Світлана Єременко: За що можна любити український Донбас

Світлана Єременко: За що можна любити український Донбас

9 Травня 2016
7261
9 Травня 2016
13:00

Світлана Єременко: За що можна любити український Донбас

7261
Українська журналістка, медіаекспертка, виконавчий директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко представила свою дебютну книгу художньої прози – збірку оповідань «Терикони під літаком»
Світлана Єременко: За що можна любити український Донбас
Світлана Єременко: За що можна любити український Донбас

25 квітня Світлана Єременко в колі колег із громадського та медійного середовища презентувала книжку, яку журнал «Forbes Украина» включив до п’ятірки літературних новинок сезону поряд зі щойно виданими в Україні творами зарубіжних авторів – Поланіка, Уельбека, Варгаса Льйоси та Рубіної. Збірка отримала першу премію в конкурсі «Літературне відкриття року».

До збірки увійшло 19 історій, написаних ще до Майдану. Чимало уваги в них приділяється образу сучасної жінки, журналістській професії та життю «шахтарського краю» із середини 80-х до середини «нульових» років. Світлани Єременко прожила в Донецьку близько 20 років, починала там журналістську діяльність, була головним редактором журналу «Схід», співзасновницею та керівником Донецького прес-клубу.

Книгу «Терикони над літаком» уже встигли похвалити. Критик та письменник Ігор Бондар-Терещенко у матеріалі «Дзеркала тижня» назвав пані Єременко непересічною авторкою, а письменниця та редакторка Ірен Роздобудько, яка родом з Донецька, порівняла її історії з розмаїттям облич у фотоальбомі довоєнного Донецька.

«Детектор медіа» поспілкувався з авторкою «Териконів під літаком» та почув відгуки колег Світлани Єременко про її оповідання.

– Світлано, це вже друга ваша книга (перша, документально-художній есей про львівського художника Олега Мінька «Живопис як молитва», вийшла у 2010 році. – ред). Що спонукало почати писати художню літературу?

– Поштовхом до другої книги став «Живопис як молитва». Писати я взялася, бо в той час опинилася без роботи. Цікавих пропозицій не було. Якраз тоді познайомилася з творчістю Олега Мінька, захопилася нею, побачила, що про нього майже не писали. Він унікальний живописець, але недооцінений у нас, я вважаю. Тож я запропонувала Олегу Терентійовичу написати про нього книгу, знайшла спонсора. Видання підтримав Михайло Поживанов, який також цікавиться творчістю Мінька. Для мене дуже цінно, що результат сподобався і герою, і його оточенню, й мистецтвознавцям.

Перша книга стала поштовхом до написання другої. Ці оповідання просто полилися, як з джерела. Першою читачкою й редакторкою стала моя донька Оля. Вона сказала, що це може бути цікаво не тільки нам. Я давала почитати друзям, їм подобалось, але, якщо чесно, довгий час не планувала друкувати… Ніколи не думала, що стану письменницею. Хоча ще мій університетський викладач – письменник Степан Колесник – казав, що мені варто писати художні твори, бо маю відчуття слова, образу й сюжету. Але я мріяла бути журналісткою – і стала.

Я почала свою кар’єру журналіста під час перебудови, в Донецьк потрапила за розподілом. То був дуже важливий і насичений час, тож я вважаю, що мені пощастило. Ми відроджували українську мову, культуру, традиції. Я писала про страйки шахтарів, з’їзди Народного руху, фестиваль «Червона рута», підтримувала Товариство української мови й була його членом. Зустріла багато цікавих людей і долучилася до корисних справ – відкриття в Донецьку української школи та ліцею, боротьби за присвоєння Донецькому університету імені Стуса, заснування першої незалежної газети «Східний часопис» та аналітичного журналу «Схід», метою якого було формування української еліти… Тоді в мене точно не було часу писати прозу!

– Скільки років писалися ці оповідання?

