Я прочитав у газеті Guardian відкритого листа групи представників європейських і американських університетів із красномовною назвою: «Альянсу НАТО не варто запрошувати Україну для надання членства».  Я розумію, що можуть бути різні уявлення щодо членства України в НАТО. Але після прочитання саме цього документу мені хочеться відмовитися від слова «група», а вжити слово «юрба». Так, так — юрба переляканих ботаніків, які тремтять від страху, зустрівши гопника  у «поганому районі». 

Справа не в самому факті, що вони проти членства України в Альянсі, а в їхній аргументації. Вони заперечують, що вступ України до НАТО утримав би Росію від повторного вторгнення в Україну. Вони вірять, що «це видавання бажаного за дійсне».  «Якби Україна приєдналася до НАТО, Росія мала б підстави сумніватися в достовірності гарантій безпеки НАТО – і отримала б можливість перевірити та потенційно розірвати альянс. Результатом може бути пряма війна між НАТО і Росією або розпад самого НАТО». 

Чому Росія мала б такі підстави — жодного пояснення. Просто декларація та й годі.  Червоною ниткою через весь лист проходить ідея — не можна дратувати Путіна, бо в протилежному випадку він і далі воюватиме і, не дай Бог, самому НАТО доведеться вступати у бій. 

Вони мені нагадують колективного Чемберлена, який намагався умиротворити Гітлера і всі знають, чим це закінчилося. Так само вони намагаються умиротворити Путіна. І не така вже давня історія не стала їм уроком. 

Нагадаю, що війна почалася не 24.02.2024 року. І навіть не 2014 року. А 8 серпня 2008 року, коли Росія напала на Грузію. Це було перше, кричуще, відверте порушення світового порядку, який встановився після Другої світової війни. 

Я був в цей час у Грузії  і бачив на власні очі, що після кількаденних боїв дорога на Тбілісі була відкрита. Але російська армія не пішла далі. Чому? Бо президент США Джордж Буш молодший прислав до місця подій корабель, який був озброєний так, що міг розгромити всю російську армію. Розуміючи це, росіяни зупинилися. 

Однак,  наступний  президент Барак Обама, замість покарати порушника міжнародного права, влаштував з ним перезавантаження — Гіларі Клінтон і Сергей Лавров тоді урочисто натисли символічну кнопку. Окуповані території так і не повернулися до Грузії, а знаходяться де факто під російським контролем.  А Путін, як справжній гопник, зрозумів, що Захід слабкий, Захід не готовий до жорстких заходів. Через шість років він окупував український Крим. 

Звісно, тоді Захід почав якось діяти — наклав на Росію санкції. Але Росія все одно вважалася шанованою країною, з нею продовжували мати бізнес, а Німеччина розпочала унікальний проект — газогін Північний Потік-2, який ще більше узалежнював би Європу від  російського газу, а також дозволяв би збільшити прибутки країні-агресорці, яка продовжувала війну проти сусідньої країни. 

І лише після лютого 2024 року, коли Путін почав широкомасштабну війну проти України, Захід почав по-справжньому  прейматися цим жахливим викликом. Та й то кожен крок уперед він робив з неймовірною напругою, окреслюючи самому собі червоні лінії, через які не можна переступати.  Він після тривалих вагань таки переступав їх, надавав Києву потужнішу зброю  і в Україні нічого страшнішного, ніж вже було, не траплялося. 

Отож, автори листа  наступають на все ті ж граблі - ставлять питання не про те, як хулігана покарати, а як його  умиротворити. Вони не розуміють, або бояться признатися собі, що така позиція лише заохотить хулігана до подальшої агресії. Вони досі не збагнули, що Путін розуміє лише силу. Він зупиняється тоді, коли йому показати кулака.  Може, якраз навпаки — прийняття України до НАТО покаже Путіну, що цивілізований світ плювати хотів на путінські страшилки, він якраз і зупиниться? 

Вони несміливо пишуть, що «виклики, які створила  Росія, можна вирішити, не втягуючи Україну в НАТО». А як саме? Про це - жодного слова. Бо розв’язати ці «російські виклики» можна лише жорстко вказавши Путіну його місце. А вони бояться  про це навіть говорити. 

Вони не згадують, що Україна відмовилася свого часу від ядерної зброї під запевнення ядерних  країн щодо безпеки України і поваги до її територіальної цілісності. Вони на згадують жодним словом, що Україна сьогодні захищає не лише себе, але і їхні тремтячі від страху тіла, а разом з ними цілу демократичну цивілізацію. Їм плювати, що українці платять за це своїми життями — не лише воїнів, але і мирних мешканців, в тому числі і дітей, як це було вчора, коли російська ракета розтрощила дитячу лікарню в Києві.  Їм головне, щоб їхнє спокійне  життя ніщо не потурбувало.

І чим менш рішуче діє Захід — тим нахабнішими стають терористи. Чи не тому стався напад Хамасу на Ізраїль, що Захід виявляв нерішучість? Чи не з цієї ж причини Іран обстріляв Ізраїль безпрецедентною кількістю ракет? Чи не тому Китай почав все наполегливіше поглядати в сторону Тайваню? Чи не тому російські приватні військові компанії розперезалися в Африці і витіснили американців з кількох країн? 

Автори листа переймаються безпекою США. Невже це не зрозуміло, що, показавши свою слабкість, Сполучені Штати ризикують отримати нове 11 вересня? 

А ще питання: що нам з усім цим робити? Як переконати західні еліти, що їх страх лише примушує Путіна бути рішучішим? Ми явно недопрацьовуємо в цьому напрямку. Інакше така ганебна точка зору не мала б права на життя.