Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?

Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?

30 Грудня 2019
3032

Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?

3032
Як медійники оцінюють події в суді за участі співробітників проекту Шарія і «Страни.ua» та реакцію на них правоохоронних органів.
Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?
Швидке розслідування нападу на співробітників Шарія: вибіркове правосуддя чи прогрес?

24 грудня в Апеляційному суді Києва, де розглядали апеляцію підозрюваної у вбивстві Павла Шеремета Юлії Кузьменко, її прихильники намагалися виштовхати із зали суду співробітницю сайту «Страна.ua», який регулярно транслює меседжі російської пропаганди, Юлію Корзун та співробітників сайту «Шарій.нет» (проект проросійського блогера й політика Анатолія Шарія) Дмитра Кучера та Антоніну Бєлоглазову.

На інцидент оперативно відреагували правоохоронні органи та 27 грудня оголосили підозру активісту, який штовхався в суді. Йому інкримінували перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ч. 2 ст. 171 Кримінального кодексу України), хуліганство (ч. 2 ст. 296 ККУ) та погрозу або насильство щодо журналіста (ч. 2 ст. 345-1 ККУ). 28 грудня суд обрав запобіжний захід для підозрюваного – нічний домашній арешт.

Інститут масової інформації, який моніторить ситуацію із захистом прав журналістів, нагадав про десятки інших нападів і перешкоджань журналістам, які залишаються нерозслідуваними. Організація здивувалася відверто вибірковим підходом у цьому випадку і висловила вимогу до МВС такої ж жорсткої, публічної і різкої реакції по всіх випадках нападів на журналістів.

«Детектор медіа» запитав у медійників, як вони оцінюють події в суді за участі співробітників проекту Шарія і «Страни.ua» та реакцію на них правоохоронних органів.

Дмитро Реплянчук, журналіст, зазнав нападу спецпризначенців, висвітлюючи події під судом у 2017 році:

– Зараз в Україні є певні ресурси, які фактично займаються пропагандою і маніпуляціями, видають себе за журналістів… І дуже дивна реакція правоохоронців і влади! Ми прекрасно пам’ятаємо історію з Андрієм Портновим і «Схемами» (проект «Радіо Свобода». – ДМ), коли Портнов приходив в Офіс президента нібито як журналіст і висловлював свою позицію (скаржився на «Радіо Свобода»). Хоча всі ми знаємо, хто такий Портнов (ексзаступник голови Адміністрації президента Віктора Януковича, юрист, нині використовує журналістське посвідчення каналу «112 Україна». – ДМ).

Звісно, насильство неприпустиме в будь-якому випадку. І чинити насильство (якщо вони дійсно чинили) щодо інших людей, будь вони представниками Шарія або когось іншого, – це не є законно й правомірно в демократичній країні. Але мені здається, в першу чергу треба було звертати увагу на те, що в Україні можуть працювати такі нібито журналісти, як представники Шарія, «Страни.ua» і т.п.

А реакція поліції й правоохоронців дуже показова. Я згадував у фейсбуці: упродовж понад півтора року правоохоронці нічого абсолютно не можуть зробити у моїй справі – не можуть встановити, хто саме мене бив, нападав; хто закидав в автозак (Сергія) Лефтера, журналіста УНІАН, і відвозив у райвідділок. А тут буквально за два дні поліція звітує про те, що затримали й оголосили підозру нібито нападникам на представників Шарія і т.п. Тут трошки зсунуті акценти в поліції й у влади загалом, трохи різні пріоритети. І зсунуте поняття – де журналістика, а де пропаганда.

Сергій Лефтер, журналіст, зазнав нападу спецпризначенців, висвітлюючи події під судом у 2017 році:

– Почну з базового твердження, від якого я відштовхуюсь: насилля неприпустиме. Хто б не був у суді – журналіст чи вільний слухач – його ніхто не може бити чи залякувати.

