Дениса Гойка важко поранило 10 лютого під Краматорськом. Осколки від обстрілу СМЕРЧем потрапили в поперек, руку, наскрізні пройшли по обох ногах.

У зоні АТО Денис був в унікальному статусі. Він - і старший лейтенант Збройних сил, і журналіст, спеціальний кореспондент Центральної телерадіостудії (ЦТРС) Міністерства оборони України. Денис родом із Житомирщини з простої родини. Закінчив Військовий інститут КНУ імені Тараса Шевченка за фахом «військовий журналіст». Таких фахівців столичний виш щороку випускає менше десятка. У студентські роки Денис в першу зміну вчився військовій справі, а в другу відвідував лекції Інституту журналістики. Трошки встиг попрацювавати за фахом за мирних часів, а потім одним з перших поїхав в АТО, де за п'ять ротацій у цілому пробув близько трьох місяців.

Ми зустрілися в Ірпінському військовому госпіталі через місяць після його поранення. Стояла хороша погода. Це не було інтерв'ю біля ліжка хворого, як я очікувала, прочитавши інформацію про поранення і численні операції, які Денис переніс. Хлопець зустрів нас із фотографом усмішкою і запропонував разом прогулятися надворі.

«У грудні я приїжджав сюди як журналіст, брав інтерв'ю в пораненого. Тепер зустрів його в травматології. Він тут досі, і я тут - іронія долі, блін», - каже Денис.

Дізнаюся в нього, що у 2008 році на рідкісну спеціальність військового журналіста в КНУ вступили семеро людей: «Одного хлопця з Криму відрахували. Зараз він воює в "Правому секторі" - красавчик! Ще в нашій групі вчилися чотири дівчинки - вони не на війні, ясна річ. Інший мій одногрупник займається цивільно-військовим співробітництвом в зоні АТО. В журналістиці тільки я».

Денис зізнається, що на війні відчуває себе в першу чергу військовим: «Адже там ми весь час носимо зброю». Фотограф «Детектор медіа» Максим Лісовий цікавиться, яку. «Автомат, магазин, за бажанням - граната. А ще на мені більшу частину часу - бронік і камера».

Ситуацію довкола реформ військових ЗМІ, претензії до яких висував координатор «Інформаційного спротиву» Юрій Карін і про які «Детектор медіа» спілкувалася з радницею міністра оборони Тетяною Поповою, Денис не коментує.

Та ми з ним говорили насамперед про роботу в ЦТРС, ротації на схід у різні періоди конфлікту, супроводження цивільних журналістів і питання, які медійникам слід ставити собі перед відрядженням у зону АТО.

- Денисе, що ти робив після отримання диплому військового журналіста і до війни?

- З Військового інститут КНУ ім. Тараса Шевченка я випустився у 2013 році.

За розподілом прийшов у ЦТРС на посаду спецкореспондента. Взагалі-то я мав іти в ТРК «Бриз» у Севастополь, де взимку на п'ятому курсі проходив практику. Добре, що не пішов (усміхається). Раніше стажувався у друкованих виданнях, писав, наприклад, у газету «Народна армія». Це мені давалося дуже легко, на ТБ роботи побільше.

До війни в телерадіостудії я пропрацював, виходить, півроку. Ми висвітлювали повсякденне життя Збройних сил, їздили у військові частини, на полігони, звідки готували сюжети для наших програм.

ЦТРС зараз працює як продакшн: пропонуємо свої програми різним каналам. До подій у Криму ми працювали дуже розслаблено - готували 30-хвилинну програму-тижневик. А потім - «понеслося»! Почали готувати програму «Час-Ч» - два випуски по 10 хвилин сім днів на тиждень. Зараз її показує Перший національний. Інші наші проекти показували канали Tonis, УТР, 5 канал.

- Що твоя освіта тобі дала в ситуації реальної війни? Видається, що ти був до неї значно краще підготовленим, ніж цивільні журналісти.

- Ну, у нас як і всюди - навчання навчанням, а за місяць служби дізнаєшся більше, ніж за п'ять років навчання. В АТО є журналіст і є війна, а вона - навчить. Хоча, чесно кажучи, краще б був мир і ми просто про життя і роботу Збройних сил розказували.

