Відповідь на статтю Каті Горчинської  «Сами виноваты».

У домі повішаного не говорять про мотузку. Мабуть, зовсім не тому що «мотузка» заборонене слово. Але згода -  про тактовність-нетактовність не варто. Журналістика, загалом, не дуже тактовна професія.

В одному з романів Чака Паланіка є такий приклад. Щось до розмови про журналістську етику - перекажу по пам'яті. Уявіть, ви репортер, діло відбувається на Святвечір. Вас викликає редактор і відправляє на інший кінець міста - десь там, в замизганих трущобах у бідній родині загинула півторарічна дитина. Вона подавилася ялинковою прикрасою. Репортаж іде в завтрашній номер. Ви їдете туди, знімаєте злиденну квартиру й запльований під'їзд, бачите прикрашену ялинку, розпитуєте зарьовану мати, де саме вона була, коли це сталося, як саме вона знайшла дитину; говорите з міліціонером, чи і справді йдеться про нещасний випадок, і лікарем швидкої, який вам підтверджує смерть від задухи, і, полегшено обтрусившись, мчите в редакцію. Там пишете репортаж, і десь через годину-півтори, поклавши текст на стіл редакторові, ще маєте надію встигнути на родинну вечерю. Проте редактор вас викликає. Треба, каже, дещо уточнити. Бракує однією деталі, каже редактор. Якого кольору була іграшка. Вам треба повернутися туди, розумієте? І перепитати в матері.

Ну в Паланіка далі ідеться про те, що як ви туди не повернулися і не перепитали, то ви не репортер.

Катю, я готова провадити дискусію про те, що журналісти мають самі писати, монтувати, верстати, фотографувати, ставити на сайт, і, звісно, продавати рекламу. Хоча логічним продовженням того всього було б - ще й самим то купувати чи передплачувати. А ще самим же читати, і бажано вголос, щоб ще самим же і слухати.

Але заявляти «самі винні» зараз журналістам «Главреда», це - дзеркальна ситуація  - казати аналогічні слова безнадійно хворим в онковідділенні. Так, самі винні, що жили в місцях з поганою екологією, не харчувалися екологічно чистими продуктами, нехтували інформацією про канцерогени, зрештою не замінили шиферний дах на черепицю що, дорого? - зате були б тепер без метастазів. Самі винні.

У будь-якому разі, усе, що ви говорите, цілком логічно. Тільки важливо усвідомити і те, що ви зараз не в нашій палаті - не тому, що ви щось робили краще. І не тому, що ви - «самі не винуваті». Вам просто поки пощастило.

Але навіть перед лицем final curtain я все одно не впевнена, що рейтинг «найкращих» компаній, в якому членами журі, що визначають цей рейтинг, є керівники тих самих «кращих компаній», можна назвати «спецномером». Чи, як ви ще сказали, «рубрикованою рекламою»?.. Більше того, я навіть не впевнена, що це краще за рекламу масажних салонів, яка друкувалася у вашому виданні раніше.   

Розподіл праці завжди вважався цивілізаційним досягненням. І журналістика не виняток. Розподіл на рекламістів і журналістів був наслідком непростої історії становлення корпорації, за цей розподіл існує важлива і переконлива аргументаційна база. Але, ви праві, цивілізаційні норми рухнули. І не тільки на медіаринку. 

Так само як керівник «Франс-прес» я готова відстоювати, що «Детектор медіа» є найкращим виданням про українські медіа. Я готова це говорити членам Нацради, які не починають своїх засідань без «Детектор медіа». Членам профільного комітету ВР, які один з одним домовляються через наше видання. А ще усім директорам усіх каналів - нашим потенційним рекламодавцям. Але нащо, як вони це і так знають? Знають, але ніколи не визнають, бо їм це не-ви-гід-но. Вашим (нашим?)  топ-менеджерам теж треба - «спецномер», рейтинг компаній, який визначатимуть вони і тільки вони. Приблизно так, як вони зробили цьогоріч на «Телетріумфі» - «всьо взялі і подєлілі». Так, це рак мозга. Але їм так по-до-ба-єть-ся.

Ринок хворий. Реклами мало. Нас багато. Її на всіх не вистачить. Готова погодитися, що природний відбір - річ неприємна, але необхідна. Тому коли помирає одне видання, в іншому мають розуміти, що той, хто протримається найдовше, отримає все.

Тільки ви ж розумієте, що виживе навіть не той, хто поїде питати, якого кольору іграшка...

Фото Андрія Шарапи