Реакція поліції, звісно, вражає. Забабахати підозру в такий короткий термін по «журналістській статті» – це прямо турборежим. Завжди б так – наприклад, після нападу на мене та незаконного затримання (поліція називала це доставкою) в Святошинському суді. Бо якось образливо згадувати похід (перший і останній) для дачі свідчень у прокуратуру, де натякнули на відсутність перспектив.

Тому після подій в Апеляційному суді внутрішній песиміст якось автоматично почав шукати «зраду». Але критик постійно зупиняє, оскільки моя історія відрізняється. Опущу можливі теорії змови, заангажованості слідства і зупинюсь на очевидних речах.

Перше. В Україні на журналістів часто нападають правоохоронці. І переважно – на акціях протесту. У такому разі справи не розслідуються, бо нападників у формі визначити майже неможливо, навіть якщо є відео. А інші поліціянти, які були поряд, раптово сліпнуть, глухнуть і втрачають дар мови. А прокуратура (вона раніше розслідувала ці злочини) стопорила більшість справ умисно чи ні. В Апеляційному суді ж нападали не правоохоронці, а цивільні. Їх легко ідентифікувати на відео. І розслідування веде поліція, а не, як у моєму випадку, прокуратура.

Друге. Тиск. Скажу одну неприємну (для себе теж) тезу: щоб у таких державах з недосконалим правосуддям, як Україна, добиватися правосуддя, треба добиватися. На жаль, за аналогією з «гарячою новиною», тема нападу на журналістів живе тиждень, а потім затихає, і постраждалий згадує про подію раз на рік у пості у фейсбуці. Потрібен: а) кваліфікований захист юристів; б) постійний (законний) тиск колег з усіх фронтів; в) зацікавленість топ-менеджменту у захисті своїх співробітників. Немає одного з показників – усе летить в трубу. Не знаю, як діяв постраждалий біля Апеляційного суду, але в моєму випадку жодного з цих елементів не було – і справа залетіла в чорну діру сейфу прокурора.

Третє й останнє. Кваліфікація. Критика слідства за «журналістську статтю», мовляв, «побили не журналіста, а…», думаю, необґрунтована. Ми пожинаємо плоди ситуації, у яку медіаспільнота загнала себе і звідки вперто не хоче вирулювати. Ми не хочемо вдосконалювати чи осучаснювати критерії визначення журналіста (мовляв, це «наступ на свободу слова»), але при цьому кожен з моноподом і айфоном на тих же акціях протесту кричить, що він журналіст. А частина цієї ж медіаспільноти легко вирішує, хто справжній журналіст, а хто пропагандист чи блогер. Мені, звісно, неприємно, що посвідченням журналіста прикриваються представники політика. Але в такому разі потрібно «нежурналістами» назвати і 5 канал, і «Наш», і «112», і… Мабуть, легше перелічити, хто не потрапляє в список за цим критерієм

Зрештою, повернуся до тези, з якої почав: насилля неприпустиме. Я за покарання нападників співмірно характеру вчинення ними злочину. І неважливо, за якою статтею.

Валентина Теличенко, юристка:

– Зараз чітко простежується тенденція, яку часом називають вибірковим правосуддям. Насправді, це не правосуддя. У нас вкрай малоспроможні правоохоронні органи – і це одна з причин, чому злочини проти журналістів не розслідують, хоч вони і не є латентними (тобто немає проблеми встановити особу злочинця). Правоохоронці просто не працюють у справах, де потерпілими є журналісти, як і в багатьох інших справах, які сотнями тек лежать в стосах у спецкімнатах.

А коли раптом у якійсь певній справі ми бачимо оперативну реакцію з боку правоохоронців, то відразу розуміємо, що є замовлення на цю оперативність. Замовлення може бути підкріплено фінансовими ресурсами чи наказом зверху – немає значення. Така оперативність правоохоронців – то лише імітація законної діяльності. Ми зараз спостерігаємо, що і правоохоронці, і суди стали лише інструментом у руках Банкової вирішувати свої політичні цілі.

