11:30
Середа, 6 Червня 2018

Юрій Луканов: «Дехто з кримських журналістів відмовлявся зі мною говорити, і я їх розумів…»

Книга публіциста, постійного автора «Детектора медіа» Юрія Луканова «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» містить свідчення понад двадцяти медійників про наступ на свободу слова і переслідування журналістів на анексованому РФ півострові. Видання презентували на «Книжковому Арсеналі», а сьогодні, в День журналіста, 6 червня, відбудеться друга презентація в «Кримському домі». Напередодні заходу Юрій Луканов розповів «Детектору медіа» про роботу над книгою та непросте спілкування з її героями.
Юрій Луканов: «Дехто з кримських журналістів відмовлявся зі мною говорити, і я їх розумів…»
Юрій Луканов: «Дехто з кримських журналістів відмовлявся зі мною говорити, і я їх розумів…»

«Анексія Криму навесні 2014 року Росією була не тільки грубим актом військової агресії та порушенням міжнародного права – вона була чимось набагато більшим. Детальне дослідження Юрія Луканова є першою зведеною публікацією спогадів та свідчень журналістів про репресії російської окупаційної влади проти засобів масової інформації в Криму», – написав у передмові до книги «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» британський політолог, етнічний українець, автор двох книжок про Україну Тарас Кузьо.

Ідея зібрати під однією обкладинкою розповіді журналістів, редакторів, представників міжнародних організацій про побиття, незаконні затримання, викрадення, тортури, погрози, внесення до «чорних списків», тиск і залякування тощо належить, за словами Юрія Луканова, директорці Центру інформації про права людини Тетяні Печончик.

– Тетяна спочатку запропонувала зробити книгу інтерв’ю з кримськими журналістами, які змушені були виїхати з півострова. Я погодився, але збірка інтерв’ю – це, все ж таки, трохи завузький масштабу цьому випадку. Валентина Самар, одна з, на мій погляд, найвагоміших кримських журналісток, запропонувала зібрати хроніки того, що тоді відбувалося в Криму. І от я подумав, що треба зробити синтез, щоб, з одного боку, була картина подій, з іншого – щоб вона базувалася на розповідях конкретних людей.

Ваші головні враження від роботи над книгою? Яких висновків ви дійшли?

– Усі ці жахи, ці заходи, які Росія застосовувала проти кримських медійників, невипадкові, хоча тоді, можливо, це могло виглядати як казус окремих виконавців, що, мовляв, не люблять журналістів. Однак, коли назбирався масив інформації, стало зрозуміло, що Росія тисла і витискує українські ЗМІ за допомогою системних заходів і системних кроків, добре продуманих, підготовлених тощо. Крім того, у нас про війну в ЗМІ розповідають кожен день, але таке враження, що половина суспільства живе так, нібито їх це зовсім не стосується, це десь далеко. Насправді Україна реально стояла над прірвою, і, якби Путіну вдалося реалізувати його ідею Новоросії, відрізати вісім областей, ця картина сваволі, змальована в книзі, поширилася б значно більшу територію. Цього ми уникли. Власне кажучи, знищення ЗМІ – це ж не самоціль для російської влади. Вона не хоче,щоб ЗМІ розповідали про мілітаризацію Криму, боротьбу з дисидентами, винищення кримських татар тощо. Ясно, що в Кремлі не зацікавлені в тому, щоб інформація про це розходилася широко. Через це вони й борються із непідконтрольними їм ЗМІ.

Нам кров із носа треба продовжувати боротьбу і в жодному разі не піддаватися на впливи Росії, інакше в нас буде, як і в них, поліцейська держава.