– Десь 3-4 роки… Мене вже тут встигли звинуватити в кон’юнктурі. Але всі оповідання були написані ще до Майдану, анексії Криму й початку неоголошеної війни Росії проти України на Донбасі. З початку цих бурхливих подій я не можу писати художніх творів і не пишу. Цьому є дві причини. По-перше, я дуже переживаю щодо ситуації в країні, приймаю це все близько до серця. Я довгий час прожила в Донецьку. Більшість моїх друзів, колег виїхали, але дехто й досі лишився на окупованій території. Двоє загинули… А писання – це творчість. Голова повинна бути вільна, має бути хороший настрій, натхнення. І час, звичайно. Це друга причина, чому не пишу. Я страшенно зайнята роботою в Інституті демократії імені Пилипа Орлика: ми досліджуємо інформаційний простір, проводимо різні медіазаходи, пояснюючи, що таке інформаційна війна і як їй протидіяти, проводимо круглі столи для переселенців і тренінги для волонтерів. Мені хочеться бути максимально корисною в цей важкий час. Можливо, колись я напишу і про переселенців, і про цю підлу війну.

– Як так сталося, що книга вийшла тільки зараз?

– Я й не підозрювала, що в мене так багато оповідань зібралося – на 250 сторінок. У якийсь момент мені просто стало цікаво, як їх оцінять професіонали. Тож попросила мого давнього знайомого, головного редактора «Української літературної газети» й керівника Спілки письменників Михайла Сидоржевського прочитати. Він довго не знаходив для цього часу, а коли потрапив до лікарні – я привезла їх йому, роздруковані, разом з фруктами і шоколадом. І він змушений був прочитати :). Сказав, що це хороші твори й треба друкувати.

Згодом мене познайомили з письменником Володимиром Даниленком, якого дуже люблю й поважаю. Перечитала всі його книги. Це сучасна, надзвичайно цікава українська проза. Йому сказали, що я теж пишу. Володимир попросив вислати кілька текстів, бо час від часу формує антології української літератури. Він також похвалив і порадив видавати. Крім того, відібрав моє оповідання «Терикони під літаком» в антологію кращих соціальних оповідань десятиріччя «Похід через засніжений перевал».

Книга вже була сформована до Майдану, кілька видавництв пропонували надрукувати. Але я вирішила відкласти, бо подумала, що це не на часі. Але друзі нагадували, переконували, що не варто зациклюватися на війні, людям треба щось цікаве. А в кінці минулого року той-таки Володимир Даниленко започаткував у Спілці проект «Перша книга автора» спільно з Київською міською державною адміністрацією. Моя збірка стала одним з 15 переможців. Ці книги надрукували, автори отримали авторські екземпляри, а інші примірники безкоштовно передали в бібліотеки.

– Чи друкувалися раніше ці оповідання в періодиці?

– Так, десь половина з них. У журналах «Київ», «Дніпро», «Березіль», в «Українській літературній газеті» та «Літературній Україні». У журналі «Далекосхідна хвиля», який видає українська громада Далекого сходу, було надруковано оповідання «Запізніле каяття».

– Скільки у ваших оповіданнях журналістики, а скільки літератури?

– Важко сказати, скільки чого. Звичайно, це художні твори. Але саме журналістика давала і дає мені можливість зустрічатися з цікавими людьми, чути історії – різні, в тому числі драматичні. Пропущені через себе – вони й стали оповіданнями. Розглядаючи певну тему в Донецькому прес-клубі, ми запрошували не лише журналістів та експертів, а й людей, яких вона безпосередньо стосується. Наприклад, коли обговорювалися проблеми наркоманії, торгівлі людьми, то ми запрошували людей, які пережили це. Знайомство з ними лишало по собі сильне враження, інформація накопичувалася. Через багато років ці переживання вилились в оповідання «У прірві», «Сповідь наркомана», «Помста»...

– Наскільки історії з «Териконів під літаком» автобіографічні?

– У деяких персонажів є реальні прототипи. Однак повністю автобіографічне лише одне оповідання – якраз «Терикони під літаком». У ньому йдеться про переслідування журналістки проукраїнських поглядів. Звичайно, коли я писала про це, не могла й уявити, настільки страшніші речі відбуватимуться з людьми через патріотичну позицію в Донецьку за кілька років…

Зараз те, що сталося зі мною, здається дрібницями в порівнянні з тим, що пережила, наприклад, Ірина Довгань, інші українські патріоти. Хоча, з іншого боку, «Терикони під літаком» пояснюють, що це почалося не зараз, не через Майдан, як дехто вважає.