Олексій Панич, член наглядової ради Суспільного мовника:

– Ця ситуація є багатоаспектною, в ній переплелися різні чинники – правові та політичні. Спробую витягнути з цього клубка кілька важливих ниток.

1. У правовому плані мені здається анахронізмом сама ідея захищати права журналістів інакше, ніж захищають права будь-якої людини. Як ніби журналісту де-юре дозволено збирати інформацію якось так, як іншим це не дозволено! Вважаю, що з точки зору закону в журналіста не має бути жодних особливих прав чи особливого статусу недоторканості – або, точніше, що будь-яка людина повинна де-юре мати будь-які з тих прав, які традиційно вважаються «правами журналіста». Тому якщо там у суді і сталося правопорушення, то хіба проти конкретної особи, а не «проти журналіста».

2. Судячи з неповної та уривчастої інформації, якою я володію, ретельність розслідування владою ситуацій фізичного насильства проти представників ЗМІ зазвичай залишає бажати кращого. Якщо на цьому тлі окремі ситуації влада розслідує чи розслідуватиме особливо ретельно, у цьому є (чи будуть) підстави запідозрити не правові, а радше політичні мотиви. Тут варто пошукати закономірність: чи є такі ЗМІ (за їхньою політико-ідеологічною орієнтацією), представників яких влада захищає ретельніше за інших? Якщо така закономірність знайдеться, сам цей факт є (чи буде) небезпечним проявом політично вмотивованого вибіркового правосуддя.

3. Конкретна політична загроза, якої треба стерегтися саме тут і саме зараз, полягає у можливому політичному замовленні (джерела якого можуть бути і в Україні, і не в Україні) на виокремлення у суспільстві купки «радикалів-фашистів-націоналістів-ультраправих», які буцімто є єдиними, хто в українському суспільстві виступає проти «замирення з Росією». Це не є правдою, але саме таку картинку низка політичних кіл воліли б побачити, а деякі аналітики та ЗМІ вже її активно малюють. Найгірше, якщо конкретна ситуація, про яку йдеться, буде використана саме у цьому політичному контексті.

Олексій Бобровніков, журналіст, виїхав з України до Німеччини через погрози:

– Шесть лет назад, в разгар событий на майдане, я наблюдал за столкновением милиции и протестующих на улице Институтской. Многие из нас помнят одну из тех ночей: черные каски и белые каски толкались, пока еще без стрельбы, на подходе к Майдану. Я наблюдал за этим противостоянием стоя на парапете над Институтской в жилетке «пресса» и с камерой в руках, в трех-пяти метрах от места, где происходило столкновение. Прямо подо мной стояло два человека тоже в жилетках «пресса», но у одного из них в руках был микрофон российского пропагандистского канала «Звезда». Я помню этот момент очень отчетливо из-за определенного, весьма характерного эмоционального фона, который несло в себе присутствие этих людей, снимавших события на майдане исключительно под выгодным их заказчику (Кремлю) углом. У меня возникло физическое желание сбросить их вниз, с высокого бордюра, прямо на головы представителям внутренних войск, действовавших в интересах криминальной группировки Януковича против на тот момент все еще мирного митинга.

Почему я не сделал этого? Есть чудесный фильм Брайана де Пальмы, в котором играют Шон Пенн и Аль Пачино. Шон играет коррумпированного адвоката, Аль — бандита, вышедшего из тюрьмы. Персонаж Шона показывает герою Пачино револьвер, на что тот говорит: «Зачем тебе пистолет, ты же адвокат? Теперь ты уже не адвокат, мой друг. Ты уже гангстер». Великолепное кино, очень рекомендую к просмотру. Особенно актуально для тех, кто решает, что он может вершить правосудие, выступать в роли комиссии по прессе, морали и патриотизму, прикрывая, вольно или невольно, преступления своих соратников. Для тех из сторонников такой «люстрации», кто претендует, при этом, называться журналистом, хочу напомнить что любой, кто берет на себя смелость принимать решение о наказании для неприятных ему людей, автоматически становиться гангстером. И провоцирует к себе соответствующее отношение.