Ви не лише фіксували те, що відбувалося в Криму взимку 2014-го, але й були очевидцем тих подій…

– Я дізнався про те, що почалася анексія, що «зелені чоловічки» захопили кримські раду міністрів і парламент, і наступного дня був уже в Сімферополі. Я тоді співпрацював, і досі з ними співпрацюю, з «Экономическими известиями». Тобто, що там відбувалося, побачив на власні очі. У книзі описана історія, як мене так звана кримська «самооборона» не пускала до парламенту, а потім, прийнявши за російського журналіста, пустила. Журналісти, з якими разом я пройшов, не заперечували, а згодом з’ясувалося, що це передавальна машина телерадіокомпанії «Мир», тобто російські журналісти знімали там усе безперешкодно, спілкувалися з депутатами тощо, а іншим обмежували доступ до інформації.

Реагували ми (як Незалежна медіа-профспілка України, яку я тоді очолював) і на правила акредитації на так званий референдум, – я з цього приводу провів прес-конференцію. Також ми там витягали з полону Девіда Жофрійо, французького телеоператора, якого захопила «самооборона». Шляхом переговорів ми з хлопцями із Центру журналістських розслідувань його витягли… Мені пощастило, що в полон мене не взяли, не били тощо, але застосування багатьох їхніх методів я спостерігав сам.

Для багатьох кримчан сталася й особиста драма: раптом виявилося, що хтось із членів сім’ї є прихильником «руской весни». Навіть сім’ї розвалювалися. У мене теж є приватна історія. Коли я був у Сімферополі, то зателефонував місцевому чоловікові, з яким був знайомий по відпочинку в Криму. Ми з друзями чимало з ним тусувалися. От я йому телефоную й кажу, що я в Сімферополі, але заїхати не зможу,бо тут таке діється, і критикую «рускую весну». Він щось мугикає у відповідь. Я здивувався, вирішив, що він боїться прослуховування чи чогось такого. А потім його син, який у Києві, мені розповів, що тато надивився російського телевізора і щиро в нього повірив. Син зараз у Європі, а тато де-факто в «совку»… Це не зовсім драма, але все одно мені було дуже неприємно.

До слова, у процесі роботи над книгою наші колеги охоче йшли з вами на контакт? У книзі йдеться про чимало фактів, які дуже важко навіть згадувати, не те що переповідати…

– Я відчував, що частині моїх співрозмовників усе це згадувати психологічно дуже складно. Одна людина мені прямо сказала, що це неможливо, бо це постійна психотравма, – правда, я потім умовив її поспілкуватися… У нашій профспілці була організована психологічна допомога для журналістів з Криму і Донбасу, які переїхали до Києва, я слухав, що вони розказують, – це страшні людські трагедії. Тобто я добре розумів тих, хто відмовлявся зі мною говорити, адже їм поламали життя.

З усіма своїми героями ви були знайомі раніше?

Із багатьма, – з деким познайомився, працюючи над книгою. Наприклад, я знав старшого Пілунського, Леоніда, він був рухівцем із Криму, а я колись створював прес-службу НРУ, але з його сином Ярославом я не був знайомий. З Оленою Механік, яка тоді працювала на «Інтері», теж не був знайомий, з Гаяною Юксель, Ленуром Іслямовим та їхніми колегами познайомився вже в Києві, їм, каналу ATR, присвячено окремий розділ книги… Сподіваюсь, вони прийдуть на презентацію і теж поділяться своїми спогадами. Думаю, вони згодні, що ця книга – маленький, але внесок у те, щоб Крим врешті-решт повернувся в Україну.

Ключовою фігурою в книзі є Микола Семена, який отримав, слава Богу, умовний, не реальний, строк. Думаю, завдяки багато в чому міжнародному тиску.

Як книга «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» поширюватиметься, де її можна буде знайти?

– Книга вийшла двома мовами, англійською й українською. Мій син, який навчається в Скандинавській гімназії, запитує мене, чому не шведською? (усміхається – ДМ). Можливо, перекладуть ще російською. Ми забезпечимо книгою бібліотеки по всій Україні, усі, хто зацікавиться, можуть звернутися до Центру інформації про права людини й отримати її там, в електронному вигляді також вона буде поширюватися необмежено. Міністерство інформаційної політики поширить англомовні примірники по посольствах, думаю, відбудеться презентація в рамках ОБСЄ, з яким ми співпрацюємо, в ООН, тобто на міжнародних форумах.

Додам, що остання книжка, яку я написав один, вийшла десь років дванадцять тому. Тому цю мені особливо приємно тримати в руках після такої великої перерви…

У якому напрямку плануєте продовжувати роботу?

– Репресії проти журналістів – звичне явище не лише в Криму, але й на окупованій частині Донбасу, багатьом колегам, які виїхали звідти, є про що розповісти. Або маємо ось такий феномен український, як рух волонтерів. Щоб написати книгу про волонтерів, треба, мабуть, опитати чоловік з двісті, це величезний масив інформації.

Сьогодні (4 червня – ДМ) суд у Москві оголосив вирок українському журналісту Романові Сущенку. Які у вас коментарі щодо цієї події?

– 12 років, на які засудив Романа Сущенка московський суд, – це продовження кримської політики. Росія знову показала себе державою-монстром. Сущенко шість років працював у Парижі для «Укрінформу», прилетів до Москви провідати родичів, і його в аеропорту заарештували ізвинуватили у шпигунстві проти Росії. Яке шпигунство, коли він шість років сидів у Парижі?

Москва знищує журналістів і навіть не дбає про правдоподібність.

Мені дуже близьке гасло «Права людини понад усе». Але правозахисну риторику взяли на озброєння всякі покидьки від політики.Он Путін прийшов до Криму під правозахисним гаслом – захистити російськомовних. Логіка збочена. Але і в правозахисті часом буває вивернута логіка. Наприклад, у подіях Криму й Донбасу величезну роль зіграли засоби масової інформації. Російські ЗМІ своєю брехнею настільки забили баки нашим співвітчизникам, що вони почали сприймати дурну картинку, змальовану телевізором, як реальність. Власне, нею вони і керувалися, коливиступали проти України.

Світ нарешті дозрів до того, що усвідомив: російські ЗМІ – це інструмент війни. Вона ведеться і проти Заходу також. Але найлютіша війна йде проти України. І коли Україна намагається вжити заходів, щоб убезпечити себе від агентів впливу Кремля, то зазнає критики від декого із Заходу за нібито утиски свободи слова. Ці критики явно не відрізняють свободу слова від свободи брехні, спрямованої на знищення України. Думаю, нам треба займати жорсткішу позицію й ретельніше пояснювати західним партнерам, що стоїть за нашими діями.

Довідково:

Юрій Луканов – публіцист, громадський діяч,спеціаліст з міжнародної адвокації Центру інформації про права людини. Колишній голова Незалежної медіа-профспілки України (2011—2016). Автор кількох книг, посібників і сценаріїв документальних фільмів.

Висвітлював у ЗМІ події Революції Гідності, анексію Криму і війну на Донбасі.

Займається захистом прав журналістів у співпраці з ОБСЄ, Міжнародною і Європейською федераціями журналістів. Є тренером з безпеки під час роботи журналістів у гарячих точках.

Книгу «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» видано Центром інформації про права людини. Видання стало можливим завдяки фінансовій підтримці Посольства Великої Британії в Україні в рамках спільного проекту Центру інформації про права людини та Кримської правозахисної групи.

Фото: Максим Поліщук, Олексій Темченко

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1299
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати
Чи подобається вам поточний формат
Так, подобається!
Ні, не подобається!
Я не підписаний на розсилку «Детектор медиа»!
Коментар, або свій варіант:
Чи подобається вам поточний формат
Так, подобається!
12.5% (1)
 
Ні, не подобається!
12.5% (1)
 
Я не підписаний на розсилку «Детектор медиа»!
75.0% (6)
 
Коментар, або свій варіант:
0.0% (0)
 
Загалом відповідей: 8
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop