Читайте також відповіді Олексія Бобровникова, Тетяни Даниленко, Насті Станко, Наталії Соколенко,  Романа Бочкали,  Катерини Коберник, Отара Довженка, Леоніда Швеця, Наталі Гуменюк, Ольги Калиновської, Олександра Крамаренка та Павла Казаріна.

— Які кейси останнього часу в українській журналістиці видаються вам найважливішими? Позитивні й негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими? Чого вони можуть навчити нас, українських журналістів?

— Перш за все, це вбивство Павла Шеремета. Вже пройшло декілька місяців із трагічної події, але ані журналісти, ані слідчі органи досі не змогли внести ясність у цю справу. Коли десять років тому в Москві було вбито Анну Політковську, почався кінець вільної російської преси. Складно уявити, щоб у післямайданній Україні могла статися подібна трагедія.

Другою знаковою подією стало оприлюднення псевдожурналістським ресурсом «Миротворець» особистих даних журналістів. Вважаю це відкритим наступом на свободу слова провладним ресурсом. Усіх журналістів без розбору було названо колаборантами і зрадниками. Іноземні журналісти, які часом були чи не єдиним джерелом інформації з окупованих територій, теж фігурували в цих списках. Це неможливо уявити в демократичній європейський державі. Я вважаю, що тенденції в сучасний українській журналістиці тяжіють до підміни понять «журналістика», «об'єктивність» та «стандарти».

Водночас ці кейси можуть стати ознакою того, що слово журналіста має вагу та може впливати на процеси всередині країни.

— Які основні проблеми ви бачите у висвітленні теми АТО, Донбасу?

— Існує абсолютно мінімальна співпраця між військовими адміністраціями та журналістами. Через надзвичайне обмеження та цензуру з боку військових журналістам фактично не вдається потрапляти в ті місця, де вони мали б бути, а також говорити відкрито про проблеми військових та армії.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчуються? Якщо так — то чому, на ваш погляд, це відбувається? Хто винуватий і що робити?

— Я не думаю, що остаточна відповідальність за замовчування деяких тем лягає саме на журналістів. Це пов'язано також із редакційною політикою, медіавласниками. Потрібна «деолігархізація» ЗМІ та створення суспільного мовлення. За прикладом Німеччини, там воно діє вже майже 70 років. Це серйозне інформування, яке абсолютно віддалене від влади та олігархів.

— У ситуації гібридної війни не лише офіційні особи, але й навіть експерти коментують певні теми не зовсім адекватно. Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми?

— Якщо журналіст розуміє, що експерт або офіційна особа коментує «не зовсім адекватно», то так і має написати у своєму коментарі до матеріалу. Зазначити, що це маніпуляція, напівправда тощо. Або, якщо це видається неможливим, то побудувати матеріал таким чином, щоби після прочитання стало само собою зрозумілим, що експерт або офіційна особа каже напівправду.

— Чи є місце критиці особисто Порошенка в українських ЗМІ? Якщо нi або мало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою стосовно Президента?

— Місце критиці Порошенку має бути в українських медіа, тому що це відповідає європейським принципам преси. У демократичному суспільстві преса є органом контролю влади, саме такою вона й має бути. Президент є менеджером країни, якого обрали громадяни. Якщо ця особа починає робити речі, які є поза межами інтересів народу, населення має повне право знати про це. У сучасній Україні у пресі вкрай мало критики Президента з двох причин: 1) він сам є медіавласником, 2) Україна є напівдемократією.

Особисто я з цим не стикалася, бо працюю на незалежне європейське видання. До речі, саме DW зробила одне з найгостріших інтерв'ю з Порошенком за весь час його президентства.

— Що, на ваш погляд, розділяє українську медіаспільноту нині — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — в яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

— Медіаспільнота розділена нині саме через відсутність одного набору цінностей, яким має керуватися журналіст.

Ключовим фактором об'єднання української медіаспільноти, знову ж таки, має бути «деолігархізація». Жоден умовно підписаний кодекс етики журналіста не зробить кореспондента автоматично професійним. Тільки усвідомлене сприйняття, відповідальність і чесність можуть зробити його професіоналом. Дуже корисними для журналістів є міжредакційні обміни із закордонними ЗМІ. Це сприяє формуванню не тільки професійних навичок, але й відповідальності.

Фото надані Анастасією Магазовою