З іншого боку, у нас в Україні є круті цивільні воєнні кореспонденти - справжні «мастодонти». Той же Андрій Цаплієнко, наприклад. Він стільки всього пройшов, що я можу багато чого в нього повчитися. Я ж тільки університет закінчив. Служба почалася з війни.

- Я читала, що ти поїхав в АТО одним з перших українських журналістів - у травні. Це була твоя ініціатива чи наказ? Скільки всього відряджень на Донбас у тебе було?

- Я хотів поїхати. У нас нікого не примушували, але всі розуміли, що мають там попрацювати. Бо там усе по-справжньому. Здається, уже всі журналісти й оператори ЦТРС, крім жіночої частини колективу, були в АТО. Їздили групами по дві людини: журналіст та оператор. Серед наших працівників є і військові, і цивільні. Я був у другій такій групі разом з оператором-майором. Усього я в АТО був п'ять разів: у травні днів десять, потім мав довгу ротацію влітку - із середини червня до середини липня. Восени був два рази по два-три тижні. Й оця зимова поїздка мала бути на місяць.

- Розкажи про перші враження від АТО.

- Ой, як тільки приїхав - це був ступор, шок. У плані побуту я був абсолютно готовий, а побачити війну на власні очі, мабуть, не зовсім. Це все було так дивно: перші блокпости, постійний рух людей з міста в місто - хтось від'їжджав автобусами з Донбасу, хтось їхав туди. Всюди пробки, купа людей зі зброєю. Перші полонені. Важко повірити, що раптом у цій частині України так змінилося життя.

Літня поїздка була дуже класна. Мій начальник першим підняв український прапор у звільненому Слов'янську! Навіть Президент узяв наше відео у своє новорічне звернення. Кожного дня в той період наші військові повертали Україні міста, наш прес-центр розривався від дзвінків. Ми звітували не про те, що загинуло 10 осіб, а що наші бійці три міста взяли! Зовсім інший настрій, що вам сказати.

- Що входило в обов'язки журналістів ЦТРС Міноборони в зоні АТО, крім, власне, підготовки сюжетів для ваших програм?

- Нас відряджали до прес-центру штабу АТО, яким керували по черзі Олексій Дмитрашківський та Владислав Селезньов.

В обов'язки входило готувати інформаційні повідомлення для речника АТО, супроводжувати цивільних журналістів.

Спочатку ми не мали сторінки в інтернеті. Дмитрашківському доводилося мотатися на КПП, який за 700 метрів, по кілька разів на день, аби відзвітувати журналістам...Тож ми запропонували зробити сторінку на Facebook «Прес-центр АТО». Приємно було бачити, як усе це запрацювало. Канали почали посилатися на нас. Бувало, ми заллємо відео, а вже через 20 хвилин його беруть в ефір UBR, «24», 5 канал чи News One. Щоправда, прикро, що інколи вони розтягували відео, аби не було видно нашої плашки.

В усі мої ротації для зйомок ми час від часу виїжджали з бойовими підрозділами, але на самий «передок» нас не брали. З бойового виїзду можна було й сім матеріалів привезти. Готували сюжети не лише про результати військових операцій, а й про побут, коли було більш-менш тихо. Тоді йшли в їдальню чи до ремонтників подивитися, як там іде робота, або в «зельонку» (відкрита місцевість. - ТК), яку інженери із собаками розміновували. Мені особисто було цікаво побачити справжню роботу спеціалістів, а не показуху на полігоні, де навчання - за сценарієм.

Працювати було непросто - апаратура ніяка. Ми знімали на міні-дівішки, монтували на своїх ноутбуках. Інтернет мало де можна було зловити, а нам треба було передавати в Київ наше відео, яке колеги в ЦТРС підчищали, начитували, писали підводки.

- Як саме відбувалося супроводження цивільних журналістів? Які обмеження ви для них встановлювали? Багато хто скаржився на занадто суворе військове керівництво.