На протяжении последних лет, так же, как российские пропагандисты, разжигавшие и питавшие зазомбированными сепаратистами войну на Донбассе, соучастниками военных преступлений стали и многие украинские журналисты превратившиеся в Пореченковых на фронте, имитировавших (на камеру, ради картинки) боевые действия ради яркого сюжета. Мы все знаем их имена, они больше не журналисты, они — комбатанты «гибридной войны». Итак, многие украинские СМИ сами не заметили, как превратились в канал «Звезда», унаследовав все те же повадки и ту же манеру работы. Трагедия же состоит в том, что тенденциозные сайты «Страна.юа» и проект Шария стали, при всей своей одиозности, больше похожи на СМИ, чем многие так называемые «патриотические» медиа.

Это чудовищно, потому что украинскому зрителю теперь приходится выбирать между двумя каналами «Звезда», и те, кто выбирают «красную» кнопку часто делают это не потому, что хотят в Россию, а потому что предлагаемое им Украиной ничем не отличается от «товара», впариваемого тоталитарным полицейским государством-агрессорам своим подданым. Поляризированное, нервное, разделившееся на несколько лагерей общество находящееся на грани взрыва — вот, к чему мы пришли за годы без правосудия и реформ.

Те, кто искренне думают, что имеют право поднимать руку на блоггеров, журналистов, репортеров, закрывая, при этом, глаза, на преступления людей из их собственного лагеря, подстегивают и стимулируют этот раскол, толкающий Украину к путинскому сценарию, — разделения, дробления и дальнейшей оккупации. Это разделение, на психолоическом уровне, уже происходит и заметно невооруженным взглядом. Мы уже проходили это в Крыму и на Донбассе. Сегодня это происходит в Киеве.

То, что украинская полиция отреагировала на атаки на блоггеров (кем бы они ни были) со стороны так называемых активистов, а по сути — приспешников одной из группировок, расследование деятельности которой, пусть и со скрипом и весьма топорно на этом этапе, но все же демонстрируют следственные органы — не может не радовать. Так же, как не может не радовать прогресс в деле Шеремета, чем бы он ни был вызван — политическими рисками для Авакова, неожиданно ускорившего работу и желавшего продемонстрировать эффективность даже с демонстрацией сырого, незаконченного расследования или какими-то другими причинами. После пяти лет консервации разнообразных ОПГ в силовых структурах. Я говорю, к примеру, о коррупции при импорте-экспорте вооружений в рамках дела Гладковского, об ОПГ контрабандистов в структурах армии и спецслужб в делах Галущенко-Костакова, ОПГ «мальчиков по вызову» (другими словами наемных убийц и их подельников из числа сотрудников спецслужб) в делах журналиста Шеремета или адвоката Грабовского. Все эти дела — только верхушка айсберга организованной преступности, представители которой, пользуясь как искренними патриотами так и, судя по всему, собственными подразделениями проплаченных «активистов-титушек» делают все, что в их силах, чтобы не дать привлечь к ответственности соучастников преступлений.

Дело Шеремета не первое в этой череде и, увы, не последнее. Однако крайне важно понимать: к каким бы результатам не привело расследование дела Шеремета оно не должно давать полиции индульгенции на отпущение ее собственных, созданных полицией же, прецедентов соучастия криминальных формирований в ее рядах в экономических преступлениях и политических расправах. Следы о таких преступлениях (и я сталкивался с этим в собственной работе) затирались силовиками, оставляя на свободе соучастников убийств со стороны самой полиции. Я сообщал об этом в одной из частей масштабного расследования об убийстве на фронте, которое вынудило меня самого покинуть страну после серии угроз, на которые полиция, СБУ и прокуратура закрывала и закрывает глаза все последние годы. За делом Шеремета должны, обязаны последовать расследования других резонансов, — иначе все это не более, чем картинка в телевизоре и только видимость следственной работы, которую наши органы досудебного следствия чертовски грамотно научились имитировать.

Фото: Українська правда

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3032
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду