Метью Каруана Галіція був частиною команди Міжнародного консорціуму журналістів-розслідувачів (англ. ICIJ), яка здобула Пулітцерівську премію у 2017 році за розслідування так званих панамських паперів (англ. Panama Papers). Проте дуже часто про Метью згадують в іншому контексті. Він — один із трьох дітей відомої мальтійської журналістки Дафни Каруани Галіції, вбитої внаслідок підриву її автомобіля рік тому.

Резонансне вбивство стало несподіванкою для жителів ЄС, які звикли до того, що подібне може статися де завгодно, але не на території Євросоюзу. Слідство досі не знайшло замовників вбивства, а саме розслідування затягується мальтійським урядом.

Після вбивства Дафни група журналістів розпочала проект Forbidden Stories (англ. «Заборонені історії»), щоби продовжити роботу журналістки. До проекту долучилися відомі медіа, такі як The Guardian та Organized Crime and Corruption Reporting Project. Метью каже, що «мета цього проекту — зробити ціну вбивства журналіста вищою, ніж вона є зараз».

Коли лондонський університет Сіті, випускником якого є Метью, запросив його провести лекцію, той зазначив, що хотів поговорити саме зі студентами. В аудиторію, заповнену студентами-магістрами, що вивчають міжнародну, фінансову та розслідувальну журналістику, Метью заходить непомітно. Вдягнений у стилі smart casual із рюкзаком на плечі, він майже не відрізняється від студента. Та ось він бере стілець і сідає навпроти слухачів, усміхаючись і запрошуючи розпочати неформальну бесіду.

Після лекції Метью охоче погоджується дати мені інтерв’ю. Коли я згадую про схоже затягування розслідування вбивства журналіста в Україні, він демонструє свою обізнаність українськими реаліями: «О так, я знаю. Павєл. Хто б це не зробив, вони хотіли залякати інших. Показати, що їм за це нічого не буде».

Із Метью ми говоримо про небезпеку, на яку наражаються журналісти-розслідувачі, небажання уряду Мальти розслідувати вбивство його матері та про те, що спільного між журналістами Мальти й України.

— Метью, сьогодні ви хотіли поговорити саме зі студентами. У розмові ви згадували ризики, які мають на себе брати журналісти-розслідувачі. Що би ви порадили нинішнім студентам, які незабаром увійдуть у професію і стикнуться з цими ризиками?

— Впродовж останніх двох років я засвоїв такий урок: коли твоя команда журналістів працює на самоті або ще гірше — коли ти залишаєшся єдиним журналістом у всій країні, хто притягає владу до відповідальності, то більш небезпечної ситуації годі уявити. Тому що це означає, що журналіст стає настільки вразливим, наскільки це тільки можливо. І це саме та ситуація, в якій опинилася моя мати. І це дуже схоже на ситуацію, в якій нині опинилися активісти й журналісти в Україні. Це ситуація, коли майже ніхто в уряді не виконує своєї роботи. Всі інституції не функціюють так, як мали б. І в таких умовах журналісти дуже незахищені.

— Але як тоді журналістам віднайти баланс між роботою на суспільство й персональною безпекою? Адже це саме те питання, яке ставлять собі студенти-журналісти.

— Це поза твоїм контролем. У тебе є два варіанти: ти можеш або робити щось інше, наприклад, піти працювати у супермаркет, або виконувати свою роботу як журналіст. Не існує варіанту робити це наполовину: бути напівжурналістом, виконувати свою роботу наполовину. Ти маєш виконувати її повністю. І якщо тобі це не підходить, ти маєш змінити професію. Ситуація, в якій ти опиняєшся, на жаль, є абсолютно поза твоїм контролем. Ти не можеш впливати на те, як чинитимуть прокурори або поліція. Отже, ти ніяк не можеш контролювати цей аспект своєї безпеки. Таким чином, питання стає недоцільним. Віднайти подібний баланс неможливо.

— Ви казали, що Пулітцерівська премія принесла визнання вашої роботи. До цього уряд звинувачував вашу команду в тому, що ваше розслідування — вигадка. В Україні внаслідок витоку Panama Papers велика частина суспільства стала на бік влади й захищала її. Чому так відбувається?

— Я думаю, це так через культуру індоктринації та відсутність культури піддавати сумніву дії людей при владі. Люди сліпо підтримують політичні партії так, наче це футбольні команди. Вони вірять у те, що ті кажуть. Розслідування, які шкодять іміджу партії або уряду, який вони підтримують, сприймаються як атаки на самих прихильників. Я вважаю, така культура присутня в будь-якій слабкій демократії. Люди просто не звикли піддавати сумніву дії влади.

— Як це було на Мальті?

— Так само. Після того, як мою матір убили, вперше в історії ми побачили рух громадянського суспільства. Це щось абсолютно нове для Мальти. Ми ніколи не боролися за свою демократію. Демократія просто прийшла до нас.

— Чи стало її вбивство так званим дзвіночком для суспільства чи інституцій?

— Таких дзвіночків було багато й задовго до цього. Моя сім’я зробила все, аби вбивство стало темою для широкого публічного питання. Ми запитували, чи могло вбивство бути попередженим? До цього вже було достатньо таких дзвіночків, але, здається, ЄС їх просто ігнорував.

