Те, що показують українцям на Новий рік по телебаченню, часто жахає людину зі здоровою психікою: там можна знайти і дивні людиноненависницькі жарти, і російську попсу, і навіть старі, проте, на жаль, все ще не забуті радянські фільми. На цьому тлі дуже вигідно виглядають, а точніше — звучать — Українське радіо та радіо «Культура», у святкових ефірах яких ви не почуєте недолугих жартів, примітивної попси, а натомість можете насолодитися трансляціями святкових концертів із найкращих філармоній світу. Вже традиційно першого січня на «Культурі» можна почути Новорічний концерт Віденського філармонійного оркестру. 

Святковий концерт, під час якого звучать твори Штраусів та інших популярних австрійсько-німецьких композиторів 18-19 століть, — подія знакова вже не лише для Австрії, а й для всього світу. Вперше концерт відбувся у 1939-му у межах програми зі збору коштів на паливо для бідних  «Зимова допомога». Сама ж ідея концерту з’явилася у нацистського керівництва країни після аншлюсу Австрії. Перший концерт відбувся 31 грудня, а вже наступні — у перший день нового року. І саме бодай ці факти (а, може, ще й щось цікавіше) мені хотілося почути на початку концерту від коментаторів на радіо «Культура», бо якщо музика у виконанні оркестру, особливо під керівництвом диригента Даніеля Баренбойма, вражала, коментування трансляції ведучими радіо Наталею Куляєвою та Денисом Денисенком — не дуже. 

На початку трансляції ведучі, звісно, розповіли, що цей концерт традиційно відбувається у золотій залі Віденської філармонії вже вісімдесят другий раз, і сказали, що щороку оркестр філармонії складає програму із творів родини Штраусів та їхніх сучасників. На цьому ведуча зауважує: чому так сталося, вони пояснять пізніше, проте упродовж концерту цього так і не сталося. 

Цьогорічний концерт, як і багато інших попередніх, складався з 12 обов’язкових творів та трьох бісів. І біси ці також складаються за певною традицією: перший — швидка полька на вибір; другий — вальс Штрауса-сина «На прекрасному блакитному Дунаї», третій — «Марш Радецького» Штрауса-батька. Коли оркестр виконує останній твір на біс, публіка нерідко оплесками відбиває такт маршу, а диригент, повернувшись обличчям до зали, диригує оплесками й тупотінням. Однак чи відбулося це цього разу, — невідомо, адже ведучі Денис та Наталія не розповіли про це радіослухачам, як і не пояснили «бісову» традицію. Тобто не розповіли, чому слухачі із року в рік слухають однакові твори на біс. Ну, просто так повелося, може? 

Здавалося, що ведучий хоче додати пафосу й без того помпезній події, раз у раз повторюючи, що слухачі можуть поринути у «прекрасний, романтичний, захопливий, мелодійний світ її величності музики» й наголошуючи, що «тільки так можна описати ті захопливі години, які нам дарує Віденська філармонія». Подібних висловів за трансляцію від ведучих можна було почути чимало, однак усі вони видавалися затягуванням часу у паузах між творами. Хоча між тими ж творами замість слів на кшталт «приголомшлива атмосфера» і «музична феєрія» можна було б розповісти щось цікаве про самі твори; як і коли вони були написані; чому потрапили у програму концерту; чим вони цікаві й унікальні. Таких історій в історії музики, даруйте за повтор, є багато, і саме вони здатні зацікавити слухачів, на відміну від пафосних мовних зворотів, які замість того, щоби спонукати слухача полюбити класичну музику, лише відлякують його. 

Іноді складається враження, що тобі у найкращих традиціях радянського музикознавства, вкладають в голову, що класична музика — це вершина всього, вона недосяжна і краса її беззаперечна. Завдяки таким твердженням у сучасних слухачів щонайменше можна викликати відразу, або що найбільше — комплекс меншовартості, мовляв, музика ця чудесна, але ми її не гідні, тому послухаємо ліпше Олю Полякову чи «Лісапєтний батальйон». 

