Будь-який пропагандистський абсурд треба спростовувати. Хоч би яким ані в тин, ані у ворота він був.

Буває, що існує загальне спростування, яке закриває пропагандистську тему — але його, на жаль, не використовують. Так, логіка, аналогії, посилання на міжнародні документи на «духовних» росіян не впливають. Але в Росії лишилися люди (хоч і небагато), отруєні пропагандою, але такі, що ще можуть думати. А головне — російська «аналітика та прогнози» впливають і на певну частину українців.

Від російських офіційних осіб, зокрема й від Путіна, повсякчас лунає: Польща захопить Західну Україну, от-от захопить. Чудовий аналіз цієї пропагандистської брехні зробила Марія Спалєк, від часів написання цієї статті були ще такі заяви.

Росія переслідує цим наративом кілька цілей; серед них відзначу дві. З одного боку, Росія вчергове хоче показати, буцімто всі такі, як вона: всі керуються «історичною справедливістю» й марять про велич і втрачені за царя Гороха території. А отже, Росія не робить нічого такого, чого не роблять інші, тож осуд і санкції — це просто «русофобія». Не можна виключати, до речі, що Путін сам щиро вірить у це.

З іншого боку, Росія хоче посіяти сумніви й побоювання у свідомості українців: а раптом, а може, Польща зовсім не просто так допомагає нам?

На моїй пам'яті ця лякалка вперше з'явилась у газеті «Правда» та інших медіа тих сил, які в тодішній Росії називали червоно-коричневими, у 1990-1991 роках, коли в деяких республіках СРСР уже очевидними стали прагнення до незалежності. Це була ціла низка грізних пророцтв: у разі краху СРСР Польща відбере в України Галичину та Волинь, а в Білорусі — західну частину, Угорщина відбере Закарпаття, Румунія відбере Буковину, Одесу та Бессарабію, Туреччина відбере Крим, Німеччина відбере в Литви Клайпеду, а в Росії — Калінінград, Фінляндія відбере Карелію, Японія відбере Курили; об'єднана Німеччина вже точно буде воювати.

Зберегти СРСР усе це не допомогло, але самі лякалки не зникли. Навпаки: деякі з них російська влада й «демократичні» медіа взяли на озброєння. Наприклад, пророцтва про Туреччину, яка от-от відбере в України Крим, гуляли до самого 2014 року — паралельно із залякуваннями, що кримські татари прагнуть приєднання Криму до Туреччини, й від них походить небезпека. За часів Кучми та Януковича цю версію майже не криючись поширювали провладні медіа України.

А ще з часів Єльцина ці погрози, що хтось щось відбере, дедалі більше ставали надбанням російської влади та її медійних рупорів. Ще тоді російські провладні ЗМІ друкували мапи поділу Європи на сфери впливу «великих держав»; робив це, зокрема, журнал «Огонёк». Уже тоді унаочнилася різниця між Україною й Росією: якщо демократичні сили України були спрямовані у європейське майбутнє, то «демократичні» сили Росії, будучи тоді при владі, поводилися так, ніби, зборовши комунізм, Росія повернулася до стану імперії — й навколишній світ від 1917 року не зазнав жодних змін.

Під час перших каденцій Путіна в Росії набула поширення ще одна теза: найяскравіший показник успіху держави — це її «приростання територіями». Гуляла ця теза за часів Януковича й українськими ЗМІ: одного такого «експерта» я чув навіть на «Українському радіо», тоді ще державному.

Усе це була ідеологічна й медійна підготовка до війни.

Що ж до спростування: так, чимало поляків довго вважали Львів польським — він був важливим для Польщі, сакральним містом. Ще 1980-х років однокурсниця-полька переконувала мене: до Другої світової війни в Галичині жили лише поляки, а українців завезли по війні з-понад Дніпра. Втім, уже й тоді більшість поляків, із якими я спілкувався, схилялися до формули: Львів — польський у минулому, яке минуло, сьогодні він — український. Наскільки можу судити, злам для багатьох настав із незалежністю України: чинник радянської імперії, яка гнобила Польщу, зник.

Так от, було в Польщі, крім Львова, ще одне так само знакове, сакральне місто. Це Вільнюс — або, як поляки називають його без литовського закінчення, Вільно. Так само одне з найважливіших у Польщі. Й так само, за тих самих обставин утрачене: восени 1939 року Червона армія захопила його й передала Литві в обмін на лояльність — в СРСР уже знали, що за рік усю Литву анексують, і Вільнюс передають самі собі.

Переважання поляків над литовцями за чисельністю за 1930-х років було у Вільнюсі навіть незрівнянно більшим, ніж у Львові над українцями. А, скажімо, в розташованому поруч із ним місті Неменчине поляків і тепер більшість.

Від 1991 року разом із залякуваннями «Польща відбере Вільнюс» Росія повсякчас намагалася розігріти антилитовські настрої. Не змогла.

Так от запитання. Литва не «перебуває під захистом Росії», а разом із Польщею входить до ЄС і НАТО. За чисельністю населення, за військовою потугою тощо вона поступається Польщі. То якщо Польща так хоче відібрати в України Львів, чому ж вона досі не відібрала в Литви Вільнюс? Здавалося б, жодних перешкод немає.

От цікаво, як би росіяни відповіли на це запитання — якби знали, як то кажуть, матчастину?

Фото: Львівська міська рада/Facebook