На жаль, висновки досі не було зроблено. Тож навіть убивство моєї матері не здається тепер достатнім дзвіночком. Тому ми боїмося, що можуть бути нові вбивства. Це головне питання публічного обговорення: чи могло вбивство бути попередженим і які висновки ми можемо з цього зробити? Як ми можемо попередити майбутні вбивства? Але уряд не хоче починати цього обговорення.

— Чи чините ви тиск на уряд, щоби змусити слідство знайти замовників, а не тільки виконавців убивства?

— Через те, що на Мальті все, здається, не функціює й ми не можемо довіряти жодній інституції, ми можемо очікувати допомоги лише від міжнародної спільноти. Ми повністю залежні від спільноти членів Євросоюзу, і тільки міжнародна спільнота здатна притягти наш власний уряд до відповідальності.

— Вбивство вашої матері, а також словацького журналіста Яна Кучака сколихнуло громадян ЄС, оскільки вони не звикли до вбивств журналістів на території Євросоюзу. Якою мірою інституції ЄС демонструють бажання чинити тиск на уряд Мальти?

— Звісно, є певний тиск із боку Єврокомісії. Після того, як трьох виконавців було заарештовано, уряд заявив, що справу закрито, розслідування завершено й час рухатися далі. І після цього стався важливий прецедент для Єврокомісії, яка заявила, що не припинить тиснути на мальтійський уряд, доки тих, хто замовив вбивство, не буде знайдено. І, здається, цей тиск спрацював. Уряд визнав, що треба знайти замовників.

Отже, цей тиск працює, але ми вважаємо, що вбивство могло бути попереджено, якби ЄС мав хоча б мінімальну кількість виконавчих повноважень, щоб розслідувати відмивання грошей та інші види корупції у вищих ешелонах влади на Мальті. Це важливо тому, що наші власні інституції не мають повноважень порушувати справи проти членів уряду, навіть коли всі докази є у відкритому доступі. Ми вважаємо, що якби існував якийсь додатковий аудит нашого уряду з боку ЄС, тоді, можливо, моя мати не була б настільки незахищена.

— Коли ви працювали на ICIJ і розслідували Panama Papers, чи чинився на ваш проект тиск із боку якихось урядів чи окремих осіб?

— Моя мати і я, безперечно, були мішенями в цій кампанії цькування після того, як розслідування Panama Papers було опубліковано. Я маю на увазі, на Мальті. Ця кампанія була розгорнута здебільшого проти моєї матері, саме з боку уряду. Тоді використовувалися всі ресурси, які є в уряду: дві радіостанції (однією володіє політична партія при владі, іншою — держава), декілька газет, два телеканали (один державний, іншим володіє партія). Тож увесь цей корпус медіа вів кампанію проти моєї матері. Те саме відбувалося й у парламенті. Депутати декламували промови, говорячи жахливі речі про мою матір. І це була наша щоденна рутина.

— Але чи чинився тиск саме на ICIJ як на міжнародний проект через розслідування Panama Papers? Чи не дозволяє участь у такому глобальному проекті журналістам почуватися в порівняно більшій безпеці?

— Ні, цього точно недостатньо. Неурядові організації не мають достатніх ресурсів. З іншого боку, для неурядових організацій ЄС є сліпою зоною. Вони вважають, що це регіон, у якому подібних проблем уже не існує і що завдяки ЄС тут усе добре з безпекою журналістів. Але Євросоюз виявився дуже слабким, коли йдеться про боротьбу з корупцією. А журналісти, які розслідують факти корупції, просто незахищені.

— Чому ваша мати єдина була достатньо хороброю, щоби проводити такі розслідування?

— Однією з характеристик слабкої демократії є те, що вона слабка в усіх аспектах. Усі гілки влади слабкі: судова, виконавча, законодавча. Але преса також слабка. Через те, що моя мати була таким хоробрим борцем, була такою розумною, вона дуже відрізнялася від інших. Інші журналісти могли б робити те, що робила вона, але через ці слабкості Мальти як демократії ніхто цього не робив.

Навіть газети, на які працює багато відомих журналістів, самі по собі є слабкими інституціями. Вони не можуть захищати своїх журналістів. Є багато тем, які вони не хочуть публікувати, є велика кількість самоцензури.

Моя мати була абсолютно незалежною. І вона не залежала навіть від рекламодавців або будь-чого іншого. Багато газет залежні від реклами й від уряду. Тож насправді було дуже багато самоцензури й досі є.

— Чи змінилося щось на ринку медіа на Мальті після вбивства вашої матері?

— Відбулася лише одна зміна. Група із трьох журналістів запустила незалежний проект журналістських розслідувань під назвою The Shift. Я думаю, це єдине, що сталося внаслідок убивства на медіаринку. Якщо не брати це до уваги, інші медіа, здається, не зробили жодних висновків. Вони не усвідомлюють, що для Мальти це поворотний момент. І Мальта рухалася в неправильному напрямку надто довго. І повернути її на правильний шлях — це частина їхньої роботи.

— Дякую, Метью, за цю розмову. Я вважаю, це дуже важлива тема для української аудиторії. В Україні ми звикли ідеалізувати європейський досвід. Зокрема, в питанні свободи преси.

— У цьому випадку ми побачили, що коли найгірший сценарій здійснюється, ЄС просто не має достатніх повноважень, щоб на це реагувати. Євросоюз просто не пристосований для такого сценарію. І ніхто такого не очікував.

Фото: Twitter Метью Керуана Галіції