13-15 грудня у Києві минула 11-та Всеукраїнська конференція журналістів-розслідувачів. Темою конференції у 2019 році стала «Журналістика розслідувань у новій медіа-реальності» (Investigative Journalism in New Media Reality). Протягом трьох днів провідні українські та іноземні медійники ділилися досвідом у професії та своїми новими досягненнями. Наприклад, головна редакторка програми «Схеми» («Радіо Свобода») Наталія Седлецька розповіла, як її редакція працює із джерелами.

Одна з дискусії конференції була присвячена розслідуванням, які змінюють країну та суспільство. Спікерами панелі стали Чарльз Льюїс, Investigative Reporting Workshop (США), Енді Лерен, CNBC (США), Леся Іванова, Bihus.info, Гарві Кашор, CBC (Канада). Вони обговорювали, як досягти впливу та добитися результату гучних викриттів і водночас не бути звинуваченим у порушенні стандартів.

«Детектор медіа» записав головні тези Лесі Іванової про цікаві кейси з її розслідувань і про те, як уникати звинувачень з боку читачів, правоохоронців чи героїв сюжетів ще на етапі підготовки матеріалів.

«Ніколи невідомо, від кого вам “прилетить”»

Уникнути звинувачень у порушенні стандартів загалом неможливо, вважає Леся Іванова. А особливо, якщо працюєш над темою, яка «б’є» людей по найболючішому. «Якщо їх не можна уникнути, то треба знати, як відбити. Я в розслідувальній журналістиці вже вісім років. Випадки у мене були абсолютно різні. Але з моєї практики і практики колег можна виписати певний перелік практичних порад. Правило “номер один, чи навіть скоріше правило номер нуль — до цього треба готуватися ще до випуску вашого розслідування».

Перед випуском сюжету чи статті варто консультуватися з юристами, і це дедалі частіше роблять редакції журналістських розслідувань в Україні. «Ви йдете на зустріч до юристів, проговорюєте, де є ризики, де треба ще допрацювати, змінити формулювання тощо», - розповідає пані Іванова.

Крім цього, треба прораховувати ризики щодо звинувачень у порушенні журналістських стандартів – як від героїв розслідувань, так і від аудиторії. «Ніколи насправді невідомо, від кого вам “прилетить”. Але ви точно знаєте краще за всіх, за що з вашого матеріалу вам може “прилетіти”. Тому так важливо робити експертизу ризиків, у чому вас можуть звинуватити. Це можуть бути навіть найбільш ідіотські, як вам здається, речі. Але практика показує, що найтупіше приходить найпершим», — переконана вона.

У редакції Bihus.Info обговорюють матеріали до оприлюднення з колегами та, звісно, з редактором: «Те, чого не побачите ви, побачать вони. Коли ми випустили нашу “оборонку” (мається на увазі сюжет «Бронедрузі. Як команда Порошенка заробляє на оборонці», «Наші гроші» №190 (2017.10.23), а також сюжет «Міст в нікуди, або що насправді "мутить" Укроборонпром», «Наші гроші» №198 — ДМ.), то заздалегідь були готові до того всього, що посипалося на наші голови, і ми знали, що з цим робити».

«Отже, крок перший — проаналізувати свої ризики до. Крок другий — бути готовими відповідати на питання і звинувачення після. Але між тим ще є крок “один з половиною”: половину цих ризиків можна “відрізати” в матеріалі, просто будучи на крок попереду від тих, хто може тебе в чомусь звинуватити», — каже Леся Іванова.

«Ви повинні бути готові відповідати на питання, чому взялися за цю тему і чому саме зараз»

У лютому 2019 року редакція Bihus.info та програми антикорупційних розслідувань «Наші гроші» випустила першу та другу частини розслідування «Армія, друзі, бабки», на початку березня вийшло продовження, того ж місяця випустили ще одну частину.

