13:00
П'ятниця, 14 Грудня 2018

Головне — ретельно перевіряти. Продовження дискусії про соцмережі як джерела інформації для ЗМІ

Що кажуть редактори-практики та знавці журналістських стандартів про можливість використання соцмереж у роботі журналістів? Спойлер: немає одностайності.
Головне — ретельно перевіряти. Продовження дискусії про соцмережі як джерела інформації для ЗМІ
Головне — ретельно перевіряти. Продовження дискусії про соцмережі як джерела інформації для ЗМІ

Нещодавно Інститут масової інформації оновив рекомендації журналістам щодо використання соцмереж у роботі. До перегляду рекомендацій експертів спонукала дискусія, спричинена жовтневим дослідженням ІМІ та проекту «Тексти» під назвою «Антирейтинг новин. Аналіз топ-50 українських сайтів». Дослідники вважали недостовірними, зокрема, ті новини, джерелом для яких стали повідомлення в соцмережах. Унаслідок дискусії ІМІ також переглянув свою методологію та вніс корективи в результати дослідження.

«Детектор медіа» запитав медійних експертів і редакторів-практиків про їхнє ставлення до використання соцмереж у роботі журналістів. Першим на наші запитання відповів в окремій колонці медіатренер Ігор Куляс. Сьогодні розповімо також про погляд на проблему редакторів Сергія Сидоренка та Наталі Гуменюк, а також медіаекспертів Отара Довженка та Олександра Макаренка.

Ми поцікавилися в них, чи можуть соцмережі бути джерелом інформації для ЗМІ й чи варто медіа посилатися на них. А також які акаунти можна вважати достовірними й чи доцільно виданням готувати матеріали формату «реакція соцмереж на резонансну подію, заяву тощо»?

Сергій Сидоренко, головний редактор видання «Європейська правда»:

— Я вважаю, що соцмережі — це такий самий носій інформації, як і інші. Це те само, що й отримати її по телефону, при зустрічі чи листом. Звісно, за умови, що журналіст переконався, що його співрозмовник за цим акаунтом — той, про кого йдеться. І що він є релевантним коментатором для ситуації. На жаль, соцмережі набули негативного іміджу як джерело інформації. Та це зумовлено не ними самими, а лінощами й браком професіоналізму журналістів.

В українських ЗМІ багато поганих новин із соцмереж. Поганими я вважаю ті, які не містять новинної інформації, побудовані на тому, що не є інформприводом, або такі, що містять коментар нерелевантної особи. Умовно кажучи, щось на кшталт: «Ляшко розкритикував дії Макрона під час французьких протестів». Ляшко що, фахівець у зовнішній політиці? Але деякі медіа невисокої якості ганяються за такими новинами, дають коментарі медійної особистості. Але якби Ляшко сказав те саме не у Фейсбуку, а в кулуарах Верховної Ради, менше журналістів вирішили б дати це в новини. Перш ніж публікувати новину з ФБ, треба просто уявити, що ти цю ж цитату почув від цього ж спікера на події. Бо соцмережі в нас використовується як легкий шлях здобуття інформації.

Заяву політика чи дипломатичної місії у Фейсбуку я, як журналіст, повинен використовувати як інформаційний привід. Але додати до неї певний бек, згідно з редакційною політикою видання, оформити це у вигляді новини.

І без соцмереж бувають ситуації, за які соромно. Коли я працював у «Коммерсанте», кілька разів брав коментар в однієї людини телефоном, і вона мені коментувала. Але потім виявилося, що це не той, хто мені був потрібен, а однофамілець. Це не призвело до ніяких поганих наслідків, на щастя. І ніхто ж не ставить достовірність телефонної розмови під сумнів? Було й таке, що я не знав людину, яка мені потрібна, в обличчя. Тому на подіях мав питати інших журналістів, котра з присутніх — та. І вірив, бо не просити ж у людини паспорт!

Мені так само може прийти повідомлення мейлом із підписом певної організації — наприклад, представництва ЄС в Україні. Й іноді можуть виникнути питання, чи справді це воно розсилає, чи хтось створив собі подібну пошту. Тож після отримання листа теж треба перетелефонувати й перепитати, чи був такий прес-реліз. Електронну пошту я вважаю найбільш ризикованим каналом інформації.

