вас. Моя робота — гра в довгу. Мої зобов’язання — перед читачами, а не політиками».