– Погоджуєтеся з визначенням, що це збірка соціальних оповідань?

– Це цікаве питання. Їх такими назвали літературні критики й письменники. Коли я писала, то не задумувалася над цим. Не ставила собі за мету порушувати питання соціальних проблем, шукати їх вирішення, якось впливати. Мене цікавить людина, її вчинки, чому в певних умовах порядна людина чинить непорядно, як в оповіданнях «У відблисках чужої слави», «Донецька балада» і навпаки, як у «Сповіді наркомана». Якими моральними і психологічними чинниками вона керується? Ще в університеті я цікавилася психологією, багато читала, люблю спостерігати за людьми. Критики вже відзначили, що оповідання глибоко психологічні.

– Хто є вашими улюбленими письменниками? Можливо, саме в жанрі оповідань є авторитети? Запитую і про зарубіжних, і про українських.

– Я дуже-дуже люблю читати. З дитинства – ковтала все підряд, без жодної системи :). Читаю завжди і всюди попри брак часу – в метро, в черзі, чекаючи десь на друзів…У мене сила-силенна улюблених авторів, всіх і не перерахуєш. Але деяких назву: Джон Фаулз, Хуліо Кортасар, Мілан Кундера, Еріх Марія Ремарк, Жозе Сарамаго, Ієн Мак’юен, Франц Кафка... З українських сучасних: Оксана Забужко, Володимир Даниленко, Ірен Роздобудько, Лариса Денисенко, Володимир Лис... Ну й, звичайно ж, Ліна Костенко.

Щодо новелістів, то в нашій літературі є дуже потужні автори. Це, наприклад, Василь Трубай, Василь Портяк, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко. Прикладом для мене стала збірка оповідань Володимира Даниленка «Сон із дзьоба стрижа», де кожне оповідання – одкровення. Саме завдяки цій збірці я відкрила для себе Даниленка. «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», «Тіні в маєтку Тарновських» – це справжня українська проза світового рівня: сучасна, інтелектуальна, психологічна, еротична. Крім того – вишукана українська мова.

– Наскільки природним, на вашу думку, є те, що журналісти пробують себе в художній літературі?

– Я думаю, це абсолютно нормально. Журналісти мають значний досвід, вони по-особливому сприймають життя, підмічають цікаві моменти в характерах, зовнішності, подіях. Вміють аналізувати й працювати зі словом і текстом. По собі я відчуваю, що за всі роки роботи в журналістиці враження від суспільних подій, історій, які траплялися, і долі різних людей, яких я зустрічала, накопичувалися в мені. Вони просто переповнювали мене. В якусь мить їх стало забагато, й вони вирвалися на волю :).

– Привертає увагу й дизайн обкладинки та графічні ілюстрації всередині книги...

– Так, всі говорять про чудовий дизайн обкладинки. За ідею я дякую Володимиру Даниленку. А щодо ілюстрацій, то для оформлення книги дали дозвіл використати їхні картини відомі львівські художники Микола Шимчук та Микола Фалафівка (обкладинка). За що я їм безмежно вдячна!

– Чи не думаєте тепер повністю поринути в літературну творчість?

– Поки що ні, бо я дуже різноплановою діяльністю займаюся. Однак ще тоді, до Майдану, я почала два романи. Можу розповісти, що один із них про жінку-художницю, прототипом якої є дуже відома мисткиня і громадська діячка. Якщо хоч трохи нормалізується ситуація в Україні і зменшиться моє навантаження, то я повернуся до творчості. Мені цього дуже хочеться після виходу «Териконів під літаком» і теплих відгуків читачів.

Світлана Єременко і Марта Коломиєць, директор Програми імені Фулбрайта в Україні

***

Презентацію книги відвідали чимало колег Світлани Єременко, частина із них вже читали «Терикони під літаком» і поділилися враженнями.