- Журналістів акредитовувала СБУ, а ми - перевіряли їхні документи за списками вже на місці. Ох, пригадую ті велетенські стоси паперів з іменами журналістів з різних країн...Формувалася група з цивільних журналістів - колона машин, на початку і в кінці якої їхали ми - військові. Машин могло бути аж до восьми штук, тобто це близько 30 журналістів. Якось треба було далеко їхати і група була велика, то в супроводження дали БТР. Ми привозили їх на блокпост, давали хвилин 30-40, бо довше затримуватися було небезпечно.

З позиції журналіста я розумію, чому вони скаржилися. Всі хочуть привезти звідти «бомбу», ексклюзив. А нам треба було гарантувати безпеку представників ЗМІ. Ніяк не можна було відпускати їх без супроводу чи однією машиною. Наших журналістів дуже не люблять в «ДНР» та «ЛНР». Не варто ризикувати.

- Іноземні журналісти, мабуть, усьому там дивувалися?

- Так. Вони переважно були з преси. Більше за інших хотіли розібратися, що відбувається. Візьмуть одного бійця - і подовгу його «мусолять». Багато чого вони ніяк не могли зрозуміти. Ми добре з ними спілкувалися, та і з нашими журналістами гарно роззнайомилися. Мені здається, їм більше подобалося їздити з нами, ніж зі звичайними військовими. По поверненні в Київ ми тут на зйомках теж перетиналися і починали згадувати, як було в зоні АТО.

- Були небезпечні ситуації?

- Пригод вистачало. Одного разу я привіз цивільних журналістів на блокпост сил АТО, і раптом по ним із «зельонки» почали гатити. На щастя, наші військові достойно на це відповіли.

- Як тебе поранило? Що пам'ятаєш?

- Кілька днів ми були в Дебальцевому. Там обстрілювали з ранку до ночі, не було можливості працювати, ми весь час сиділи в бліндажі. Якби затрималися і застали ще один обстріл - від нашого бліндажа лишилася б братська могила. Звідти виїхали в Краматорськ. Думали, у нас другий день народження стався.

Потім у нас мав бути наступний виїзд. Мої колеги поїхали раніше, а я лишився готувати апаратуру, знаходився у таборі військових, які запускали величезні армійські безпілотники - унікальні машини, я їх запуск теж хотів зняти. Раптом почався обстріл. Я думаю: як це може бути - в Краматорську? Потім уже сказали, що це з Горлівки терористи стріляли СМЕРЧем.

На момент початку обстрілу я був у КУНГу з іще кількома військовими. Коли почули, що щось гупає - вибігли. На вулиці було ще з десяток людей. Почало лупити прямо по нам, я крикнув: «Лягай», ще хтось підхопив. Згідно з правилами КУНГ було вкопано, між ним і стінкою окопа є щілина десь у півметра. Кажуть, що я почав штовхати туди людей - я сам цього не пам'ятаю. Прямо на нас полетіли осколки. Один з хлопців, який стояв у метрі від мене, прийняв усе на себе. Я потягнувся рукою, щоб його затягти в КУНГ, і решта потрапила по мені - в руку, ноги, спину. Я намагався стрибнути в окоп, але не відчував ніг. Інші хлопці мене туди затягли. Той хлопець помер. Я хотів його врятувати, а вийшло, що він мене. КУНГ наш був прострілений, як решето.

Після обстрілу ми якийсь час іще лежали в окопі, потім приїхали медики - мені перев'язали руку і вкололи знеболювальне. Потім хлопці питали, чи боляче мені було. Я казав, що у футболі часом сильніше вдарять (усміхається).

- Скільки операцій тобі зробили?

- Уже й не скажу, багато. Спочатку мене повезли в лікарню в Краматорську. Там їх усього дві, а поранених були десятки - і військових, і цивільних. Мене на носилках поклали на підлогу - чекати. Я був у свідомості, просив покликати лікаря. Хоча потім мені сказали, що в мене був тиск 50 на 20, видно, я багато крові втратив, кажуть, літрів зо два.

Місцеві лікарі зробили операцію - подіставали осколки, дренажі поставили. Потім мене перевезли у Харків уже у військовий госпіталь. Там руку складали, приводили до ладу, відновлювали кров безкінечними крапельницями. 13 лютого мені поставили апарат Ілізарова. Кажуть, носити його треба десь чотири місяці. Потім перевезли у Київ, там щодня були операції. У мене в деяких місцях кістки були роздроблені, кілька шматків довелося видалити.