Для мене особисто месенджер у Фейсбуку є зручним інструментом робочої комунікації. Бо за кордон телефоном дзвонити дорого й немає сенсу. А тут написав — і отримав відповідь. Це навіть зручніше, ніж мейлом. Звісно, якщо я впевнений, що профіль веде та сама людина.

Щодо верифікованих акаунтів. Я не розумію цього моління на них. Серед представників українських дипломатичних установ за кордоном є десь п'ять профілів із синіми галочками у Фейсбуку й у Твіттері, а решта — неверифіковані.

Є певні проблеми, пов’язані з технологією Фейсбуку, коли коментарі від верифікованого акаунту можуть виявитися хибними. Адже за політиків їх нерідко ведуть їхні помічники. Часом вони можуть не вилогінитися й прокоментувати певний допис від імені цієї людини. Через це для мене неверифіковані акаунти можуть бути навіть надійнішими.

Як правило, ми беремо заяви із соцмереж тих політиків, за якими постійно стежимо й бачимо, що це справжні профілі. Але я свідомий того, що наш досвід тут не є типовим, та й медіа із широкою тематикою значно складніше в цьому випадку…

Наведу приклад. Нещодавно помер президент США Джордж Буш-старший. Я вранці побачив цю новину й те, що всі закордонні медіа, в тому числі й ті, які стежать за життям колишніх президентів, як The Hill, посилалися на його речника. Мені не було відомо це ім’я до того. Я знайшов його у Твіттері, не перепитував телефоном, за комплексом того, що на нього посилаються всі медіа. І, зокрема, ті, які пишуть про президентів США, як The Hill. Інформація всюди збігалася, а його акаунт не був верифікованим.

Ми додатково не перевіряємо, наприклад, такі профільні для нас сторінки, як представництво ЄС в Україні, представництво України при ЄС, місія України при НАТО, акаунт Дональда Трампа та європейських комісарів. Звісно, я не можу бути на 100 % упевненим, що вчора котрийсь із них не зламали.

У мене немає однозначного ставлення до матеріалів про реакцію соцмереж. Не вважаю, що це гріх чи щось неприйнятне, але й не думаю, що це дає надто багато додаткової інформації. З цим інструментарієм журналістам треба бути обережним. Не виключаю, що колись у нас теж з’явиться така стаття — огляд коментарів людей, які є релевантними до теми. Сфантазуємо: завтра введуть безвіз зі США чи Канадою. Теоретично ми могли би зробити матеріал, як до цього поставилися українські політики та громадські діячі. «Українська правда» таке робить, і мені це цікаво читати.

Наталя Гуменюк, голова ГО «Громадське телебачення», членкиня Незалежної медійної ради:

— Я вважаю, що сьогодні соцмережі — це серйозне джерело інформації для ЗМІ. Особливо зважаючи на те, що нині політики й публічні особи дуже часто не хочуть відповідати на запитання журналістів, а обирають писати в соцмережах.

Ми щоразу, як тільки якийсь політик — звісно, український, а не Дональд Трамп, щось важливе написав, передзвонюємо. Інколи, коли це щось гаряче й не вдається додзвонитися, ставимо одразу. Але пізніше все одно намагаємося передзвонити, бо ніколи інформація із соцмереж не є вичерпною.

Якщо ж ідеться про коментар людини, яка не є офіційною особою й чиї соцмережі не можна розглядати як заявлену публічну позицію, журналіст повинен перепитати, що вона мала на увазі. Бувало, що й «Детектор» у новини брав щось, що хтось із моїх колег написав у Фейсбуку, а мені як керівнику не передзвонювали.

Нещодавній приклад: російська журналістка написала у Фейсбуку, що її не пустили в Україну. У профілі в неї зазначене одне місце роботи, а потім виявилося, що давно інше: вона просто це не змінила. Ми написали некоректно й потім мали виправляти. На жаль, люди відповідають у соцмережах на наші запитання з уточненнями не завжди оперативно.

Звісно, завжди ці дописи треба верифікувати — перевірити, чи це жива людина, не бот, чи це справді твіттер-акаунт — умовно — Коломойського чи ні.

