Ракетний обстріл залізничного вокзалу Краматорська вранці 8 квітня забрав, за даними на кінець дня, 52 життя. Як повідомив увечері голова Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко, 14 людей померли в лікарні в найближчі години після госпіталізації. Водночас, на лікарняних ліжках лишалося ще понад сто осіб. З урахуванням вражувальної здатності використаних при ударі касетних боєприпасів, вижити можуть не всі.

Трагедія сталася в розпал фіксації злочинів російських військ у Бучі та інших містах і містечках Київщини. Втім обстріл Краматорська викликав більше асоціацій з давнішим воєнним злочином росіян – збиттям у липні 2014 року пасажирського літака Малайзіських авіаліній за номером МН-17.

Вісім років тому журналісти швидко звернули увагу, що бойовики спершу нахвалялися в соцмережах збиттям нібито українського військового літака, а потім кинулися стирати ці дописи. Аналогічна картина спостерігалася і цього разу: спершу – новини про удар по українських військових, а вже незабаром – гарячкове затирання постів і прискорене поширення різноманітних фейків, покликаних не так переключити увагу, як розсіяти її серед сили-силенної версій. Часто – взаємно суперечливих.

Автор чудово пам’ятає терміново видалений 14.07.2014 допис Стрєлкова-Гіркіна про «птичкопад»: тоді бойовики попервах думали, що збили з наданого росіянами зенітно-ракетного комплексу «Бук» український військово-транспортний Ан-26. Ось лише короткий перелік вигаданих у подальшому російською пропагандою «причин» того злочину, який забрав 298 життів:

- Атака українського штурмовика Су-24 (який за своїми характеристиками, по суті, не здатен оперувати на висоті понад 10 кілометрів, де летів збитий борт);

- Атака українського винищувача Міг-29 (продемонстроване російськими телеканалами «супутникове відео» виявилося настільки грубою підробкою, що про нього терміново «забули»);

- Обстріл з установки «Бук», але, звичайно ж, з українського боку.

На додачу фігурували «версії» про:

а) фальсифікацію самої катастрофи, аж до того, що живих пасажирів у літаку й не було (калька з конспірологічних пояснень збиття СРСР корейського пасажирського лайнера над Сахаліном 1983 року)

б) навмисне вкидання українськими спецслужбами фальшивого польотного маршруту транспортника Ан-26, аби «підставити» іноземне повітряне судно.

Різнобій різнопланових версій, загалом, характерний для російської пропаганди. Зокрема, цей почерк виразно читається у висвітленні росіянами власних воєнних злочинів у тій же Бучі, що детально проаналізовано в матеріалі «Як сховати злочин у скирті фейків».

Водночас висвітлення росіянами Краматорського обстрілу має певні особливості. Авжеж, як уже сказано, російські «денацифікатори» поквапилися спершу повідомити про «воєнний успіх», а потім терміново його дезавуювали. Але впадає в око, що цього разу офіційна російська пропаганда виступила порівняно підготовленішою.

Так, спершу про ракетну атаку повідомив «штаб територіальної оборони ДНР». З досвіду автора, дійсно вигідну для себе інформацію росіяни зазвичай резервують для оголошення своїми офіційними органами (міністерством оборони, наприклад). А от молодшим товаришам із Донецька й Луганська вже вісім років доручається озвучувати якраз неоднозначні дані, з якими, однак, потрібно виступити швидко.

Потім позиція Москви може бути скоригована відповідно до обставин. Таке не раз бувало саме зі звинуваченнями українських військових у загибелі мирних мешканців на Донбасі.

І цього разу агресор саме так і зробив. Наприклад, у стрічці російського «Интерфакса» повідомлення від імені «ДНР» до вечора вже приховали (хоч воно залишилося у вигляді кеш-сторінки).

А от українські чиновники продемонстрували певну неготовність до ситуації. Вже згаданий голова військової адміністрації Кириленко, наприклад, спершу поквапився заявити про удар ракетою «Іскандер», а не «Точкою-У» (хоч і швидко виправився). Брак часу й ресурсів у наших урядовців за нинішніх обставин цілком зрозумілий – і все ж із «синдромом визволення Вишгорода» потрібно щось робити.

Натомість росіяни явно намагалися коригувати позицію відповідно до поточної інформаційної ситуації. Хоч і виходило, скажімо так, по-різному. Наприклад, коли Пєсков заявив, що «Точка-У» знята з озброєння російської армії ще 2019 року, українські користувачі почали масово постити російські ж фото наявності «Точок» у Білорусі безпосередньо перед російською агресією; і тоді російське міноборони виступило з таким дивним текстом: «Обращаем внимание, на всех опубликованных Киевом фотографиях с учений "Союзная решимость-2022" изображены не российские ракетные комплексы. Тактические ракеты "Точка-У", обломки которой обнаружены в районе ж/д вокзала Краматорска, применяются только украинскими вооруженными силами».

Тобто в Білорусії разом із росіянами лічені тижні тому тренувалися українські ракетники?

Втім, про використання росіянами «Точки-У» проти українців було відомо й до Краматорської трагедії: це траплялося і на Чернігівщині, і на Донбасі.

Так чи інакше, факти не заважають Москві не просто заперечувати свою причетність, і навіть не лише звинувачувати Україну на рівні пропаганди. Вже в день обстрілу російський Слідчий комітет порушив у зв’язку з цим обстрілом справу за ст. 356-1 Кримінального кодексу Росії, де йдеться – відчуйте – про використання заборонених засобів і методів ведення війни, а заразом і про жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, депортацію цивільних, розграбування майна... Інакше кажучи, рівно про всі ті злочини, які інкримінуються самій Росії.

Такий безмежний цинізм має не лише внутрішній пропагандистський вимір, але й зовнішній аспект. У рішенні про порушення справи сказано, що обстріл Краматорська відбувся «на території ДНР». Нагадаємо, напередодні війни Путін заявив про «визнання ДНР і ЛНР» у межах Донецької та Луганської областей. Що й стало виправданням для самої війни. Тож тепер окупанти прагнуть заплутати ситуацію, повторюючи мантру про «обстріл на території ДНР». Власне, вони з самісінького початку війни називали «мешканцями ДНР/ЛНР» ВСІХ загиблих на Донбасі цивільних українців. Але от такого гучного інформприводу їм досі не випадало...

І тут саме час звернутися до можливої мети обстрілу. Зрозуміло, російська версія про спробу Києва перешкодити таким чином евакуації цивільних є маячнею навіть із точки зору елементарної логіки. Цю евакуацію ще напередодні оголосила саме офіційна влада – і, звичайно, перервати цей процес з української сторони, якби комусь таке й спало на думку, значно простіше було би без обстрілів.

Водночас треба визнати, що аргумент про просто-таки біологічне бажання росіян знищити якомога більше мирних українців теж не витримує критики. Хоч як цинічно це звучатиме, але навіть застарілі «Точки», й навіть для росіян із їхніми запасами зброї — надто цінний ресурс, аби витратити відразу дві ракети заради вбивства кількох десятків беззбройних людей.

З урахуванням тієї готовності, яку продемонструвала Росія у побудові своєї пропагандистської версії, можна припустити, що метою все-таки було порушення шляху доставки підкріплень на східний театр воєнних дій. Ну й ураження цих підкріплень, наскільки вдасться... Наскільки це вдалося в результаті – ми, з огляду на зрозумілі вимоги обмежень інформації у воєнний час, не знаємо.

Що ж до цивільних, то, ймовірно, їх було визнано неминучими «супутніми жертвами». Як тисячі таких же цивільних у Маріуполі, Харкові, Чернігові, містах і селах решти українських регіонів... Та й посіяти паніку – не останній інтерес будь-якого агресора напередодні наступу.

На а звинувачення України тут – єдиний варіант хоч би позірно прикрити свій слід. І це, до речі, цілком пояснює використання замість тих же «Іскандерів» менш ефективних (і точних!) ракет. Україна «Іскандерів» не має, на неї удар такою зброєю не перекладеш.