«Якщо піти по списку того, що посипалося на голову нам, можна згадати таке: це все замовлення перед виборами, ви це зробили спеціально, щоб Порошенко їх програв, це замовили його конкуренти», — згадує Леся Іванова.

Однак, зауважує вона, команда почала працювати над цією темою ще у 2017 році, коли випустила «нульову» частину розслідування під назвою «Бронедрузі». «У ньому ще не було Гладковського. Ми знали, але не могли довести його причетність. Тоді опублікували все, що мали. Сюжет вийшов у такому собі “нульовому” варіанті. Якщо уявите собі трилогію “Володаря перстнів”, то у 2017 році ми випустили “Хоббіта”, а потім була вже основна “трилогія”», — каже журналістка.

Журналісти розуміли, що у 2019-му вже мало хто пам’ятав про розслідування 2017 року і що це була за історія. Тому на початку «трилогії» 2019 року у відео вони нагадали: більшу частину цих компаній, подій, схем і навіть сум вони називали ще два роки тому. Підкреслили також, що працюють над цим уже два роки і що тема не «впала їм на голову» перед виборами.

«Це було важливо вказати. Ви завжди повинні бути готові відповідати на питання, чому ви взялися за цю тему і чому саме зараз. Ідеальний варіант — прописати це в самому матеріалі, аби одразу зняти це питання. Мене це не дуже врятувало від того, що такі питання все одно ставили знову і знову, але я була готова на них відповідати», — зауважує журналістка.

«Чому ви так довго колупалися в переписках цих хлопчиків?»

Після розслідування, яке стало широко відомим і скандальним, журналістів звинувачували ще й у недотриманні стандарту оперативності. Якщо ви отримали переписки давно, то чому видали це тільки зараз, — запитували в журналістів.

«Дуже важко пояснити людям, які не знають, як це працює й чому все так довго, — згадує Леся Іванова. — Спочатку це мене вибішувало, але потім я зрозуміла, що треба застосовувати “метод одеситів” — відповідати питанням на питання. Мене питали: “А чому ви так довго колупалися в переписках цих хлопчиків, чому не опублікували відразу?”. Я стала відповідати: “Слухайте, а скільки часу у вас займе підняти дані трьох митниць?”. Питання відпадали. Особливо коли пояснюєш: є речі, особливо які стосуються національної безпеки й оборони, які за один день з відкритого державного реєстру, просто переглядаючи сайт, не знайдеш».

У бік журналістів Bihus.info лунали й претензії щодо маніпуляцій з контентом. Критикували за те, що ті показували переписки з телефонів не в тому вигляді, в якому їх отримали. Для сюжету журналісти зробили графічну мультиплікацію з перепискою, згадує пані Іванова.

«Це був важкий крок, але він був продиктований двома причинами, і ми абсолютно спокійно про це говорили. Я продовжую про це говорити глядачам, колегам-журналістам, я продовжую говорити це на суді, адже Гладковський судиться з нами та хоче спростування. Так от, є два стандарти: один — посилатися на джерело, а другий — захищати джерело. І для мене серед цих двох другий — важливіший. Людям, які не в темі, треба пояснювати, наскільки небезпечно оприлюднювати інформацію стосовно оборонного комплексу і національної безпеки. Якщо ви на пальцях поясните, наскільки це небезпечно і скільки кінцівок можуть відірвати тому, хто допомагає з цією інформацією, тоді ці питання знімаються. Це завжди треба проговорювати».

У ситуаціях, коли інформацію ви дістали від джерел, вона радить не подавати ці дані як факт: «сталося так-то». Замість цього краще сказати: «за інформацією від наших джерел, які надали її нам на основі конфіденційності та анонімності, ми можемо стверджувати так-то». По-перше, за словами журналістки, це має зняти звинувачення в маніпуляціях і питання «звідки ви це взяли». По-друге, якщо дійде до суду, то в суді ви можете сказати: «Ми попереджали, що ця інформація була нам надана тільки на умовах конфіденційності. Це стандарт професійної журналістики, який ми не можемо порушити». Тоді журналіст має пояснити, чому один стандарт для нього має перевагу над іншим.

