Я повертався додому після відвідин індіанського музею та картинної галереї під враженнями від високого мистецтва. Погода тепла і сонячна. Та ще й кілька днів тому в університеті Джорджа Вашингтона відбулася презентація книги моєї воєнної прози «Репортер Волковський», яку підтримав фонд United Help Ukraine. Наступного дня мав летіти до Північної Кароліни на таку саму презентацію. Настрій був чудовий. В одну мить він був зіпсований.

Сідаю в метро на станції, чию назву не пам'ятаю, але та, що біля центру для візитерів на мистецькому молі. Сідаю у вагон і усвідомлюю, що помилився і замість «срібної» лінії сів на «помаранчеву». Хто не в курсі — у Вашингтоні на одну платформу можуть прибувати поїзди різних ліній. На наступній зупинці я виходжу, щоб змінити лінію. Іду платформою. Вона порожня — людей нема. І раптом у мене з очей летять іскри. Мене ззаду справа вдарили по щелепі кулаком.

Я розвертаюся.  Бачу молодика, як мені тоді здалося,  років   18–20. Я його до того ніколи не бачив. Уявлення не мав, хто він такий. Я запитую його: «Для чого ти це зробив?». Він шмигнув у вагон.

Я його намагаюся через шибку сфотографувати на телефон. Він виходить назад і крутить тулубом направо і наліво. Не знаю, для чого. Може, хотів показати, який він богатир. Я продовжую знімати. Він покрутив задом і сів назад. Я таки зробив його фото, але досить туманно вийшло.

Я попросив службовця метро викликати поліцію. Прийшов полісмен R.Pakulski — так у нього було написано на бейджику. Взяв у мене свідчення. Запитав, чи готовий я ходити до суду? Я сказав, що, на жаль, їду за тиждень в Україну. Він запитав, чи треба медична допомога. На всяк випадок я попросив викликати медиків. Бо там таки з'явилася гематома. Мало що це могло бути. Вони глянули, запитали, чи не хочу до лікарні. Не відчував нічого надмірного. Тому обмежився оглядом з їхнього боку. Вони дали мені пакет із льодом. За пару днів з’явилася гематома і невеликий синець.

За день чи два мені на електронну пошту написав детектив Аарон Франс, він повідомив, що він узяв відео з камер спостереження у метро, створив електронну листівку та розіслав усьому своєму відділу, як це робиться у більшості випадків.

«Якщо нам вдасться ідентифікувати особу, — писав детектив, — я надам письмову заяву під присягою в прокуратуру округу Колумбія на підтримку ордера на арешт, і вони переглянуть докази, перш ніж прийняти рішення щодо того, чи будуть вони переслідувати».

Правду сказати, я сподівався на те, що зловмисника вирахують, але мав скепсис. Адже нічого смертельного не відбулося. Мені здавалося, що поліція особливо цим не перейматиметься. Але я помилився. Нападника таки заарештували. Ним виявився Джазі Фраяр 1998 року народження.

Виявилося, що я не єдиний став мішенню для його атак. Він робив це до нападу на мене і після. Мало того, його справа розглядалася в суді, але 19 червня 2023 року він був заарештований за новий напад.

Згідно з рапортом офіцера поліції Даніеля Веласкеццамори, близько 18:50 на 101М вулиці у Вашингтоні Джазі Фраяр був заарештований за «простий напад» (simple assault). Згідно з рапортом, він ішов назустріч перехожому, обійшов його і зі спини без попередження і без причини вдарив з лівого боку в шию та вдруге — в обличчя з правого боку.

Коли читаєш таку інформацію, то виникає підозра, що чоловік, який, перебуваючи під слідством в суді, продовжує без жодних причин нападати на незнайомих людей, має якісь психічні відхилення. Така ж підозра виникла і в органів розслідування. 28 червня суддя Кендра Бріггс видала ордер на попередню перевірку правочинності відповідача. А 5 липня 2023 року вона ж видала ордер на повне обстеження правочинності  (full competency examination) психіатром або психологом. Обстеження відбувалося у лікарні Святої Єлизавети.

3 жовтня 2023 року суддя Бріггс отримала звіт від психолога Тарри Мазота і стажиста лікарні Стефена Мартена. Вони повідомили, що 25-річний афроамериканець  Джазі Фраяр народився й виріс у Вашингтоні. По закінченню 2016 року середньої школи він вступив до комунального коледжу, але залишив його через фінансові причини. Працював хореографом і приймальником візитерів (host) у ресторані. На момент бесіди він був безробітним і жив на соціальну допомогу. За його словами, він був безхатьком і два роки мешкав у притулку.

У нього виявили серйозне психічне захворювання. Я не вдаватимуся в подробиці, оскільки це не вельми коректно. Перед бесідою він був попереджений, що вся інформація, якою він поділиться, не буде конфіденційною. В кінцевому підсумку його відправили на лікування до лікарні Святої Єлизавети. Як написав мені детектив Аарон Франс, із річним випробувальним терміном після завершення лікування.

Коли я опублікував інформацію про це у фейсбуці, то коментатори висловлювали упевненість або припущення, що поліція навряд чи розслідує цей випадок. Певне, переносили на США наші реалії, коли просте побиття не викликало б ентузіазму поліції та навряд чи було розслідуване. Однак ми бачимо результат.

Крім того, писали, що це чорний расизм або помста білим. Я відповідав, що не знаю мотивації нападника, тому не можу стверджувати нічого подібного. Виявилося, все зовсім інакше.

Ще з’ясував, що в США існує жахлива розвага у молодих людей. Так звана гра на вибування (knockout game). Вона передбачає, що учасник цієї «гри» підходить до незнайомої людини й одним ударом намагається звалити її на землю. Мене це просто нажахало. Адже, попри війну, попри негативні почуття багатьох українців, я уявити не можу собі, щоб масово хтось ось  так просто бив людей. Однак мій випадок до цього не має відношення.

Мені лишається побажати тому хлопцю одужання і відмови від такої жорстокої практики та подякувати поліції, що вона так швидко розібралася з цією справою.

Це фото нападника, яке я зробив у метро. Воно розпливчасте. У справі є чітке фото нападника, але я його не публікую з етичних міркувань.

Юрій Луканов, вільний журналіст

Титульне фото: Thomas Hawk / Flickr