Так от я, канєшно, мущіна. Правда — десь наполовину. Бо служив лише три місяці після університету Шевченка, де на старших курсах в нас була військова кафедра і ми один день на тиждень, переодягнувшись у форму кольору хакі, гризли граніт воєнної науки. Викладач техніки підполковник Дудка оцінював цей процес так: «Шо ви здєсь, таваріщі студєнти, балду ганяєтє?».

Хто, як не він, дивився у самісіньку суть процесу? Коли він прийшов на перше заняття з величезною схемою механіки БТР, я, гуманітарний ботан, пообіцяв собі в усьому цьому розібратися. Бо не складу військовий екзамен — диплом журналіста не отримаю.

І ось він почав розповідати, а я слово в слово записувати і усвідомлювати написане. Але збився вже хвилин за п’ять: не вловив, що там з чим поєднується.

Я попросив його повторити. Він повторив. І так повторювалося кілька разів. Нарешті він сказав мені: «Таваріщ студєнт, кромє вас, тут єщо люді єсть».

Я все зрозумів. Поклав ручку. І плюнув на свою обіцянку самому собі. Так і не освоїв бетеерну науку. Як езкзамени потім складав? А охвіцери тупо заплющували очі на те, що ми звідкись списували відповіді на питання. Я не можу собі уявити як ті, кому «пощастило» бути призваним потім у якості лейтенанта, обслуговували ту техніку.

Так ось після завершення навчання в університеті ми три місяці проходили школу жизні у Конотопській дивізії, хоча наш табір розташовувався під Батурином Чернігівської області. Ми стояли в розкішному лісі. Жили в наметах по вже не пам’ятаю скільки чоловік.

У мене взагалі-то плоскостопство. Колись давно з таким до армії не брали. Але в часи моєї молодості правила змінилися і мої плоскі стопи не стали на заваді для виконання почесного обов’язку — захисту саціалістічєскай атчізни.

З віком це минулося. Але тоді, коли засунув ноги у кирзові чоботи, то перетворився з товариша курсанта на нікчемного каліку. Уже за хвилин двадцять ходіння в такій взувачці мої стопи починали боліти, а за цілий день ходіння їх викручувало так, наче вони потрапили в лещата.

Чи варто говорити, що я ледь пересував ноги, ходив зігнутим, як знак питання, випадав з колони і відставав? На мене просто махнули рукою і не звертали увагу, що я плентаюся десь позаду.

Коли мене після денного ходіння послали на варту охороняти якийсь склад, то я просто приліг собі з автоматом і задрімав. Добре, що в цей час на Конотопську дивізію не напало вороже НАТО, а то б мій склад воно захопило б без жодних зусиль. Ну і добре, що перевірка не нагодилася, а то отримав би кілька нарядів внє очєрєді.

Але школа жизні вона і є школа жизні. Мабуть, наш організм пристосовується до всього. Десь за місяць я у своїх кирзяках грав у футбол. Та не просто в кирзяках, а на босу ногу,тобто без партянок, які українською чомусь називаються онучі. Ще такий фразеологізм ходив: партянок нє нюхал. Так про новоборанців говорили, яких називали салагами. Або взагалі про неслуживих.

Партянкі — це такі тряпки, які ми накручували на стопи замість шкарпеток То була ціла наука їх намотати. Так ось я понатирав собі всі можливі мозолі і моя нога перестала бути чутливою до грубих кирзяків. Тож згодом  я спокійно грав у футбол в чоботях без партянок.

А одного разу мені раптом стало погано. Діагностував дизентерію — дизуха тоді косила наші лави. Тобто не я один там такий був. Лікар дав вказівку мені переселитися в дизентерійний намет.

Я скрутив свій матрац вкупі з подушкою і пішов до того самого намету. Почувався як в’язень концтабору, котрого не годували хто зна скільки. Перед очима літали мухи. Мене хитало. В голові гуло і я думав, що ось, ось впаду. Але якось доперся туди.

