Читайте також відповіді Олексія Бобровникова, Тетяни Даниленко, Насті Станко, Наталії Соколенко,  Романа Бочкали,  Катерини Коберник.

—Які кейси останнього часу в українській журналістиці здаються вам найважливішими? Позитивні та негативні (наведіть, будь ласка, приклади). Чому ви вважаєте їх такими? Чого вони можуть навчити нас, українських журналістів?

—Ну, наприклад. 16 вересня львів’янин Іван Савицький сфотографував на смітнику біля своєї хати червону табличку з написом «Обережно, виявлено “тиф”». Він виклав її у фейсбук, і наступного дня десятки, якщо не сотні видань опублікували новину про те, що у Львові знайшли тиф (варіант – почалась епідемія тифу). Всі вони посилались на «соцмережі», «громадського активіста» або просто «небайдужого громадянина», подекуди титруючи Івана Савицького жартівливим титулом, який він вигадав собі для профайла в Фейсбуку. Про епідемію давно не баченої в Україні хвороби (власне, якої саме – невідомо, бо «тифом» називають дуже різні інфекційні захворювання) радісно повідомив сайт «Русская весна». Ніхто не просто не з’ясував, що це за табличка, де вона була сфотографована і за яких обставин могла виникнути – Іван каже, що до нього по додаткову інформацію не звернувся жоден журналіст.

Як на мене, час констатувати, що підплінтусний рівень дотримання журналістських стандартів, нехтування перевіркою інформації та безвідповідальність редакторів в умовах постійного змагання зі швидкісного копіпейсту – це найбільша проблема і для професії, і для суспільства. Важливіша за цензуру, якої немає, і навіть за печерну свідомість медіавласників, яка гальмує розвиток наших ЗМІ. Бо професіонал, свідомий стандартів, в умовах тиску та цензури боротиметься за право робити якісні матеріали. Натомість, у нашій ситуації поняття якості взагалі виноситься за дужки – замість нього ключовими характеристиками контенту стають оперативність і клікабельність. На жаль, це стосується не тільки жовтих видань, а й тих, які заведено вважати поважними. Звісно, якісний контент є, але він губиться в потоці сміття.

Я не схильний приплітати до всього на світі Росію і Путіна, але тут мушу визнати: поставити під сумнів існування правди, підмінити її множиною версій, з-поміж яких найбільш життєздатними будуть найскандальніші й ті, які вдалося найшвидше поширити – це якраз те, про що мріє російська пропаганда. І саме в такому середовищі чудово почуваються ворожі агенти та пропагандисти.

Розумію, що цю проблему неможливо взяти і вирішити, але, принаймні, для людей, які впливають на порядок денний медіа (власників, менеджерів, редакторів), прийшов час, коли є шанс або спробувати працювати «за гамбурзьким рахунком», або повторити шлях кінця 2000-х: інформаційний хаос – декаданс – розпад – обрання дяді, який скаже, кому що писати.

—Які основні проблеми ви бачите у висвітленні теми АТО, Донбасу?

—Сама абревіатура «АТО» і цинічний евфемізм, який вона символізує – «антитерористична операція» – є найкращим відображенням проблеми, яка існує і в медіа, і в діалозі політикуму (держави) та суспільства, і, зрештою, в суспільній свідомості. В нас немає ніякої антитерористичної операції. Є збройний конфлікт низької інтенсивності, в якому сили правопорядку (армія, правоохоронці) протистоять російським інтервентам та їхнім союзникам, яких можна було б назвати «повстанцями», але для простоти назвімо їх усіх окупантами. Цинічне неназивання речей своїми іменами, намагання трактувати Росію як ворога і партнера водночас, призвело до страшної плутанини в головах. Одна й та сама людина може ганити політиків за казнокрадство «в час війни», а в наступний момент піти й оплатити рахунок в «Сбербанке России», пояснюючи це тим, що війни з Росією в нас нема. Винна, звісно, передусім влада, але й медіа частково відповідальні за цю навіяну суспільству шизофренію.

У держави немає цілісної, послідовної політики щодо Росії, бойовиків, окупаційної влади, мешканців окупованих територій, мешканців прифронтових територій, біженців, добровольців, військових, демобілізованих тощо. Медіа ж, замість вимагати від влади виробити й чітко комунікувати цю політику, примножують плутанину. Знову ж таки, на радість російським пропагандистам.

