Повномасштабна війна Росії проти України стала випробуванням на міцність для українських медіа. І не тільки економічну стійкість, а й професійну, обов’язковою складовою якої є журналістська етика.

Деякі мої колеги-журналісти вирішили, що під час війни можна робити речі, яких вони не дозволяли собі в мирний час: приміром, відкрито нецензурно лаятися в ефірі. Думаю, це можна вибачити, якщо це було сказано в серцях, коли емоції зашкалюють, наприклад, при висвітленні звірств ворога. Але, коли це робиться постійно, то, мені здається, лайку в ефірі не можна виправдовувати війною. Бо це можуть почути наші діти, і вони ж тоді й запитають: «А чим ми відрізняємося від ворога, який іншої мови, як матюки, не знає?»

Але нецензурна лайка в ефірі — це квіточки порівняно з недотриманням інших норм Кодексу етики українського журналіста.  Кодекс містить усього 19 статей, вони такі прості і зрозумілі. Чому ж декому так важко їх дотримуватися?

Вважаю, що не можна списувати на війну порушення норм професійної етики. Навпаки, під час війни треба ще більше звертати увагу на журналістські стандарти. Бо від того, наскільки перевірену й повну інформацію дає медіа, інколи залежить життя людей.

Мене як голову наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії постійно теґають у фейсбуку знайомі і друзі, якщо хочуть щось повідомити про Суспільне. І здебільшого це скарги. Одна з останніх мене просто вразила. Вона була від відомого журналіста, який мав би знати про стандарти балансу і перевірки інформації, але чомусь у той момент про них забув. Він, цитуючи слова іншої людини, критикував Суспільне: мовляв, на прохання двох журналістів мовник не пустив у прямий ефір національного телемарафону «Єдині новини» представника «Азова» з Маріуполя. І забув уточнити у Суспільного, чому так сталося.

Виявилося, що відповідальні за прямий ефір задля верифікації інформації попросили дати імена, прізвища і посади тих, хто хоче виступити. На їхній погляд, це було необхідно в умовах, коли Маріуполь майже повністю окупований і нормального зв’язку там немає, а тут є люди, готові вийти в прямий ефір. Ці люди могли бути у полоні, на них могли тиснути, вони могли бути емоційно нестабільні і в ефірі сказати все, що завгодно. «Оскільки у нас йде повномасштабна війна, а це загальнонаціональний марафон, прямий ефір, важливість верифікації підвищується. Нам даних про цих людей не надали, тому ми запропонували, щоби вони записали відео, і ми вже вирішували, чи давати його в ефір. Варто зауважити, що тиждень до цього виникла подібна ситуація. Нам записали відео, скинули фото і дані цих військових. Ми подзвонили прессекретарю бригади, інформація підтвердилася, люди дійсно були з “Азова”. І ми дали це відео в ефір», – пояснили в керівництві компанії.

Мені здається, що працівники Суспільного, які наполягали на верифікації інформації, переживають за Маріуполь і люблять Україну не менше, ніж автор допису. І звинувачувати їх у зраді — це вже перебір.

Якби цей журналіст знав, як рвуться виходити в ефір наші кореспонденти зі сходу і півдня України, імен яких ми не можемо називати, тому що вони перебувають в постійній небезпеці. Кожен вихід в ефір може коштувати їм життя, але вони хочуть як очевидці передати найсвіжішу важливу інформацію. І навіть у цих умовах вони намагаються дотримуватися журналістських стандартів. Тому що п’ять років існування Суспільного саме журналістським стандартам приділялася чи не найбільша увага.

Інші ж медіа дозволяють собі повідомляти імена загиблих раніше, ніж про це повідомляють їхнім рідним, або «вражають» крупними планами наслідків насильства, зловтішаються, показуючи допити полонених, або ілюструють старими відео/фото свіжі події.

Що ж до загалом порушень журналістських стандартів протягом останніх кількох місяців, то, за моїми спостереженнями, найчастіше порушувалися стандарти достовірності і точності. Як правило, медіа дають неперевірені повідомлення із соцмереж або ілюструють свій текст невідповідними відео чи фото. Щодо стандарту достовірності вже говорено-переговорено, що, особливо повідомляючи про кількість загиблих, треба посилатися на офіційні джерела. Але все одно в марафоні лунає інформація (і цим грішать кілька каналів) про загиблих і поранених без посилань на джерело.

Також час від часу порушувався стандарт відокремлення фактів від думок. Коли журналіст стверджує, що «більшість українців хочуть…», то хотілося б знати, звідки він знає, чого хочуть більшість українців. Це результат якогось соцопитування? Якщо так, то треба про нього згадати.

Нагадаю, що 24 лютого на прохання влади для захисту інформаційного простору центральні канали об’єдналися у спільний марафон «Єдині новини #UAРазом». «Детектор медіа», який з початку війни був змушений припинити свої моніторинги новин, згодом вирішив їх відновити. Тому що навіть під час війни контроль якості медіапродукту є важливим. «Детектор медіа» запустив нове дослідження – аналіз ефіру спільного марафону на дотримання професійних стандартів. Автором методології моніторингу є медіатренер Ігор Куляс, якому я довіряю як досвідченому фахівцю. Так ось він у своїх моніторингах також стверджує, що більшість центральних каналів (окрім Суспільного, що мене особисто дуже тішить) порушують стандарти достовірності: не дають посилань на джерела або дають псевдопосилання. Також канали порушують стандарти точності та відокремлення фактів від коментарів. І ще грішать політичним піаром або піаром своїх власників.

Півтора місяці я дуже уважно дивилася національний телерадіомарафон по телевізору. Навіть написала свої враження про нього. Оскільки зараз я живу у Бучі, і в мене немає світла, то останні три тижні слухаю марафон на «Українському радіо». Тому маю зауваження як слухачка. Думаю, я така не одна. Ті, хто відповідає за виробництво телерадіомарафону, знають, що його транслюють ще й по радіо. І слухачі не бачать відеоряду, в який зашивається частина інформації. Тому важливо, щоб її озвучували ведучі. Особливо це стосується важливої інформації. Інакше слухачі отримують неповну інформацію, а це також порушення стандарту.

Цей матеріал вийшов у рамках проєкту Комісії з журналістської етики за підтримки International Media Support (IMS).