Про пости очевидців, звісна річ, треба в них перепитувати й верифікувати деінде. Якщо користувач написав, що бачив велику пожежу на Троєщині чи сталася стрілянина в ресторані, — ми дзвонимо в пожежну службу чи поліцію. Пост у соцмережах може бути приводом для перевірки, змусити журналіста бути проактивним.

Звісно, йдеться винятково про ті профілі, які є публічними. Ті повідомлення, які люди публікують для друзів, у жодному випадку не можуть публікуватися без дозволу користувача.

Однак я не маю однозначної відповіді щодо телеграм-каналів. Бо їх складно верифікувати. Але вони стали дуже цікавим джерелом інформації. Вважаю, що ними можна користуватися — брати до уваги для подальшої перевірки.

Наприклад, зараз існує дуже багато телеграм-каналів угруповання «ДНР». За каналами «ДНР» стежить наша команда, яка висвітлює війну, а не новинарі. Таке враження, що вони всі там користуються Телеграмом. І коли когось у них там вбивають чи призначають, саме в Телеграмі це одразу з’являється. Нерідко там вигулькують якісь історії, які за якийсь час публікують «РИА Новости» чи ТАСС. Про мінські перемовини, наприклад. А потім уже це коментують українські чиновники.

Це суспільно значуща інформація й цікаво, що вони її так багато оприлюднюють. Нам потрібно це читати, бо самі вони розказують те, що хотіли би приховати. Але треба читати, виходячи з позиції, що це ненадійні джерела, що ти їм не довіряєш. Звісно, таке ніколи не можна публікувати без подальшої перевірки.

Телеграм — дешевий спосіб комунікації та інформування на окуповані території, й на неї є запит. До речі, Україні варто подумати про свої телеграм-канали.

Буває, медіа готують матеріали у стилі «Як відреагували соцмережі». Бо сьогодні вони дозволяють зробити замір суспільної думки — хоча, звісно, це не соцопитування. Відбувся скандал, виникла суперечлива тема, — наприклад, вводять воєнний стан. Я вважаю, що такі матеріали можна давати, але знов-таки верифікувавши, що це не боти.

Якщо якась кількість людей із різних соціальних сфер про це пише, то, напевно, ця тема зачепила. Це не означає, що вона турбує всю Україну, ні. Вона турбує українських користувачів Фейсбука. Тому дуже важливо, як ти про це пишеш. Не треба писати «українці думають» чи «одесити думають». А «так відреагували користувачі ФБ в тому чи іншому місті». Я не думаю, що якщо журналіст так написав, всі подумають, що це актуально і для бабусь у селі чи всіх українців від заходу до сходу.

Звісно, й журналіст має розуміти, що його коло друзів — це не весь український Фейсбук.

Отар Довженко, керівник центру моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа», член Незалежної медійної ради:

— Вочевидь, сама по собі соцмережа не є джерелом. Джерелом є сторінка (приватний обліковий запис, сторінка організації, бренду, сторінка спільноти) в цій соціальній мережі й допис, який там робить людина або організація. Ігнорувати факти й думки, які поширюються в соцмережах, журналісти не можуть.

Для більшості редакторів і журналістів стрічка Фейсбуку стала головним вікном в інформаційний простір, тому так чи інакше те, що публікується в соцмережах, впливає на порядок денний ЗМІ. Інше питання, що з інформацією з цих джерел треба бути особливо пильними: перевіряти її перед публікацією, ретельно дотримуватися стандарту достовірності тощо. Посилатися на джерело треба обов’язково й завжди, інша справа, що якщо це офіційна сторінка організації у Фейсбуку, яка поширила офіційне ж повідомлення, то джерело — не Фейсбук, а ця організація. Фейсбук — лише засіб поширення повідомлення. Інша справа, якщо, наприклад, міністр внутрішніх справ написав щось важливе, коментуючи чийсь допис у Фейсбуку. У цьому разі важливо описати обставини, за яких це було написано, передати контекст: кому відповідав, із чого все почалося й так далі.

Перевіряти треба всю інформацію, правдивість, точність і повнота якої викликає бодай якісь сумніви. Тут треба покладатися на редакторську чуйку та знання контексту. Якщо ви берете офіційну позицію з офіційної ж сторінки організації чи людини, безперечно, можна просто процитувати її й не перепитувати організацію чи людину «це правда, що ваша позиція саме така?» Але часто потрібно щось уточнити, бо офіційні позиції формулюються неповно, незрозуміло, канцелярською мовою, зі згладжуванням кутів. Якщо це допис пересічної людини, журналіста, активіста, політика, і в ньому йдеться, наприклад, про зловживання, корупцію, будь-які конфліктні ситуації, це треба перевіряти обов’язково. Якщо йдеться про війну, армію, безпеку, то публікувати інформацію із соцмереж без ретельної перевірки є просто злочином.

Синя галочка, на мою думку, більш-менш гарантує, що сторінка чи обліковий запис стосується саме тієї людини чи організації. Втім, далеко не завжди сторінки відомих людей, можновладців, політиків чи зірок ведуть самі вони, тому іноді, побачивши щось скандальне або нетипове, варто не кидатися поширювати це, а перевірити, чи це не лажа прес-секретаря чи поганого есемемника. Всі сторінки організацій і людей, які дотепер були журналісту / редактору не знайомі, треба перевіряти.

Якщо інформація явно суперечить звичному порядку речей, вашим уявленням про людину чи організацію, яка її поширює, якщо вона скандальна чи сенсаційна, якщо її публікація може завдати комусь шкоди, її треба перевірити. Наприклад, якщо на сторінці голови обласної державної адміністрації ви побачите заяву про те, що область відмовляється запроваджувати воєнний стан, навряд чи варто це поширювати: скоріш за все, новина полягатиме в тому, що сторінку зламали хакери.

Я вважаю, що журналіст має робити скриншоти, якщо є підстава вважати, що пост буде змінено чи видалено. При цьому, якщо це вже сталося, про це треба написати в матеріалі, конкретизувавши, як саме змінили пост. Але не забувайте, що скриншот — це ілюстрація, він не передає інформацію. Всі важливі речі, які є в тексті на скриншоті, слід продублювати власне текстом.

Як на мене, формат матеріалу «реакція соцмереж на резонансну подію / заяву тощо», — досить неоднозначний. По-перше, він стимулює лінощі: журналістам достатньо просто гортати стрічку й вибирати звідти чужі пости, вони не роблять при цьому власне журналістської роботи. Призвичаїтися до цього легко, тримати планку бодай ретельного добору повідомлень, аби вони були релевантними й цікавими, важко. Врешті-решт такі огляди скочуються до безглуздих добірок кількох абияких дописів. По-друге, це реакція не соцмереж, а людей. І все дуже сильно залежить від того, як цих людей добирати.

Наприклад, якщо тема конфліктна, то дуже важливий баланс і розмаїття поглядів, а досягнути цього нелегко, бо, наприклад, проукраїнському журналісту просто важко знайти в соцмережі думки проросійських персонажів: він їх не знає, не підписаний на них. Плюс завжди є свідома чи несвідома спокуса спотворити картину, сформувавши однобоку добірку. По-третє, не всі готові до того, щоб їхні дописи потрапляли до таких добірок. Я лише за останні два місяці тричі мав з’ясування з редакціями, які брали мої непублічні (написані в режимі «тільки для друзів») дописи і вставляли в такі добірки у вигляді цитат або скриншотів.

Думаю, що добрим тоном має бути отримувати згоду від людини на включення її допису в таку добірку. Можливо, це не стосується політиків і чиновників, але всіх інших точно.

Олександр Макаренко, медіаексперт, медіатренер:

— Я вважаю, що журналісти ні в якому разі не мають посилатися на соціальні мережі. Всю інформацію звідти обов’язково треба перевіряти. Жодні акаунти не можна вважати достовірними. Тож виданням недоцільно й готувати матеріали формату «реакція соцмереж на резонансну подію, заяву тощо».

Незабаром буде опубліковано другу частину опитування.

Фото: entrepreneur.com, «Детектор медіа», Фейсбук-сторінка Сергія Сидоренка

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1082
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop