Медіа багато пишуть про те, як західні аналітики зверхньо й недовірливо ставились до української армії перед повномасштабним відкритим вторгненням Росії. Вони давали нам 4—5 днів до того, як впаде наша столиця. Проте виявилось, що в житті не все вирішується математичними розрахунками, в які важко внести людські якості — волю до перемоги, розуміння, що ти борониш власну країну.

Те саме сталося й з українською журналістикою, яка зараз проходить перевірку на зрілість.

Несподівано українські медіа опинились у фокусі уваги світу, й виявилось, що вони достатньо якісні.

Десятки років роботи міжнародних програм підтримки й розвитку (в першу чергу американських і європейських) докорінно змінили українську журналістику, як міжнародні програми військової співпраці змінили українську армію.

Журналісти точно документують військові злочини, журналісти-розслідувачі переключилися на пошук активів та встановлення людей, відповідальних за вторгнення в Україну, публіцисти розпочали дискусію-рефлексію про вплив війни на суспільство.

Гідним визнанням роботи українських медійників стало колективне нагородження Пулітцерівською премією. Тепер перед українськими медіа стоїть ще складніше завдання: виправдати довіру і високу оцінку нашої роботи.

Перший спринт після вторгнення наші медіа вже подолали. Зараз буде забіг на довгу дистанцію, і це може виявитись набагато важче.

Медіа — четверта влада, й мають нею залишатися, хоч яка в них є спокуса підтримати власну державу та її керівництво. Поняття «патріотизм» має стати тотожнім поняттю «професіоналізм». Вимоги до себе та представників влади мають бути такими ж, якими були до великої війни.

Війна — не виправдання для некомпетентності, корупції чи помилок. Медіа мають пам’ятати про свою суспільну функцію контролю й не дозволяти спекулювати на власних патріотичних почуттях.

Критичний погляд, запитання та аналіз допомагають країні не менше, ніж матеріал із фронту та розслідування злочинів. Колосальні жертви, які несе зараз Україна, мають не дати забути, заради чого ми все це робимо.

Під час війни дуже легко запевнити себе, що деякі проблеми не на часі, що ми маємо об’єднатися та підтримати державу. Можливо так працює захисна система суспільства, яка допомагає нам вижити та перемогти, але будь-яка перемога не буде повною, якщо громадянське суспільство та журналістика втратять внутрішню свободу.

Окремий виклик — як зберегти холоднокровність, розсудливість та емпатію, особливо описуючи ситуацію на окупованих територіях. Для агресора важливо показати свою «легітимність», що він діє «в інтересах людей», які радіють «визволенню», незважаючи на руїни на вулицях їхніх рідних міст. Але ж ми знаємо, що це брехня, і знаємо ціну такому контенту.

Бажання покарати зрадників та колаборантів не повинно перетворюватися на бажання сліпої помсти щодо всіх, хто вимушений залишатися в окупації. Деталізація кожної ситуації, з якою ми маємо справу в тилу або на передовій — це запорука точності та знак якості української журналістики.

Олексій Мацука, член Комісії з журналістської етики, редактор телеканалу іномовлення UATV

Головне зображення — фото Стаса Юрченка, «Ґрати»