Ірина Штогрин, ведуча й журналістка «Радіо Свобода»:

– Я почала читати ці оповідання давно, ще в роздруківках. А тепер тільки утвердилася в тому, що якщо людина пише щиро й відверто – це важливо й потрібно для людей, які живуть у важкі часи. Й оповідання чесно розповідають, що таке Радянський Союз і яке приниження тоді оточувало нас. Часто це було важко описати, це відбувалося в дрібницях, лилося з екрана телевізора й через радіо. Світлана змогла передати це через образ молодого журналіста, який любить і поважає свою країну, народ, професію. Протест, про який ідеться в її оповіданнях, демонструє, якою людиною є вона сама. Ці історії й про важкий вибір журналіста, і про стосунки чоловіків та жінок, що теж несуть на собі тягар минувшини. Про те, за що можна любити український Донбас, а Світлана дуже його любить. Це література журналіста, який, як свого роду сканер, побачив світ і передав його малою кількістю слів.

Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Детектор медіа»:

– Я раніше дуже засмучувалася через те, що в нас журналісти мало пишуть, порівнюючи з європейськими країнами. Мало осмислюють дійсність, у якій живуть. Не важливо, чи в художній прозі, чи в публіцистиці, чи в журналістиці. Зараз уже почало з’являтися більше книг, але коли я деякі з них читала, часом думала, що краще б це не писалося. Світлана ж належить до людей, які краще б писали і краще б побільше. Я вважаю, що її оповідання дуже на часі. В нашому інформаційному полі не вистачає осмислення дійсності з проукраїнських позицій, а в неї якраз це є. Деяка художня література в умовах війни викликає багато запитань. Я думаю, що треба не дозволяти нашим ворогам наповнювати наш інформаційний простір.

Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України, публіцист, поет і головний редактор «Української літературної газети»:

– Я знав Світлану як хорошу журналістку, яка хоча й виросла на Житомирщині, працювала в особливій зоні нашої країни – на Донбасі. Вона реалізувалася як журналістка, але вирішила спробувати себе в художній літературі. Як редактор і читач з багаторічним досвідом я можу віднести її оповідання до соціальної жіночої прози. Хоча цей термін «жіноча» – це стереотип, усталений вислів. Її розповіді сюжетні, інтригуючі, але не такі, на яких спекулюють наші нові модні письменники. Це інша проза. Значною мірою вона автобіографічна – це сюжети з оточення. Але ця проза порушує й політичну проблематику та є в хорошому сенсі патріотичною. Авторці дуже болить те, що відбувається сьогодні в нашій країні й на землі, де вона прожила кілька десятиліть свого життя.

Світлана Божко, керівник прес-служби Держкомтелерадіо:

– У моїй власній домашній бібліотеці вже є десь дві полички книг, які написали журналісти – мої однокурсники чи друзі з університету. Коли вони дарують мені книжки, я радію, але це й трохи насторожує. Бо треба прочитати й потім щось сказати. Боїшся, а раптом твої очікування не справдяться. Коли я розкрила Світланину, мої найкращі сподівання справдилися. Чому я люблю журналістську прозу? Бо коли журналіст стає письменником, у своїх творах він насамперед любить не слово, не себе, а героїв, факти, деталі. У книзі Світлани це є. Її персонажі дуже впізнавані. Одного з них, редактора газети, я теж знала. Я люблю журналістську прозу за правду й небайдужість. Найбільше мене вразило автобіографічне оповідання. Неймовірно, як Світлана витримала весь той антиукраїнський і кагебістський тиск.

Ольга Мусафірова, журналістка, спеціальний кореспондент російської «Новой газеты» в Україні:

– З нетерпінням чекаю миті, коли почну читати цю книгу. Я, на відміну від Світлани, значно менше працювала на Донбасі, але я впевнена, що шкірою впізнаю багато речей про цей регіон – шахтарський робітничий край. Він абсолютно унікальний з точки зору людського досвіду. Коли я приїхала туди працювати, думала, що ніколи не зможу знайти з цими людьми спільну мову, а потім не могла розлучитися. Я страшенно вдячна Світлані, бо щоб розповісти про той час, журналістику і ставлення людей у тому середовищі одне до одного, дійсно, треба мати неабияку мужність.

Фото Олі Ластівки

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7261
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду