Закон «Про медіа» ухвалено в першому читанні. Але буквально «на соплях», 233 голосами, після жорстких суперечок у залі. Та й у суспільстві це рішення викликало швидше обурення, ніж радість.

Неймовірно, але замість того, щоб замислитися над причинами такої реакції на проєкт, який подається як необхідна передумова євроінтеграції, влада й далі за допомогою грубих маніпуляцій таврує навіть поміркованих критиків цього документа. І вдає, що серйозних проблем у його тексті нема.

Спробую стисло відповісти на основні твердження, які поширюють автори й розробники законопроєкту:

1. Усі, хто не голосує за закон про медіа чи критикує його, — «порохоботи», «хайпожери» і противники євроінтеграції.

Щоби зрозуміти абсурдність цих тверджень, достатньо глянути на результати поіменного голосування. 179 із 233 поданих за проєкт голосів дала фракція «Слуги народу», 24 — уламки «ОПЗЖ» (ще ті євроінтегратори), 12 — група «Довіра», що майже завжди голосує в унісон зі «слугами». Натомість жодного голосу не дали «Європейська солідарність» і «Голос», законопроєкт не підтримала більшість депутатів «Батьківщини» і групи «За майбутнє», а також майже третина фракції «Слуга народу».

Лише позбавлені критичного мислення люди можуть повірити, що близько 200 депутатів, які не голосували за цей проєкт, чи тисячі громадян, які лають владу за його підтримку, є противниками європейського курсу України.

2. Голосування проти законопроєкту означає його принципове несприйняття і бажання його провалити.

Це неправда. Текст законопроєкту «Про медіа» дуже об’ємний — 270 сторінок. Обурення й опір викликають лише його окремі, але принципові норми. Особливо ті, що спрямовані на розмінування культурного кордону з Росією й не мають нічого спільного ні з євроінтеграцією, ні з національними інтересами України.

Ідеться перш за все про скасування заборони на трансляцію пісень російських співаків, послаблення відповідальності за порушення квот на пісні українською мовою, нівелювання переліку осіб, що загрожують національній безпеці України, невідповідність закону про державну мову в частині мови трансляції фільмів, послаблення заборон на позитивне висвітлення органі влади держави-агресора.

3. Цей закон підтримується європейськими партнерами.

Ні, цей текст не аналізувався представниками ЄС чи інших європейських структур. Вони підтримують розгляд і ухвалення закону «Про медіа» в принципі, це зовсім не значить, що туди можна вписувати що завгодно.

4. Треба зараз усім підтримувати той текст, який є. А зауваження можна врахувати в другому читанні.

Теоретично — так. Але річ у тім, що всі антиукраїнські норми проєкту пов’язані з викиданням або нівелюванням норм чинних законів. Закон «Про медіа» має прийти на зміну п’ятьом чинним законам, які з його ухваленням скасовуються. Тому всі важливі норми цих законів дослівно чи дещо видозмінено переносяться в законопроєкт про медіа. Якщо ж якісь норми щодо захисту української мови чи культурного простору «губляться» чи послаблюються, це робиться навмисно. Ідеться про спробу ревізії, послаблення наявних де-факто механізмів захисту від «русского міра».

Дивно вилучати в першому читанні наявні в законодавстві механізми, щоби повертати їх у другому читанні, чи не так? Єдине логічне пояснення — повертати їх не збираються.

Після публікації оновленого тексту законопроєкту спільнота «Мова об’єднує» подала пропозиції змін до його тексту, які були підтримані багатьма депутатами.

Ще раз: ці пропозиції передбачають збереження закріпленого зараз у законодавстві рівня захисту української мови й культурного простору, нічого більше.

Не було жодних перешкод для врахування цих пропозицій гуманітарним комітетом. Але всі вони були відкинуті й текст винесли на голосування в незмінному вигляді.

Тому в тих депутатів, для яких українська мова й культура — не порожній звук, не лишалося іншого вибору, як не голосувати за проєкт узагалі, доки з нього не вилучать реваншистські норми.

І, як бачимо, й після голосування за проєкт у першому читанні його ініціатори не змінили риторику. Вони не виявляють жодного прагнення до діалогу і врахування пропозицій, натомість повторюють ті самі маніпуляції, що й до голосування. Нижче — головні з них:

5. Зауваження до законопроєкту — незначні, проблема роздута й не варта уваги.

Для нас — дуже навіть значні. Якщо для вас вони незначні — врахуйте їх і буде вам щастя. Навіщо так затято й агресивно опиратися незначним зауваженням, ставлячи під загрозу ухвалення важливого закону?

6. Заборону трансляції пісень російських співаків не включили в проєкт, бо її неможливо виконати: складно встановити громадянство співаків. Треба вдосконалювати цю норму.

Вдосконалення норми чи її знищення — це кардинально різні речі. Автори законопроєкту нічого не «вдосконалювали» в цьому питанні. Просто викинули з тексту законопроєкту «Про медіа» норму, конституційною більшістю парламенту включену в червні цього року в закон «Про телебачення і радіомовлення». Така ось «незначна» зміна.

7. Ніхто не скасовує заборону на трансляції пісень російських співаків, адже вона залишається в законі «Про культуру».

Так «ніхто не скасовує» чи «неможливо виконати»? Закон «Про культуру» — рамковий документ. І для того, щоби передбачена ним заборона реально діяла на телебаченні чи радіо, її потрібно прямо внести в перелік заборон, встановлених медійним законодавством. Саме тому парламент включив цю норму в закон «Про телебачення і радіомовлення». І саме тому вона має бути перенесена у відповідні статті нового закону «Про медіа».