Але головне не це, а те, що мені дуже пощастило лишитися живим. Лікар казав, що мої наскрізні поранення на ногах були в кількох міліметрах від артерій. Якби потрапило туди, я б помер за кілька хвилин.

Уже тиждень (11 березня. - ТК) я тут, в Ірпені. Це називається реабілітацією, але по суті все ще лікування: я маю одну відкриту рану, дещо знову довелося різати...

- Але ж ти вже ходиш - це справжнє диво. Як ти себе на ноги поставив?

- Від моменту поранення мене найбільше цікавило, чи зможу я ходити. Лікарі казали, що не раніше, ніж через три місяці. Я на 13-й день уже встав, бо задовбало лежати. На 14-й спробував піти, але це було дуже важко. Всі навколо були в шоці (усміхається). Тепер ноги вже нормально ходять, але болить спина.

- Із журналістів ЦТРС хтось іще був поранений? Як керівництво відреагувало?

- У нас чотирьох людей поранило в АТО, мене - найважче. Петя Гасай у Дзержинську отримав контузію, Вітя Гром у Криму, він робив сюжети із заблокованої частини у Перевальному в Криму, осколкові поранення дістав ще наш оператор Вадим Стесюк. Але, Слава Богу, у нас усі фартові, успішно підлікувалися. Коли я лежав у Краматорську, колеги приїжджали і казали: «Ні, Дєня, тебе уже ніхто не переплюне».

Керівництво казало: «Малий, вибач, що ми тебе відправили туди». Я ж абсолютно ні до кого не маю ніяких претензій. Усе нормально. Якби не я поїхав, то хтось інший. Я щасливий, що вижив - це все.

- Яку допомогу після поранення тобі гарантує Міноборони?

- Я військовослужбовець і вже офіційно - учасник бойових дій, учасник АТО. Мене безкоштовно лікують, я маю отримати грошову виплату. Але це вже після одужання, коли пройду військо-лікарську комісію. Там визначать ступінь поранення: чи це часткова втрата працездатності, чи інвалідність. За часткову мають виплатити 50 тисяч, за інвалідність - від 100 тисяч. Мені волонтери казали, що в моєму випадку можна оформити інвалідність, але я не хочу. Навіщо мені таке - в 23 роки-то? Я хочу служити далі. Недавно пацанам казав по телефону, що так хочеться в АТО...

- Як варто готувати журналістів для роботи в АТО? Що можеш порадити?

- Я не фахівець у цьому. Я поїхав туди згідно з присягою, яку склав у 2008 році і якої завжди буду дотримуватися. Я офіцер і це - мій обов'язок.

Але готуватися треба... Насамперед психологічно. У багатьох враження, що там якась «войнушка». Я теж спочатку так думав. Але коли бачиш на власні очі, як там лупить ворог, починаєш ставитися серйозно.

Журналіст має подумати: чи це мені потрібно? Чи готовий я в разі чого отримати поранення? Чи буду себе вести там адекватно? Чи готовий - елементарно - побачити відірвані руки, ноги, голови? Чи знаю, як у разі чого допомогти собі чи колезі?

Я коли після поранення лежав - побачив відео з пораненим фотокореспондентом «Сегодня» (Сергієм Ніколаєвим, який 28 лютого помер від поранень, отриманих поблизу Пісків на Донеччині. - ТК). Це просто жах: навколо нього всі бігають, кричать: «Дайте йому води». А треба було якнайскоріше його перев'язати, як мумію забинтувати. А вони ще й знімали. У журналіста, мабуть, десь такі ж поранення були, як у мене, навіть менші - без спини, він же в броніку був. Тепер я розумію, як важливо, щоб у кожного завжди при собі була аптечка - не десь, а на ремені. І добре укомплектована.

Всім, хто туди їде, я можу порадити насамперед думати головою. І бути обережними.

Допомогти журналісту й офіцеру Денису Гойку можна, перерахувавши гроші на рахунок його матері в «Приватбанку»: 6762 4683 1579 6767 Гойко Світлана Федорівна.