Я щодня чую нарікання на те, що суспільство «втомилось від війни». Від військових, волонтерів, журналістів, політиків. А що, можна не втомитися від щоденного Лисенка і однотипних «відкривали вогонь Х разів, Y військовослужбовців загинули і Z поранені» протягом двох з половиною років? Війна ще триває, а її відображення в суспільній свідомості вже мало чим відрізняється від пам’яті про «Велику Вітчизняну»: ордени, портрети героїв, стереотипні історії про військову доблесть своїх і ницість ворогів.

Окуповані території за останній рік стали ще білішою плямою, ніж раніше.  З-поміж кількох мільйонів людей, які там мешкають, центральні українські ЗМІ цікавляться тільки керівниками самопроголошеної влади «ДНР» і «ЛНР», а також Наталією Поклонською.  Якщо послухати чиновників, відповідальних за цю сферу, то вся стратегія інформаційної взаємодії з окупованими територіями зведена до того, щоб збудувати вежі у прифронтовій зоні та перебити сигнал російських телеканалів сигналом українських. Але навіщо? Щоб мешканці окупованих територій дізнались, що їх не існує? Є винятки, звісно – те саме «Громадське радіо». Але це лише винятки.

— Чи вважаєте ви, що в українських ЗМІ багато тем замовчуються? Якщо так — то чому, на ваш погляд, це відбувається? Хто винуватий і що робити?

—Я не бачу прикладів системного замовчування, як і центрів впливу, які можуть таке замовчування організувати. Мені здається, таким фрагментованим і розмаїтим, як зараз, український медіапростір ще ніколи не був. Інше питання, що журналісти самі не ставлять важливих питань, які мали би ставити. Це радше питання стандартів та планки якості, яку вони собі встановили. І, знову ж таки, мені здається більшою проблемою не замовчування правди, а підміна її множиною версій, кожну з яких, за відсутності перевірки фактів та відповідальності журналістів за достовірність і правдивість інформації, можна розглядати як «варіант правди».

Ось вам іще один приклад зі світу львівського сміття. В кінці травня цього року почалася пожежа на Грибовицькому сміттєзвалищі, загинули люди, які намагалися її локалізувати. Це був і без того великий іміджевий удар по львівському меру. Аж тут з’являється новина: Львівська влада «відшила» 42 інвесторів з рекультивації сміттєзвалища. 80% аудиторії, що читає тільки заголовки, зроблять із цього однозначний висновок: мер-корупціонер сам винен у трагедії. Тим часом, якщо новину все-таки прочитати, дізнаємося, що цифру озвучив один із обласних депутатів, не пославшись на її джерела – до того ж, навіть якщо вона достовірна, то стосується останніх двадцяти п’яти років, із яких чинний мер очолює місто лише десять.  Мер міста Андрій Садовий заявив, що жодних пропозицій за ці десять років не надходило.  Проте, звісно, інформація про 42 змарновані пропозиції набула значно більшого поширення та була схвально сприйнята критиками міського голови.

Можна припустити, що аудиторії потрібна не правда, а чергове підтвердження фрейму, який вона для себе обрала – «влада нічого не робе». Але журналісти не можуть, не мають права підтасовувати факти, щоб задовільнити очікування аудиторії.

—У ситуації гібридної війни певні теми коментуються не зовсім адекватно не лише офіційними особами, але й навіть експертами (наприклад, тема «казематів СБУ», де нібито утримують військовополонених, але на офіційному рівні цього не визнають). Як бути в цій ситуації журналістам? Як подавати такі теми? Кейси «Громадського» та інших каналів, на ваш погляд, про що?

—Я захоплююсь сміливістю, із якою колеги з «Громадського», викликаючи вогонь на себе, беруться за неоднозначні, непрості теми. Водночас застерігаю їх від «боротьби за справедливість»: на мою думку, співпричетності в їхніх матеріалах часом буває трохи забагато. Мені – як, думаю, і суспільству загалом, – бракує якісного медійного контенту, який може поінформувати та допомогти розібратись у ситуації, а не налаштувати за чи проти Авакова, Порошенка, Ахметова тощо. Саме тому я вважаю, що на «Громадському» необхідні класичні теленовини, які б робилися за стандартами тележурналістики. Погано, коли глядач бачить тільки суб’єктивну картинку, навіть якщо це суб’єктивізм хороших, талановитих людей.

Про тюрми СБУ мені важко щось сказати: я цієї теми не досліджував. Точно знаю, що був би дуже обережний, займаючись такою темою, і не зі страху за себе та своє життя, а через те, що можна завдати великої шкоди, проковтнувши чужу наживку. Якщо колеги з Громадського впевнені, що роблять усе правильно, і можуть це наочно продемонструвати – чудово, так тримати! 

—Чи є місце критиці особисто Порошенка в наших ЗМІ? Якщо нi або мало — то чому? Чи стикалися ви особисто з цензурою або самоцензурою стосовно Президента?

—За моїми суб’єктивними відчуттями, критики Порошенка менше, ніж, наприклад, було критики Ющенка за часів його президентства, але значно більше, ніж було критики Януковича.  З іншого боку, я не маю стовідсоткової впевненості, що Порошенко заслуговує на більше критики, ніж є. На жаль, у теперішньому інформаційному хаосі, де джинса, «версії», блогери, вкидання та піар заглушують новини і фахову аналітику, наші уявлення про політика можуть бути спотвореними.

Порошенка критикують здебільшого або за обставини, яким він не спромігся дати раду за роки президентства – передусім володіння бізнесом, зокрема в Росії, – або за помилкові чи неадекватні дії, наприклад, у кадровій політиці. На жаль, у головному «горнилі» журналістських опіній – соцмережах – адекватна критика вже не можлива в принципі, адже все зведено до вигаданого протиставлення порохоботів і зрадофілів. Хоча мені, як громадянинові України, хотілося б, щоб президент моєї держави не мав бізнесу в Росії. Але, критикуючи Порошенка, я мав би підштовхувати його до раціонального і правильного виходу з цієї ситуації, і тут я вже навіть сам не знаю, якого – закрити ту кляту фабрику, висадити в повітря чи як?

Із цензурою чи самоцензурою я не стикався, але часто стикаюсь із мислевірусом «критикуючи Порошенка, думай про те, хто прийде на його місце, якщо з ним щось станеться». Думаю, що цей мислевірус не є цілком безпідставним, але це точно не те, по що повинні думати журналісти, які мають важливу та актуальну інформацію хоч про Президента, хоч про дідька лисого.

—Що, на ваш погляд,  розділяє українську медіаспільноту нині — які головні проблеми? Що може її об’єднати? Як це зробити — в яких форматах це можливо, навколо яких ідей, цінностей?

—В мене нема відчуття, що цілісна журналістська спільнота існує. Востаннє таке відчуття в мене було під час Майдану, але думаю, що це була ілюзія, викликана революційним неврозом. Є кілька фракцій, які обстоюють певні ідеї та цінності, і є нігілістична фронда, яка – на мою скромну думку – працює на користь ворога, навіть якщо вважає, що відіграє роль санітара лісу. Я маю на увазі ЗМІ на зразок «Вестей», «17 каналу», NewsOne тощо. І присутність у цих редакціях пристойних людей – тут я погоджуюсь із думкою Павла Казаріна – лише посилює нищівний ефект від їхньої чорної справи. Крім цих кількох середовищ, є стабільна маса журналістів, що не належать до жодних тусовок і займаються своєю повсякденною роботою, не цікавляться срачами та суперечками, часом навіть пишуть про моду і погоду. Чи вони не медіаспільнота?

Об’єднувати все це не треба, воно не об’єднається, бо в активних середовищ занадто різні ідеї та цінності, а пасивна більшість щаслива й задоволена й без будь-яких об’єднань (або нещаслива й незадоволена, але з причин, які не стосуються ані політики, ані корпоративної солідарності). Ідея, яка могла би врятувати ситуацію – це ідея стандартів і якісної роботи. Щоправда, я навіть не уявляю, яким чином її можна пропагувати та прищепити десяткам тисяч людей, більшість яких почувається цілком комфортно, створюючи низькопробний контент. Зі свого боку я роблю те, що можу – прищепляю цю ідею щороку кільком десяткам молодих людей, які йдуть у професію і вчаться бути журналістами. Це небагато, але це хоча б щось.  

На фото – Отар Довженко

Фото: Богдана Ємця зі сторінки Магістерської програми з журналістики УКУ в Facebook