В обох цих випадках результат буде один: людина класику не слухатиме. Проте такі святкові концерти, під час яких звучить «легка» класика, — якраз добрий спосіб заохотити людей до слухання чогось, «прищепити любов». Але музику цю до слухача потрібно наближувати. Пояснювати, як вона утворена, розбирати академічні традиції, які формувалися не одне десятиліття і не взялися нізвідки. У такий спосіб стіни між класичною музикою і слухачами руйнуватимуться. Це так, ніби додати в друзі на фейсбуку людину, яка вам подобається, але ви ніяк не наважувалися підійти до неї на вулиці, щоби познайомитися. А вже почитавши її дописи у фейсбуку, залишивши кілька коментарів, можете написати їй у приват, познайомитися ближче й сформувати комунікацію іншого рівня. 

Можна було б зауважити, що це концерт, тож часу на розлогі розповіді у ведучих не було, проте це не зовсім так. Упродовж ефіру було чимало пауз, які можна було б заповнити змістовними розмовами. І якщо не про особливості музики, то бодай про вибір диригента для концерту, ім’я якого також оголошують кожного першого січня. Але все, що розповіли про цьогорічного диригента ведучі — його ім’я та факт, що диригує він новорічним концертом уже втретє. Проте Даніель Баренбойм — непересічна фігура в мистецтві: у 1975 році він очолив Оркестр Парижа, з 1991 по 2006 роки керував Чиказьким симфонічним оркестром, з 2006-го — запрошений керівник оркестру Міланського театру Ла Скала, володар чисельних премій. Знайти інформацію про нього й про деталі цьогорічного концерту легко, достатньо зайти на сторінку Віденської філармонії. 

І ще про паузи. Бувало, що слухачів трансляції на радіо «Культура» ведучі запевняли, що зараз вони «почують польку Йозефа Штрауса», однак насправді чули майже хвилинну тишу, що для радіо не нормально. І саме ці моменти тиші можна використовувати як можливість для зближення слухачів із світом класичної музики. Звісно, не можна сказати, що розповідей від ведучих не було зовсім, проте конкретики в їхніх словах було мало, більше — особистих вражень на кшталт «неймовірно люблю цю оперету», «захоплююся “Маршем Радецього”, і навіть не знаю, чому» тощо. Я, наприклад, теж люблю оперу Петра Чайковсього «Пікова дама» і не завжди можу пояснити, чому, проте чи варто такі особисті факти озвучувати в ефірі національного радіо? 

У перерві між частинами концерту ведучі почали розповідати радіослухачам про традицію віденських балів, порівнюючи їх із сучасними корпоративами, адже в цих балах беруть участь профспілки. Тобто танцюють журналісти, юристи, медики… Але не зрозуміло, який стосунок ця розповідь має до концерту, який слухають радіослухачі у перший день нового року? Це так само, як говорити про «Марш Радецького», а слухати інші твори. Так, таке в ефірі теж було: ведучий Денис Денисенко згадував цей твір кілька разів, коли той ще не мав звучати. Хоча наприкінці очікуваний марш усе ж прозвучав.

Попри всю критику ведучих, Новорічний концерт Віденського філармонійного оркестру — чи не найкраща святкова програма, яка з’явилася в українському медіапросторі у перший день нового року. Однак над зміною формату коментування концерту продюсерам радіо «Культура» все ж варто подумати. Тим паче, вдалі приклади коментування цього ж концерту в інші роки в Україні були. Наприклад, у 2020-му, коли Новорічний концерт вперше (і поки що востаннє) транслювали на українському телебаченні. Коментували його того разу музикознавиця Люба Морозова та шефредактор Суспільного телебачення Юрій Макаров. І тоді в ефірі можна було почути чи не все потрібне: якими квітами і чому прикрашають залу; про традицію трьох бісів; деталі творів. То якщо одного разу все вийшло добре, чому б не зробити це традицією?  

Загалом ми можемо довго бідкатись, що українці не люблять класичну чи то пак академічну музику. Можемо зі сльозами на очах та болем у серці переглядати список найпопулярніших треків серед української аудиторії в спотіфаї чи на ютубі, й говорити, що добрий музичний смак — це точно не українська традиція. Але поки про музику дещо складнішу, ніж та, що в трендах, ми говоритимемо з таким пафосом й неуважністю до деталей, ситуація не зміниться, і сльози нам точно не допоможуть.

Фото: Vienna Philharmonic / Wiener Philharmoniker/Facebook