Хоча дивно: живіт не болів. Срачка не нападала. Лише один раз вночі раптом так закрутило, що я стрибнув у чоботи і мерщій поковиляв до туалету з діркою. Там, мабуть,вилив всю свою заразну гидоту.

Загалом їсти при такій хворобі заборонено. Але вранці мене розбудив крик «Луканов!». Це кричав мій однокурсник і товариш Олег Шикан. «Шо ти хочеш?» - спитав я роздратовано, бо продовжував почуватися ледь живим. «Справа є». Він наполягав, щоб я вийшов до нього.

Я вийшов. Він витяг хліб з шайбою масла і дав мені. А маслом нас годували просто чудовим. Я, всупереч заборонам лікарів, з’їв цей гостинець і ви не повірите — мені тут же стало добре. Тобто оту мою жахливу кволість як рукою зняло. Феномен якийсь.

Коли нас відвезли у Батурин до лікарні, то я почувався зовсім нормально. Але дизуха є дизуха і ми мусили відлежатися там.

На вихідні нагодилася моя матуся, яка частенько приїздила провідати синочка, щоб він не вмер з голоду в тій клятій армії. Вона мене побачила лише з вікна. Все зрозуміла, помахала мені рукою і подалася додому.

Наступного чи через два дні вона знову з’явилася. Слід сказати, що для моєї мами, яка померла три роки тому, нагодувати дитину — це було щось святе. За будь-якої хвороби перші ліки — це поїсти. А готувати вона вміла все, що завгодно, та ще й так смачно, як ніхто.

І ось матуся моя намалювалася з двома важкенними сумками. Вона упросила медсестру викликати мене, щоб хоч побачити своє чадо. Медсестра казала: «Тільки ніяких передач, бо це заборонено».  А сама повернулася до нас спиною і матуся передала мені сумки.

Коли я їх відкрив,то там чого тільки не було! І битки, і котлети, і навіть супердефіцитну рибну ікру матуся десь прикупила. Коротше, в нашій палаті, де лежало чоловік шість, того дня був справжній бенкет.

І що цікаво: нікому гірше від цього не стало. Срачка ні в кого не посилилася. Може, таки мала рацію моя матуся, що їжа це найкращі ліки? Або в нас не дизентерія була, а якесь невідоме на той час захворювання на зразок нинішнього ковіду. А моя матуся відкрила найкращу вакцину від нього — добряче наїстися.

Слід сказати, що поки ми насолоджувалися матусиними кулінарними шедеврами, ті, кому не пощастило захворіти, мусили бігати, висолопивши язика, на тридцятикілометровому марш-кидку. А ми уникли такого жахливого випробування.

Кілька років тому, коли я збирав матеріал для репортажу у  «Правому секторі», мені запропонували постріляти по мішенях- у них якраз стрілецькі навчання були. Я взяв калаша, котрого не тримав у руках зі свого курсантського часу у батуринському лісі, і обидва постріли вліпив у десятку. Хоча у БТРі я так і не розібрався, але стріляти мене там навчили.

Думаю, що совок у своїх військових училищах готував не таких карикатурних охвіцерів, як ми. Бо він справді здійснював політику защіти саціалістічєскага атєчєства на чужих територіях. Чим зараз і його спадкоємиця Росія займається на території України, а раніше - в Грузії і Молдові. Тож есересеру потрібні були справжні вбивці. Ну а такі, як ми, були хіба що допоміжним матеріалом. Правда, розширення агресії показало, що і вбивці з них так собі. Хіба що ґвалтівники вправні. Але тут особливої майстерності не потрібно мати.

Цікаво, що, присвоївши мені звання лейтенанта, родіна, а потім вже й батьківщина мене жодного разу не чіпала, не викликала на курси перепідготовки, не підвищувала в званні. Так я й залишися лейтенантом.

Ілюстративне фото: Ветерани.ua/Facebook