18 травня російський ресурс «РИА Новости» опублікував репортаж про нібито повернення Маріуполя до життя. Він мені здався напрочуд цинічним. Текст Андрія Коца – ще один шматочок великої пропагандистської картини світу, яку поширюють росіяни. І цілком імовірно, що наратив про «квітучий Маріуполь» поширять й інші медіа за кордоном.

Ключовий меседж: «Усі жахи, які ви чули про Маріуполь, позаду завдяки російській армії». Нібито не було жодних російських танків, надважких авіаційних бомб і майже повного знищення житлової інфраструктури міст росіянами. «Противника отсюда выбили, но чем дальше на юг, тем чаще взгляд цепляется за символы киевской государственности: выкрашенные в жовто-блакитный опоры ЛЭП, дорожные указатели на мове, обгоревшие остовы бронетехники, бывшие украинские позиции.»  Вже з третього абзацу репортажу бачимо, як автор демонструє своє ставлення до української влади: прапор «жовто-блакитный», а замість «языка» в оригіналі «мова». Тут ми бачимо класичне висміювання: автор насміхається з офіційних символів держави, адже пише їх не мовою свого спілкування (російською), а українською літерацією.

«Вот только у позиций — ни единой воронки, в окопах — ни одной стреляной гильзы. Кажется, украинцы не оставили после себя даже мусора», — так Коц описує спорожнілі позиції українських військових. Цю тезу легко критикувати навіть формальною логікою: якщо українці не стріляли, то як Маріуполь тримався більше вісімдесяти днів? Безперечно, в широкому степу нескладно знайти пару-трійку бліндажів, які не встигли виконати свою функцію, але це ще не означає, що українські військові тікали від росіян, «не залишивши навіть сміття». Так як автор більше не згадує стан українських позицій тепер, тезу про неторкнуті бліндажі слід вважати маніпуляцією, що на основі одного факту робить висновок про загал.

«Очевидно, изначально рассчитывали воевать в крупных населенных пунктах. Во-первых, чтобы прикрываться живым щитом из мирных жителей. Во-вторых, им нужна была "картинка" разрушенных городов, которую можно выгодно продать как собственному населению, так и странам Запада», — так пояснює тактику українського війська росіянин. Знову ж таки, російські військові могли б сидіти у своїх військових частинах, а не бомбити українські міста до стану «картинки» для світу. Але мова про інше. Подібні тези можна часто почути з російської сторони: українці не так воюють, самі бомблять, азовці вбивають співгромадян тощо. Все це – спроба створити вторинну інформаційну хвилю, відвернути увагу аудиторії від злочинів росіян і звинуватити у смертях самих українців.

Трохи нижче по тексту автор продовжує цю тезу: «Последствия такой тактики ВСУ видны уже в Волновахе: верхние этажи каждой многоэтажки выгорели до черноты под ударами тяжелой бронетехники и артиллерии. По-другому выбить из зданий снайперов и гранатометчиков было просто невозможно.» Це ще раз доводить, що одна з цілей матеріалу – виправдати російське військо. Мовляв, як нам треба було їх вбивати, якщо не бомбами по житлових будинках?

Далі Коц описує зруйнований Маріуполь, зокрема, так: «По какой-то случайности уцелели лишь памятники героям Великой Отечественной: ни царапины, ни скола, ни пулевого отверстия.» Тут слід згадати пам'ятник Тарасові Шевченку в Бородянці, який, на відміну від радянських у Маріуполі, все ж постраждав. І це, не дивно, адже в обох випадках загрозу скульптурам становили саме російські кулі і снаряди. Цю тезу можна віднести до чіпляння ярликів. І хоч Коц прямо не говорить тут про нібито український нацизм, але натякає. Дивуючись цілісності радянських пам’ятників він вводить читачів в оману, нібито «азовці» мали намір їх знести. А це, за мірками російського режиму, і є показником нацизму.

В кінці Коц описує повсякденне життя маріупольців: «Однако мариупольцы, несмотря на разруху и смерть вокруг, не унывают. По улицам гуляет молодежь, у первых открывшихся магазинов длинные очереди, из припаркованных автомобилей на полную громкость звучат музыка и новости. Соседи во дворах многоэтажек, лишившись интернета, снова общаются вживую, делятся последними сплетнями и слухами». Цей абзац викликає особливий дисонанс із фото, які «РИА Новости» використали у матеріалі.

Втрату звичного життя, базового комфорту і доступу до потреб Коц подає як «повернення до звичного живого спілкування», за яким жителі «не унывают». Звісно, тим хто залишився в місті (близько 170 тисяч людей, третина населення Маріуполя) залишається ділитись плітками і чутками у дворах. Адже багато сусідів уже в гості не покличуть, драмтеатр зруйнований, а «Азовсталь» (місце роботи більше 10 тисяч українців) зрівняли з землею. Слова про «не унывание» маріупольців – це підтасування фактів та відверте висміювання їхніх життів.

Репортаж закінчується «радісною» картиною: «Генератор завелся. И на Кавказской улице впервые за несколько месяцев вспыхнул электрический свет. А вместе с ним появилась надежда, что Мариуполь рано или поздно вновь станет мирным и счастливым городом». І справді, маріупольців можна тільки привітати з відновленням електропостачання – якщо тільки вони після цього вижили.

А ще можна побажати їм України, яка обов’язково повернеться. І тільки тоді вже справді поговоримо про надію на краще життя.