Межа між приватним і суспільно важливим

Ще одне звинувачення в порушенні стандартів, яке часто трапляється, — це «неповага або порушення прав на приватне життя». Можна довго сперечатися, де закінчується приватне й починається суспільно важливе. У кожному випадку ця історія абсолютно різна, зауважує Леся Іванова.

Коли на фото й відео є неповнолітні діти, то їхні зображення треба заблюрювати (приховувати їхні обличчя). Але є випадки, коли можна подумати на крок уперед і приховати обличчя дорослих, які не замішані в корупційних оборудках чи схемах, але опинилися на спільному з об’єктами розслідування фото.

«Ви можете продемонструвати, що розділяєте межу між звичайним приватним життям і частиною приватного життя, пов’язаною з корупцією, зловживанням, злочинами. У нас була ситуація, коли одним з основних доказів дружби і спільного бізнесу сина бізнес-партнера і друга президента і, власне, організаторів схеми були фото з сімейного відпочинку. На цих фото були чотири людини: син зі своєю дівчиною, тепер уже дружиною, і його спільник зі своєю дружиною. Жінки на фото були повнолітніми, тому закон не зобов’язував нас закривати їхні обличчя. Але нас до цього спонукала елементарна людська совість, адже ці дівчата не мали жодного стосунку до “схематозу” в оборонній сфері, який творили їхні чоловіки. Ми були на крок попереду, бо показали, що не хочемо вплутувати в цю історію членів родини, які не замішані в цьому. Відповідно, у наш бік потім не було жодних звинувачень на цю тему», — каже пані Іванова.

«Зберігайте записи, на суді знадобляться. Мені знадобилися»

Журналістів також часто звинувачують у тому, що в сюжеті чи статті немає «другої сторони», що чиновнику чи іншому герою не надали права на відповідь, у сюжеті немає синхрону чи цитати головного героя, згадує журналістка.

«Усі ми прекрасно знаємо: коли топ-посадовці й особливо правоохоронці довідуються, що ви про них щось пишете чи знімаєте, то “залягають на дно”, не відповідають на запити, смс, скидають дзвінки й навіть інколи перестають ходити на роботу, щоб вас там не зустріти. А хтось і з країни тікає! Ми прекрасно розуміємо, що має бути відповідь. Але ви маєте довести й пояснити аудиторії, що зробили все можливе, але чомусь не вийшло зв’язатися з цими людьми», — пояснює пані Іванова.

Варто завжди зберігати всі запити й усі відповіді та імейли, навіть якщо вони без підпису і відправлені з неофіційної пошти. «Зберігайте записи, на суді знадобляться. Мені знадобилися», — наголошує вона.

Журналістам також варто поставити на телефони автоматичний запис дзвінків. Навіть якщо людина не взяла слухавку, ця програма спрацює і покаже, що дзвінок залишився без відповіді, хоча ви намагалися додзвонитися. На iPhone такі записи не працюють, а на Android можна поставити будь-який call recorder. У записах дзвінка буде відображено, що ви телефонували людині десять разів, але слухавку не було взято.

«Зрештою, ви можете зробити хід конем і сказати: “Беріть мої дзвінки, через суд затребуйте. Я дзвонив цій людині десять разів, всі і дані є. Він знав, що я журналіст і не взяв трубку”. Ще одна важлива річ, якої важко було навчитися мені й зараз важко навчитися стажерам — це переступити через власне “не хочу” і реально “задовбати” людину. Але якщо вас ігнорують, не відповідають на дзвінки, бігайте за людиною стільки, скільки доведеться. Звісно, не треба кидатися під колеса машини: життя дорожче, ніж сюжет. Але бігти за заступником секретаря РНБО протягом півгодини довелося. І я вважаю, це цілком адекватно», — каже Леся Іванова.

Фото: Інститут розвитку регіональної преси