8. Ніяких послаблень відповідальності за порушення квот на українські пісні нема. Ну хіба що на 1-2 пісні на добу.

Є, й дуже відчутні. Шість років діють квоти на українські пісні на радіо й система контролю за їх дотриманням. Радіостанція, яка порушує квоту, платить штраф. Прості й зрозумілі правила, які всіх влаштовували. Окрім, звичайно, тих, кому самі по собі квоти не до вподоби і хто хотів би їх якщо не скасувати, то принаймні безкарно порушувати.

Щоби зберегти статус-кво, законопроєкт «Про медіа» мав би віднести порушення квот на пісні українською мовою до середнього «рівня тяжкості», які в проєкті називаються значними порушеннями. І до яких віднесено більшість порушень вимог щодо мови.

Але автори наполягають, що «порушення вимог щодо забезпечення частки пісень державною мовою на 10 і менше відсотків» має бути віднесене до «незначних» порушень. За незначне порушення передбачено лише попереджувальний припис, і, щоб отримати перший штраф, порушник має назбирати аж 5 таких приписів протягом року.

Автори закону твердять, що ці 10 % вираховуватимуться не зі 100 % пісень, а зі 100 % квоти (тобто від усього часу звучання пісень це буде не 10 %, а 4 % пісень). Насправді в тексті не написано, від чого рахуються відсотки, але якщо й погодитися з таким трактуванням, то 4 % від 24 годин — це понад 57 хвилин. Навіть якщо відкинути час на рекламу тощо, музична радіостанція зможе, по суті, безкарно порушити квоту на 12–15 пісень, а не на 1-2.

Безкарно тому, що припис — санкція досить умовна. До того ж для кожного з п’яти приписів порушення ще треба зафіксувати під час офіційного моніторингу, який відбувається далеко не весь час. Тож такі порушення можуть тривати місяцями.

9. Ніхто не послаблює вимоги щодо висвітлення органів влади держави-агресорки. Навпаки, посилюємо, забороняючи пропаганду російського режиму.

Це різні речі. М’яка популяризація російських органів влади різних часів — значно поширеніша й небезпечніша, ніж пряма агітація за путінський режим, яка справді проєктом заборонена.

Але замість зрозумілої норми «позитивне висвітлення діяльності органів влади держави-агресора (держави-окупанта)» законопроєкт забороняє «виключно позитивне висвітлення діяльності органів влади держави-агресора (держави-окупанта), з метою їх популяризації». Думаю, не треба пояснювати, чому за таким формулюванням ніколи й нікого неможливо притягнути до відповідальності.

10. Перелік осіб, які загрожують національній безпеці, ніхто не нищить. Навпаки, чітко регулюється процедуру його ведення й підстави включення до нього.

Перелік осіб, які загрожують національній безпеці, діє сім років і є важливим інструментом захисту нашого культурного простору. За поданням органів влади, насамперед СБУ, Міністерство культури включає до цього переліку осіб, які загрожують національній безпеці (в народі — «артистів-рашистів»). Ці люди не можуть брати участь у гастролях чи концертах в Україні, а головне — не можуть демонструватися фільми й серіали за їхньої участі. Відповідно до ухваленого в червні цього року закону №2310, цей порядок зберігається, лише ведення переліку із 7 жовтня передається апарату РНБО.

Авторам проєкту не подобається, що закон дає українській владі широку свободу дій у боротьбі з артистами-рашистами. Вони пропонують під час війни «захистити права людини», тобто тих самих «артистів-рашистів», і максимально ускладнити їх включення до переліку. СБУ зможе пропонувати включення до переліку лише тих, проти яких порушено кримінальне провадження і проводиться досудове розслідування. А РНБО — лише тих, на кого накладено санкції рішенням РНБО, затвердженим указом президента.

Навряд чи в когось повернеться язик сказати, що нинішні дві сотні фігурантів Переліку включені до нього незаслужено. Але накладання запропонованих у законопроєкті критеріїв на наявний Перелік засвідчує, що абсолютна більшість його фігурантів під них не підпадає. А отже ласкаво просимо фільми й серіали з артистами-рашистами на наші екрани.

Ба більше: навіть у разі відповідності цим критеріям рішення про включення людини до Переліку ухвалюватиме голосуванням Національна Рада з питань телебачення й радіомовлення. А не набере голосів, то й не набере. Жодної відповідальності за наслідки голосувань своїх членів Нацрада як колегіальний орган не несе.

Перелік маніпуляцій і їх спростувань можна продовжувати, але, думаю, sapienti sat.

І громадяни України, і їхні представники в парламенті все більше усвідомлюють суть проблеми.

Чимало депутатів, особливо з правлячої партії, й так віддало голоси за проєкт «авансом». Але «оф рекордз» запевняють, що в житті не проголосують за нього в другому читанні, якщо подані мовною спільнотою пропозиції не буде враховано.

Якщо зберегти реваншистські норми в законопроєкті для його авторів настільки принципово, що вони готові ризикнути його провалом у другому читанні — це буде їхнє рішення і їхня відповідальність.

Бо пробивання в законодавчому полі дірок для «русского мира» не має нічого спільного ні з євроінтеграцією, ні з медійною реформою.

А шлях до розв’язання ситуації насправді простий: відмовитися від спроб протягувати норми, що розміновують наш культурний кордон із Росією, і врахувати поправки, що зберігають наявні інструменти захисту цього кордону. Те, що такі поправки будуть подані й матимуть значну підтримку в парламенті й суспільстві, не викликає сумніву.