У середині серпня світові медіа повідомили сумну для кінематографістів і глядачів новину. 12 серпня після тривалої важкої хвороби пішов із життя кінорежисер Вольфганг Петересен, якому в липні виповнився 81 рік.

Зазвичай ім’я Вольфганга Петерсена в першу чергу згадують у зв’язку з його військовою драмою про Другу світову війну «Підводний човен» (1981), яка стала найуспішнішим німецьким фільмом тих років, здобула кілька номінацій на «Оскар» і відкрила режисеру дорогу до кар’єри в Голлівуді.

Напевно, багато хто згадає його культовий фентезі-фільм «Безконечна історія» (1984) або картини, в яких знімалися кінозірки: Джордж Клуні («Ідеальний шторм», 2000), Бред Пітт («Троя», 2004), Курт Рассел і Річард Дрейфус («Посейдон», 2006) та інші.

Але хотілося б нагадати ще одну стрічку з його фільмографію — фантастичний фільм «Ворог мій» (1985), сценарій якого за мотивами повісті Баррі Лонгайєра написав американець українського походження Едвард Хмара.

Події фільму відбуваються в кінці ХХІ століття. На Землі між усіма державами й народами нарешті запанували мир і злагода; війна натомість триває в космосі. На екрані бойові дії між землянами й прибульцями, схожими на рептилій, — драками. Вони змагаються за право колонізувати інші планети та заволодіти їхніми ресурсами.

Один із головних героїв фільму, пілот-землянин Вілліс Дейвіс (його грає Денніс Квейд) підбиває в бою зореліт прибульця, але й сам змушений сісти на безлюдній планеті. Він дізнається, що пілот ворожого корабля Джеріба Шиган (його грає Луї Госсет-молодший) уцілів. Вілліс намагається його вбити, але потрапляє до драка в полон. Чужа планета, куди закинула їх війна, не надто дружня: хижі істоти, регулярні небезпечні метеоритні дощі, несприятливі погодні умови тощо. Хоч-не-хоч вороги мусять знаходити спільну мову та порозумітися для того, аби вижити. Крок за кроком ворожнеча зникає, виникає приязнь і дружба.

«Ворог мій» вийшов у час, коли в СРСР почалась перебудова й у відносинах між державами соцтабору і Заходом почалося потепління. Фільм показували і в радянських кінотеатрах, він, напевно, сприймався багатьма не лише як просто фантастика з потужними як на той час спецефектами й декораціями, а і як своєрідна метафора сьогодення.

Крім того, «Ворог мій» — це картина в першу чергу про емпатію як одну з важливих рис, притаманних мислячим істотам.

Усього за дев’ять днів після сумної звістки про смерть Петерсена інформаційний простір збурила новина про подію в Росії: в автомобілі, під яким вибухнула бомба, загинула Дар’я Дугіна. В машину мав сісти її батько — один із творців сучасної кремлівської ідеології Олександр Дугін. Дочка була прихильницею ідей батька й активно їх просувала.

Цікава деталь: убивство сталося 21 серпня, в Міжнародний день пам’яті жертв тероризму. А ще — в річницю вторгнення радянських військ до Чехословаччини 1968 року. Зважаючи на любов радянських і російських «бійців невидимого фронту» до знакових дат, цей збіг лише посилює небезпідставні підозри, що організаторами й виконавцями теракту були російські спецслужби. До того ж, уже наступного дня ФСБ відрапортувала про «розкриття справи» й «український слід», що навряд чи когось здивувало.

Далі в інфопросторі почали з’являтись і множитись версії: чому, як і для чого. Чимало інших випадків насильницьких смертей, у причетності до яких можна було запідозрити Росію, тонули у множині химерних версій. Достатньо згадати збитий 2014 року над Донеччиною «боїнг».

Більшість українців ніколи не чула про Дар’ю Дугіну. Але тепер багато хто нею зацікавився, й причиною цьому не лише потужний інформаційний шум у наших ЗМІ, а й частина російської ліберальної, антипутінської, а нині — вже емігрантської спільноти. Михаїл Ходорковський, Ксенія Собчак, Юлія Латиніна почали висловлювати загиблій співчуття. Всіх перевершив Гліб Павловський, колишній політтехнолог Путіна й Кучми-Януковича, який тепер дисидент і емігрант. «Навіщось підірвали Дашу. Вона не була злою», — написав він, додавши фото загиблої в церкві. Рука досвідченого політтехнолога помітна одразу: фото свідчить про високу духовність Дар’ї.

Власне, українці поцікавилися біографією Дугіної і з’ясували, що вона просувала ідеї євразійства, «русского мира» та інші шовіністичні ідеї та наративи, поширені в Росії. Зокрема говорила у своїх інтерв’ю про «постановку» в Бучі, вимагала трибуналу для захисників Маріуполя та проведення таких судилищ в інших загарбаних містах України. Така ось «доброта».

На мою думку, натхненниця — а отже співучасниця — тероризму, як і самі терористи, не заслуговує на співчуття. Хоч скільки їй було років і хоч якої вона статі.

Шум довкола вбивства Дугіної витіснив з інформаційного простору інформацію про щоденні злочини російської армії, яка нищить наші міста й села, вбиває цивільних, викрадає українських дітей, катує і ґвалтує наших людей, вивозить тисячами тонн українське зерно.

Схоже, спроба зобразити «сакральну жертву» почасти вдалася.

На похороні доньки Олександр Дугін виголосив «патріотичну» пафосну промову: «Я хотів виховати доньку так, як я бачу ідеал людини. В першу чергу — це віра. Вона все дитинство провела в православних таборах, ходила до церкви. […] Одні з перших її слів — “Росія”, “наша держава”, “народ”, “імперія”… […] Вона загинула за народ, за Росію». Ці слова — не тільки концентрат дугінської «філософії», а й зізнання. Адже сам він — головний винуватець загибелі власної дочки, якій заморочив голову своїми «ідеями» змалку.

Одразу згадується відома картина, яку вважають зразком російського класичного живопису, хоча її автор мав українське коріння, — «Іван Грозний вбиває свого сина» Іллі Рєпіна.

Це узгоджується із закликами Дугіна дотримуватися російських традицій. Зрештою, перед вибухом Дугін і його дочка не дарма були гостями фестивалю із промовистою назвою «Традиція».

Проте для нас в усій цій історії вимальовується кілька позитивних моментів. Російська ліберальна інтелігенція в черговий раз не здивувала, і з нею все зрозуміло. Дугін і його дочка — представники столичного інтелігентського середовища, хоч би як до них там ставилися. Тому до загибелі Дугіної більше співчуття, ніж до смертей українських жінок і дітей. Ну, а російські пропагандисти мали би замислитися, чи наступного разу барабан російської рулетки не крутнеться для них.

І ще одне: терористам вірити не можна, і сподіватись на адекватні вчинки з їхнього боку не слід. Із терористами не домовляються, особливо якщо вони одержимі фантазіями, що представляють якусь окрему вищу цивілізацію. Це не прибульці з фільму Вольфганга Петерсена, які, попри свою зовнішність, своїми вчинками й почуттями подібні на людей.

Фото: картина Іллі Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року»